Троянди для матері

Неділя, 8 травня. Сьома година ранку. До залізничної станції Івано-Франківськ прибув київський потяг. Серед багатьох зустрічаючих був і мешканець Калуша Ростислав Грималюк. Цього разу він виконував дуже незвичну для себе місію. Адже чи не в перше в житті, він не сказав своїй дружині правду про те, куди і навіщо він поїхав так раненько… Бо від його мовчання залежало те, наскільки вдасться сюрприз, що підготували для простого лікаря Калуського пологового будинку Зої Ярославівни Грималюк на День Матері Івано-Франківська обласна державна адміністрація та обласний військовий комісаріат.

І от з вагону вийшов високий, підтягнутий хлопець, одягнутий у парадний військовий однострій.

– Синку! Який же ти став мужній, – після коротких обіймів промовив Ростислав Ярославович. – Мамі не дзвонив? Ну дивись! Бо це важливо!

Сім місяців тому, тоді ще призовник, а нині рядовий роти почесної варти окремого Президентського полку Ростислав Ростиславович Грималюк відверто сказав батькам, що має бажання піти служити до лав Збройних Сил України. За словами юнака, особливих побажань до місця та умов служби в нього не було. Та коли йому, спортсмену, члену міської баскетбольної команди «Сокіл», запропонували службу у елітному підрозділі – так званому Президентському полку, він не вагаючись погодився. І не пошкодував. Хоча служба в показовій частині не така вже і легка, як може здатись на перший погляд: за чітким строєм та яскравим парадним кроком лежить велетенська праця, багатогодинні тренування на плацу та у спортивному залі. А чого варто лише тригодинне (за регламентом протокольних зустрічей саме за такий термін часу вишиковують почесну варту) очікування на вулиці в парадному строю, незважаючи на дощ, вітер, спеку чи град. Проте за сім місяців хлопець разом з іншими військовослужбовцями частини вже кілька десятків разів бачив Президента України, зустрічав його величність Принца Сирії, супроводжував Міністра оборони Литви, та Міністра оборони України. Власне, коли до керівництва частини звернулись представники Івано-Франківської ОДА з проханням визначити кращого солдата і дати йому короткострокову відпустку додому на святкування Дня Матері, то у командира полку не було інших кандидатур, ніж Ростислав Грималюк. Однак однією з важливих умов було те, що мати нічого не повинна знати про приїзд сина. Її запросили на урочистості до Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру під приводом того, що вона, як мати солдата, має виступити на урочистостях перед іншими матерями.

І ось у театрі розпочинається дійство. З сцени посадові особи та актори вітають матерів області з святом, бажають їм тепла і усмішок. Ростислава, зберігаючи всі умови «конспірації», через задні двері проводять за куліси. Його відразу обступили актори та працівники театру. Всіх цікавило, чи це справді солдат, чи він дійсно приїхав з військової частини і головне – чи це правда, що мати навіть не здогадується про його присутність? Режисер урочистостей уточнив час виходу юнака на сцену та попередив про те, що він має сказати кілька слів усім матерям Прикарпаття – і тим хто сидить у залі, і тим, хто бачитиме його в прямій трансляції по телевізору.

– Та тільки не хвилюйся і не вчи нічого напам'ять, – попередив режисер, побачивши, як хлопець почав діставати з кишені зім’ятий аркуш паперу. – Скажи те, що в тебе лежить на душі. Повір, сцена любить щирість.

І ось та мить. На сцену запросили Зою Грималюк. Вона розповіла всім, що її син зараз в армії. І що вона хвилювалась і переживала, коли його призивали. І що зараз вона теж переживає за нього, але закликає матерів не боятись повістки на службу. Бо немає чого дорослому хлопчині, який планує відповідати за родину, боятись навчитись відповідати за себе.

– Є така традиція, що на День Матері рано-вранці сини біжать купити квіти, щоб подарувати їх матері, – почала промову ведуча урочистостей. – Скажіть, чи не бажали б ви отримати квіти з рук вашого сина?

Було видно, як у мами перехопило подих…

– Я запрошую на сцену одного з кращих військовослужбовців Президентського полку – рядового Ростислава Грималюка…

І в залі, і за кулісами дівчата, жінки, сивочолі чоловіки не стримували сліз, коли бачили, як схвильована від несподіванки мама обнімала сина-солдата, який вийшов до неї на сцену, тримаючи в руках розкішний букет троянд.

– Я хочу сказати всім мамам, хто зараз тут, і всім, кого я не бачу, велике дякую за вашу доброту, за ваші переживання, за ваше розуміння і… за наше життя…, – знявши краповий берет, рядовий Ростислав Грималюк низько вклонився всім матерям Прикарпаття.

Вже потім, виходячи з театру, і ще не вірячи до кінця в своє щастя, Зоя Ярославівна зізнається, що в мить, коли почула ім’я свого сина, її серце призупинилось і вона ніби забула як це – дихати…