Походження прикарпатських хорватів

Те, що територію Прикарпаття в давнину заселяли племена білих хорватів, сьогодні є фактом історично доведеним. Належність хорватів до слов’янської людності регіону в VII—X ст. теж уже ні в кого не викликає сумніву. Проте незаперечним залишається й твердження багатьох вітчизняних та зарубіжних учених, що представники цього етносу не завжди були слов‘янами.

Власне про співвідношення пари «сармати-слов’яни» історики ведуть між собою суперечки й досі і ще, здається, не скоро у них поставлять крапку. Меншу проблему викликає пара «хорвати-сармати». Як бачимо, обидві назви схожі за морфологічною будовою, а хорвато-сарматські паралелі мають достатньо дотичних точок для того, щоб зробити висновок про спорідненість цих племен.Однак окремим дослідникам цього недостатньо і вони висувають свої версії про походження хорватів. Приміром, «карпатська» теорія виводить назву цього племені від назви Карпатських гір. Однак, незважаючи на так само зовнішню схожість, з лінгвістичної точки зору ця версія є слабкою. Бо етимологічно назва «Карпати» походить від назви племені карпів, відомого за античними джерелами.Германська версія, яка перегукується з попередньою, пояснює, що слов’яни перейняли назву хорвати (від Карпат і карпів) через посередництво бастарнів у вигляді форми Харвада, що є географічною назвою. Однак в такому випадку назви племен, утворені від топонімів, мають інше закінчення, як моравани, висляни, хорутани.

Пояснення назви «хорвати» із слов’янських мов взагалі не видається можливим. Які б варіанти не пропонували учені — чи то із значенням «озброєні» або «рогаті» (за різновидністю шоломів, які носили начебто хорватські воїни), вони виглядають надуманими. Та й варіант, що його запропонував ще Костянтин Багрянородний, за яким він пояснював назву цього племені як «жителі великої країни», не має достатньої переконливості. Адже за жодною зі слов‘янських мов таке тлумачення неможливе.

Більшість учених схиляється до думки про іранське походження етноніма «хорвати», а значить, саме в іранській мові потрібно шукати його джерела. Проте, як виявилось, і тут єдиної думки не існує.

Відомий дослідник М. Фасмер встановив, що іранська основа слова «хорват» має подвійне пояснення: по-перше, воно може означати «пастух», а по-друге, така назва могла виникнути від антропоніма Хорват і стосуватися спочатку його роду, а згодом племені.

З іранської мови, але вже з іншим поясненням виводить назву «хорвати» учений П. Тедеско. На його думку, ця назва походить від іранського слова хварвант — «сонценосний», «сонцеподібний». Це вказує на те, що хорвати поклонялися Сонцю і шанували його як єдиного бога.

Ревними сонцепоклонниками стали пізніше слов’яни, про яких ібн-Русте написав: «і всі вони поклоняються сонцю».

Спираючись на іранське походження хорватів, деякі вчені в історії Персії пробують відшукати їхні сліди і знаходять. У давніх Бехистунських написах, які стосуються часів правління Ахменідів, збереглася згадка про східноіранську сатрапію Перської імперії Хараватію (тепер територія Афганістану в районі Кандагара). Після раптового нападу саків предки хорватів змушені були переселитися на нові землі у Північне Приазов’я. Щоправда, окремі дослідники вважають приазовських хорватів вихідцями з антського племінного союзу, а другі виводять їх із сармато-аланського середовища. Пробуваючи тут між іншими спорідненими сарматськими племенами якийсь час, хорвати згодом переселились на Прикарпаття.
Сталося це під час гунського або аварського нашестя, коли окремі хорватські загони приєдналися до армії завойовників і разом із ними дісталися Північного Прикарпаття, а далі дійшли до верхів’я Вісли. На цих теренах хорвати, що являли собою краще організовану у військовому плані силу, встановили панування над місцевим слов‘янським населенням і з часом асимілювались у його середовищі, передавши частині слов’ян своє ім‘я.

За даними археології, це виглядало так. У I ст. н.е. на Прикарпаття з Польщі прийшли носії пшеворської культури, що представляли собою субстрат германського і кельтського компонентів. У той же час із півдня сюди почали проникати сарматські племена. Це була перша хвиля міграції представників цього племені — язигів. Частина з них після переходу через землі Галичини подалась далі на захід. Через деякий час і, можливо, під тиском тих же сарматів на землі Північного Придністров’я зі сходу переселились племена зарубинецької культури. На думку окремих істориків, основу цих племен становили балтські племена, хоча інші дослідники твердять, що це були праслов‘яни, і в цьому вони, здається, мають рацію.

В ході таких етнічних розкладів на Прикарпатті зникають дакійські племена (вони представлені були липицькою культурою), що прийшли до нас із Дакії у зв’язку із вторгненням на їхню територію військ імператора Доміціана. Найвірогідніше, вони були асимільовані зайшлими племенами.

Змішавшись між собою, пшеворці, зарубинці та липовичани витворили у нас особливу зубрицьку культуру, яку археологи в своїй основі стали визначати як слов’янську етнокультурну спільність. З того часу центр процесу слов‘янського етногенезу, на думку науковців, переміщується із Середнього Подніпров’я, де домінувати стали сармати, на західноукраїнські землі. Проте і цим теренам довелося згодом відчути вплив сарматських племен. У період другого переселення сарматів, перед яких вели тепер алани і роксолани, ці степові кочівники знову зупинилися побіля Карпатських гір.

Представників зубрицької археологічної культури тогочасні джерела називають венедами. Однак із приходом на ці землі сарматів ряд хроністів починає вживати назву «венедосармати». Проте ці два племені були настільки різними, що вчені й досі ламають голову над запитанням: що ж могло стати причиною їх зближення? Бо, як відомо, венеди будували будинки, а сармати жили «на возах і на конях». Венеди під впливом пшеворців використовували трупоспалення у поховальному обряді, а сармати — трупопокладання.

Проаналізувавши тогочасну ситуацію, історики прийшли до висновку, що тільки спільний ворог, і значно сильніший, міг привести до зближення венедів із сарматами. Причому, заручившись підтримкою останніх, предки давніх слов’ян змушені були піти на певні поступки, а в результаті асиміляції багато чого запозичили з побуту і звичаїв сарматів. Найвірогідніше, венеди закликали на допомогу краще організованих у воєнному плані сарматів, щоб протистояти германським племенам, які постійно нападали на їхні землі. Цікаво, що між слов‘янами та германцями ніколи не відбувалося етнічного зближення. Очевидно, між ними постійно зберігалась якась відчуженість, а точніше — ворожість. Проте із сарматами слов’яни завжди спільну мову (якщо, до речі, вона й справді в обох племен не була подібною) знаходили.

Яким же чином в основній своїй масі слов’яни Прикарпаття перейняли від сарматів назву «хорвати»? Тут, очевидно, відіграла роль військова зверхність сарматів, яку вони проявляли у боротьбі з ворогами. Загалом знаємо, що такого племені у сарматському середовищі не було. Принаймні історичні джерела його не фіксують. Хорвати стануть відомі пізніше, але вже як слов‘яни. Сармати, які під час згадуваного переселення зупинились на Прикарпатті, як відомо, були представлені аланами та роксоланами (тобто «світлими аланами»).

Мусимо нагадати, що в науковій літературі існує думка про те, що алани спершу теж не були окремим народом чи племенем. Це була окрема частина сарматського суспільства, що нагадувала своєрідний «рицарський орден», куди могли входити представники кількох знатних родів з їхніми дружинниками, які наймались на службу до правителів найрізноманітніших об’єднань чи держав. Одним із таких родів, що опинився на галицьких землях у V—VI ст., був аланський рід Хорватів.

Для легітимізації своєї влади представники цього роду могли вступити у родинні стосунки з місцевою слов’янською знаттю. Ймовірно, що саме ім‘я цього роду з часом набуло ніби сакрального значення, бо саме хорвати найбільше долучились до перемоги над германцями — готами. Можливо, й те, що свою назву плем’я отримало не від особового чи родового імені алан, а від певного соціального терміну, який означав військову дружину вождя, що називався Хорватом. Таким чином, його дружинники називались «людьми Хорвата» або «хорватами», а за етнічним складом до них могли входити як алани, так і слов‘яни.

Згадуючи про алан і роксолан, мусимо звернути свою увагу на білих хорватів. Як відомо, так називали хорватів, які мали світлий колір шкіри і світле волосся. Тому, підсумовуючи написане, спробуємо висловити думку, що білі хорвати — це нащадки роксолан, бо їхні назви етимологічно збігаються. А тому плем’я білих хорватів не доцільно відсувати на захід на територію Польщі або Чехії, а розміщувати на Прикарпатті, де, власне, й розміщувалась відома в історичних джерелах держава Велика, або Біла, Хорватія. Саме з цих теренів предки сучасних хорватів, як і споріднених з ними сербів, переселились у VII столітті на Балкани.

А щоб завершити етнічну історію галицької землі, потрібно додати ще один штрих: мусимо зрозуміти, як хорвати перетворились на галичан. Річ у тому, що цей етнонім появився на наших землях після того, як сюди із пониззя Дністра переселились тиверці. Внаслідок взаємовпливу два племені утворили новий етнос, який отримав назву від головного центру землі — міста Галича.

Таким чином, підсумовуючи написане, можна констатувати, що історія наших земель, починаючи з перших століть нашої ери, розвивалась у постійних взаємозв’язках між етносами, що мали найрізноманітніше походження. Це були фракійські, кельтські, германські, іранські та слов‘янські племена. Особливо мусимо відзначити тісні контакти між предками слов’ян та іраномовних племен. В результаті тривалого проживання на одній території та внаслідок постійних взаємних впливів між слов‘янами і сарматами на території Прикарпаття появилось давнє племінне об’єднання білих хорватів, назва якого, судячи з написаного, має іранське походження. Хорвати в історії Галичини відіграли важливу роль, а тому до їх джерел усе більше повертаються історики, вивчаючи їхню духовну і матеріальну культуру, а також традиції, які вони залишили для нас, своїх нащадків.