М.Галаневич «ДахаБраха»: Головне – не боятися змін і йти, попри все, тільки вперед

Світ виникає з хаосу. Музика постає з душі етносу. «ДахаБраха» - назва оригінальна, тобто чудернацька й автентична водночас. Давати і брати - із староукраїнської мови. На музикальний слух, у цій назві звучать і виграють, як самодостатні акорди однієї єдності, і "ра" - сонце, і "брама" - ворота, вхід, і "Брахма" - Верховний Бог творення індуїзму... Душа-птаха і, звичайно, "ДАХ" як місце створення самої групи "ДахаБраха".

До складу групи входять: Ніна Гаренецька, Ірина Коваленко, Олена Цибульська, Марко Галаневич. Інструментальний ряд "ДахаБрахи" - гуцульський барабан, джамбе, дарбука, великий барабан, віолончель, дитячі гармошки, австралійське діджеріду, акордеон, гармошка "Ромашка", тромбон, всілякі шумові інструменти (вітер, дощ), індійські табла, бугай, будійський гонг... "ДахаБраха" - складова нового проекту Владислава Троїцького "Україна Містична". За короткий час, з 2004 року, колектив поставив на вуха найвишуканішу публіку Великобританії, Австрії, Німеччини. Зараз «ДахаБраха» є чи не найдостойнішою музичною арт-візитівкою України. Днями група повернулась з Австралії, де була хедлайнером world-music фестивалю «WOMADelaide».

- «ДахаБраха» є частиною проекту «Україна містична», колектив за дуже короткий час став чи не найкращою музичною візитівкою України за кордоном, крім того, засновник групи Влад Троїцький - з місць, де буддистських монастирів, як у нас церков, - признавайся, що ви робите для того, щоб світ, від Лондона до Австралії, ставав на вуха від вашої музики?

Ми просто стараємось робити музику такою, як вона нам подобається, як ми її розуміємо і як відчуваємо. Але це розуміння, смак музики, безумовно, не з'явились самі по собі. Не останню роль в цьому зіграв Влад Троїцький, який справді народився в Улан-Уде, де багато буддистських монастирів. Проте його естетичний вплив на нас не мав яскраво вираженого, чи то пак, прихованого релігійного підґрунтя. «ДахаБраха» починалась з того, що Влад давав нам слухати кілометри різноманітної музики - від Філіпа Ґласа, Майкла Наймана чи Валентина Сильвестрова до народних пісень піґмеїв чи тувійців. Таке різноманіття якісної і цікавої музики формувало тоді наш смак, ним ми користуємось і досі.

На перший погляд, сьогодні, коли інтернет став досить звичним явищем, доступ до якісної музики став простішим, але постало питання відбору і вибору. Зараз теж важливо, щоб тебе хтось зміг направити. Нам з цим свого часу пощастило.

- З 2004 року, коли ви народились, пройшло сім років. Зараз ви на піку - таке відчуття від спостереження зовні. А як ви себе відчуваєте?

Не думаю, що ми перебуваємо на піку. Сподіваюсь, що це не є пік. Пік - то вже наче якась межа чи планка, після якої - падіння. Хотілося б вірити, що ми все ще перебуваємо на шляху творчого зростання.

- Ти якось обмовився, що не дуже любиш, коли сільські звичаї автоматично переносять на асфальт міста. Чому, на твою думку, так багато шароварництва в культурі, навіть в сучасній музиці?

Шароварництво як прояв культури - це симулякр українського фольклору, продукований совєцькою пропагандою. Це ніби замінник справжнього фольклору, прадавнього й унікального. Це поверхове й викривлене уявлення про народну творчість, яке нав'язувалось декільком поколінням наших людей, тому непросто нашій культурі позбутися шароварницьких рис. Думаю навіть, що наразі це зовсім неможливо, бо, певною мірою, шароварщина стала частиною нас самих, сучасних українців. На жаль.

- Останній альбом, спродюсований Юрою Хусточкою, який сам по собі надзвичайно цікавий музикант, не викликав думок про подальшу співпрацю? І взагалі, наскільки «Даха» відкрита до крос-проектів?

З Юрою Хусточкою і його друзями-музикантами ми саме зараз посилено співпрацюємо і зовсім скоро оприлюднимо наше спільне музичне спілкування. Результатом нашої роботи має бути концерт 9 червня у Києві. Ми щасливі від цього факту.

«ДахаБраха» повністю відкрита до проектів з різними музикантами. Нам цікаві не лише якісь окремі гурти чи стилі, але спільний пошук найцікавіших шляхів до музики, до якісної і справжньої Музики. Ми ніколи себе не обмежували в цьому, радо йшли на стилістичні й жанрові експерименти. Свого часу для нас було дуже приємно працювати з ансамблем перської музики «Джам», угорським вірменином Давідом Інґібаряном і віртуозом-скрипалем Сергієм Охрімчуком, влітку ми записали пісню з солістом «De Phass» Карлом Фріерсоном і заспівали її на «Джаз-Коктебелі». Цікаві емоції залишились від співпраці з апологетами даб-степу в Україні - хлопцями з Київ-Басу. А восени минулого року ми зробили спільну програму з фінським акордеоністом Кімо Пьохоніном, і виконали її спочатку в Гельсінкі, а потім в Києві, на «Гогольфесті», і зараз знаємо, що в деяких містах Європи є бажання побачити також цей концерт.

Також маємо велике сподівання, що нарешті вдасться записати спільну композицію з гуртом «Перкалаба», це подія, на яку ми давно чекали, думаємо, що зовсім скоро то станеться.

- Власне з цього випливає і запитання про співробітництво з білоруським тріо «ПортМоне», розкажи детальніше про це.

А ось ідея цього проекту народилась спонтанно. Іра Коваленко побувала в Києві на концерті цього тріо. Була просто в захваті від почутого. Підійшла до когось із хлопців і висловила думку, мовляв, дуже якісна й інструментальна музика, а якби ще наші голоси, було б цікаво. Тобто натякнула на співпрацю, а дівчата з «Арт-Поля» підхопили цю ідею і зробили все для того, щоб вона втілилась в життя. І ось на тиждень ми з білорусами їдемо до Карпат, на місце, де і буде проходити цьогорічний фестиваль «Арт-Поле», і там постараємось щось створити. А 27, 28 і 29 квітня матимемо концерти, відповідно, в Одесі, Києві і Харкові.

- А недавня поїздка в Австралію, що тебе там найбільше вразило в різниці культур?

За економічними, соціальними, культурними показниками Австралія належить до цивілізованого світу, а ми - до маргіналів. Звідси й уся різниця. Австралійці усміхнені, вільні й незакомплексовані люди. Це те, що можна зрозуміти за той тиждень нашого перебування в цій країні. На жаль, крім музики, представленої на фестивалі, у нас не було змоги дізнатися більше про життя аборигенів цього континенту. Це нам було б цікаво. Проте, як ніде щиро й тепло, нас зустрічала українська громада, приємно було знати, що за тисячі кілометрів від батьківщини люди пам'ятають про неї і досить добре орієнтуються в соціально-політичних реаліях сучасної України.

- Чи бували випадки, коли ви не могли «взяти» аудиторію? Що може стати причиною «тяжких» в енергетичному сенсі виступів?

Бувало пару разів, на деяких корпоративах в Україні, випадало нам виступати під час «подачі на стіл запечених поросяток» - нема гіршого часу для виступу, бо наш народ від смачненької їжі нізащо не відірвеш, хоч би Майкл Джексон воскрес і вискочив на сцену - нічого б йому не помогло.

- Театр «Дах» залишається домівкою для групи - що мало би статись, щоб ви пішли на «вольні хліба»?

В житті, як на довгій ниві - може статись що завгодно. Головне - не боятися змін і йти, попри все, тільки вперед. А на вольні від «ДАХу» хліба час від часу «ДахаБраха» ходить, не втрачаючи родинного зв'язку з театром. Ми вдячні театру, що він завжди нас тримає в творчому тонусі, ставлячи перед нами нові незвичні завдання.

- Уявімо собі ситуацію: нема шансів у цій країні, ваш духовний батько Троїцький вирішує їхати звідси і пропонує всім своїм «дітям» їхати з ним. Що будеш робити?

Влад дуже затребуваний зараз режисер на Заході, зокрема в Угорщині він ставить, здається, вже четверту виставу у великих державних театрах. Якби він хотів, то вже давно би виїхав. Однак, незважаючи на досить непросту ситуацію в Україні і безперервні «палиці в колеса», Влад вірить у те, що цю країну можна змінити. Він все ще тягне на собі Сізіфів камінь «Гогольфесту». І завдяки його енергії та власній силі ми тримаємося і працюємо максимально чесно.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ