Бурхлива історія витворила з галичан специфічний субетнос із власним менталітетом і культурою

Бурхлива історія витворила з галичан специфічний субетнос із власним менталітетом і культурою. Внаслідок чого це сталося, взявся з’ясовувати один дослідник, що сховався під ім’ям Josh Marshall, на основі праць хорватських істориків. Свій доробок під назвою «Етногенез галичан...» він розмістив в інтернеті за адресою joshmarshall.livejournal.com. Належно оцінивши аргументованість цієї статті, газета «Галичина» вирішила ознайомити своїх читачів з головними її тезами.

Більшість хорватських істориків визнає, що прабатьківщиною хорватів є північний бік Карпат. Біла Хорватія займала значні території. «Hrvatski leksikon» твердить, що це території сьогоднішніх Чехії, Польщі й тодішньої Київської Русі, англомовні енциклопедії — терени сучасної України, відомий хорватський історик Вєкослав Клаіч заявляє, що Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненськ і Радече — міста білих хорватів. На основі московських архівів історики стверджують: ще в ХIХ ст. жителі сіл довкола волинських міст Дубна та Володимир-Волинського називали себе білими хорватами, і наводять точну їх цифру на тих теренах — 17 228. Хорватські історики Фердо Шішіч, Домінік Мандіч і той же Клаіч переконують, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Посилаючись на документи царя Константина Порфироренета, вони ідентифікують візантійських бойків з бойками Карпат і встановлюють місце Білої Хорватії власне в Галичині. Недавні розкопки у Стільському під Миколаєвом Львівської області виявилиѕ столицю Білої Хорватії! До цього багато хто пробував ототожнити літописне місто Стольний Хорват із Краковом чи навіть з Харковом, базуючись на співзвуччі.

Цікаво, що і російські історики теж називали русинів Галичини і Волині білими хорватами. Приміром, Б. ўреков твердив, що союз білих хорватів і Київської Русі тривав від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. М. Бранд, пояснюючи виникнення і стабільність Галицько-Волинської держави, пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії. Про білих хорватів у Галичині писали й українські історики, зокрема М. Грушевський та Д. Дорошенко.

Походження хорватів пояснюють іранською теорією, до якої схиляється більшість хорватських істориків й антропологів. Вишукуючи власне коріння, вони зауважили, що в Хорватії, Словаччині, Галичині та на Волині існує специфічна раса — савідна (назва від річки Сава в Хорватії). Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими очима, волоссям, шкірою. До Другої світової війни хорватські антропологи вважали савідів окремою хорватською расою, а у воєнний час — окремим типом динарської раси і, всупереч шаленому тискові німців, настоювали на певній окремішності савідів.

Саме хорватські антропологи звернули увагу на те, що зороастрійці ірану і пуштуни Гіндікушу є савідами, та на ідентичність у співвідношені груп крові між хорватами, галичанами і зороастрійцями ірану. На думку хорватських учених, динарська раса — іранського походження, а її присутність в Європі вказує на шляхи її розселення — від Дону через Центральну Україну, Південну Польщу, Словаччину, Австрію до Тіролю та Баварії на заході, охоплює Хорватію, Боснію й Герцеговину, Чорногорію та північну Албанію, досягаючи концентрації власне в Галичині й Закарпатті, Словаччині та між балкансько-адріатичними хорватами. Савіди, хоча й зустрічаються на всій території розселення динарської раси, концентруються в Хорватії, північній Боснії та Галичині. Отже, антропологія свідчить про генетичний зв’язок між галичанами та хорватами.

Етнографи вказують на ідентичність орнаментів вишивки й розпису пасхальних крашанок негірських хорватів та негірських галичан, а також гірських хорватів і галицьких гуцулів. Серед слов’янських народів тільки хорвати й українці мають ікання, тобто старослов’янське «Ъ» перейшло не в загальнослов’янське «є» чи «е», а в «і»: свіча = sviсa, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінгвісти вважають характерною для іранських, а не слов’янських мов. Хорвати, особливо кайкавської говірки, без перекладача розуміють словацьку й українську мови, навзаєм галичани розуміють словаків та хорватів-кайкавців. Лише кайкавська говірка та українська мова утворюють зменшувальні форми типово іранським способом — додаванням суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик. Хорватська та галицькі діалекти зберегли іранські топоніми і слова: ватра, хижа, зять, стрий, вуйко, кут, торба, леміш, мацько, Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця. Навіть українська столиця має двійника в Хорватії — Кієво.

Походження назви Галичина, можливо, інакше, аніж вважають. Біля Галича є Галчина могила, одним із шляхетних племен хорватів були галчі, між народами давнього ірану були галичі, сани (річка Сян у Галичині та ріка Сана в Хорватії) і росани (ріка Рось в Україні; чи не саме ім’я Русь іранського походження?). На Памірі нині є іраномовна етнічна група на ім’я галчі. Можливо, не від кельтів, а від іранських галичів, знаком яких був ворон, походить назва галицького краю?

Отже, можна стверджувати: галичани є прямими потомками білих хорватів, одного з іранських племен, яке забрело на територію сучасної Галичини. Білі хорвати створили державу. Пізніше Біла Хорватія потрапила під владу Київської Русі, Великої Моравії та Польщі. Приблизно 992 р. її східну частину приєднав до Київської Русі Володимир Великий.

З цього випливає, що тема потребує серйозного дослідження та є цікавою не лише для хорватських істориків.