«Нам страшно в клас іти»

Діти з досить великого села Раківця, що на Богородчанщині, навчаються у школі, якій майже 200 років. Навчання тут нелегке: коли душить дим з пічки, пальці терпнуть від холоду — якось не до уроків.

Нині з усіх боків чути про модернізацію освітнього процесу, його комп’ютеризацію, інтерактивне навчання. Про який освітній процес можна говорити, якщо в деяких школах думають не про новітні технології навчання, а як би до шостого уроку не замерзнути? Як провести елементарний урок, коли школа нагадує ще ту, де Тарас Шевченко носив дякові воду? Чи можливо навчатися у приміщенні, яке от-от завалиться, до того ж розташоване фактично на цвинтарі? На ці та інші запитання вам з легкістю дадуть відповідь учні та вчителі із села Раківця.

Урок дев’ятого класу. Сидиш, закутаний у найтепліший одяг. Рукавиці трохи заважають писати, але без них буде гірше. Пальці на ногах починають підозріло поболювати — холодно. Та ще б не холодно — напіврозвалена пічка не надто зігріває. Рятує те, що місця мало. Трохи тепліше, якщо одне до одного тулитися. Посеред уроку до класу заходить купа дітей і через інші двері виходить надвір — то восьмикласників раніше додому відпустили. Усі приміщення прохідні, тому потрапити на вулицю чи в інший кабінет можна, на хвилину зірвавши один-два уроки. Та ні діти, ні вчителька навіть уваги не звертають — давно звикли. Лише коли останній восьмикласник зачиняє за собою двері — всі рефлекторно зіщулюються. У будь-який момент стеля може десь не витримати й обвалитися. Та і до цього вже звиклося.

А, забули згадати про прекрасний краєвид з вікна. Ніщо так не сприяє навчанню, як могили. Адже школа сусідить із сільським цвинтарем. і так сусідить, що добра половина її, де гардеробна, — на території цвинтаря. Але гардеробну все одно закрили. А нащо її? Без куртки не висидиш шість уроків.  Люди до всього звикають, тож діти майже не звертають увагу на монументи й хрести у вікні. От гостям трохи моторошно...

«Зате ми на вихідному одязі економимо, — жартує вчителька Лариса Сікора. — У вересні надів теплу куртку і шапку, а у  травні зняв. Вчительки у нашій школі ніколи не морочать собі голову, що вдягнути на роботу. Якомога більше теплого одягу, якнайменше відкритого тіла». «Ага, — підтримує педагог-організатор Наталія Кузишин, — колготи не рвуться і у спідниці блискавка не розходиться. Ми такого не носимо. Головне — щоб тепло було. Маємо по одному костюму на перший і на останній дзвоники — та й вистачить». Усі сміються. Це сміх крізь сльози. І ще один спосіб зігрітися. «Наші пенсіонери-вчителі можуть книжку писати, — каже Лариса Дмитрівна. — «Як не змерзнути в ноги» називатиметься. Ціла купа методів: і газети в чоботи підкладати, і клейонкою обмотувати».
Холод у школі — не єдина і не найбільша проблема. Якщо вдуматися, то сюди дітей взагалі не варто впускати. «Потрібне нове приміщення, — каже директор школи ігор Гіч. — Ми регулярно робимо косметичні ремонти. Щось замінюємо, щось переробляємо. Але з того мало користі. Просто гроші йдуть. Та ні батьки, ні колектив, ні спонсори не можуть власними силами побудувати нову школу. Потрібна допомога з боку влади». А влада, як завжди, допомагає обіцянками. От лише обіцянками газ не проведеш і дірки в стінах не залатаєш...

З Раковецької школи варто зробити музей. Причому сама будівля — вже експонат. Адже її історія починається ще 1832 року. Тоді це була резиденція священиків. Звідти і цвинтар по-сусідству: у той час було заведено ховати померлих біля церкви. Тож в основному корпусі колись жили священики, там, де вчительська і їдальня — трапезували, а де нині вчаться восьмі-дев’яті класи, були стайні. 1904 року австрійський уряд побудував справжню школу, тепер там спортзала. Щоправда, тимчасово закрита — підлога проломилася. «Місця взагалі нема, — жаліється Лариса Дмитрівна. — Ми орендуємо приміщення дитячого садка і сільської ради, але навіть попри додаткові класи буває так, що між рядами неможливо пройти». У Раківці є майже 300 школярів. Це не враховуючи тих, хто навчається в сусідніх селах. «Є кому вчитися, бажання вчитися у наших дітей також є, от лише з місцем навчання якось не склалося», — зауважує директор. «І, до речі, пільг у нас немає ніяких, — підтримує Наталія Миколаївна. — Навчальний процес у нас, як у всіх інших школах. Кожного року проходять семінари, організовуємо свята. Зі святами важко. Зазвичай ми проводимо їх у дитячому садку. То треба всі крісла і столи забирати, зносити в один кабінет, тоді «святкувати», а потім усе назад переносити, бо зранку дітки прийдуть. Але ми справляємося. Наші діти взагалі молодці. За таких умов вчитися, отримувати хороші оцінки і здобувати призові місця на  районних олімпіадах та конкурсах — неабиякий подвиг».  

До речі, тут не лише пільг не дають. Школу ще й штрафують. Торік, наприклад, санстанція пред’явила штраф за погане утеплення. А недавно відрізали газ, бо проекту нема. Тож тепер гріються дровами. Діти з собою з дому приносять маленькі подушки на крісла.  «Тягнемося як можемо, — каже Ігор Станіславович. — Великою мірою допомагають батьки, самі діти, спонсори. Користуючись нагодою, хочу від імені педколективу та учнів подякувати всім підприємцям, які нам допомагають. Особливо Василю Луцаку. Ця людина надзвичайно багато робить для нашої школи. Пан Василь подарував нам два комп’ютери, музичний центр, постійно допомагає грошовими вкладами, робить новорічні подарунки дітям, організовує екскурсії за власний рахунок та ще купу всього». Але скільки би спонсорів не було і скільки б разів батьки не збирали гроші — самі вони школу не побудують. «Ох, та ми до всіх зверталися, — розповідає Лариса Дмитрівна. — Навіть діти листи в районну раду та облдержадміністрацію писали. А одна учениця ще й вірш склала: «Нам страшно в клас іти, нам холодно, як настають холоди. Нам болісно, бо в інших кращі є умови, яких так потребуємо ми. Ви згляньтесь, згляньтесь над дітьми». Але поки що ми «вибили» гроші тільки на ремонт. То в одному корпусі вікна пластикові заклали і ззовні ремонт зробили». Як відомо, такий ремонт мало допоміг. Пластикові вікна не виженуть грибок, який завівся у старих стінах. Так само, як зовнішня оббивка не вивітрить дим з пічок. «Рік у рік обіцяють. Проект нової школи вже готовий. Готовий уже 20 років. А будівництво відкладають і відкладають».

«Я думала, що мої діти підуть до нової школи, — каже мати двох школярів Наталія Кузишин, — а то і внуки, мабуть, її не побачать..».

Понеділок. Дев’ята ранку. Раковецькі діти поволі сходяться на заняття у холодну, стару, похилену і облуплену від старості школу та й думають: «Чому дорослі не створять нам відповідних умов для розвитку? Чим ми гірші від інших дітей?».