Чи засудять чоловічу монополію на владу?

Або чому українська правозахисниця Катерина Левченко судиться з Прем’єр-міністром Миколою Азаровим?

Вищий Спеціалізований Суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ відкрив касаційну справу проти Миколи Азарова. Вона стосується позову щодо образливого висловлювання Прем’єр-міністра на адресу українських жінок. У своєму виступі 19 березня він поставив під сумнів їх здатність брати участь у реформуванні нашого життя.

Про відкриття касаційної справи стало відомо нещодавно. Як для нашої країни – подія непересічна. Символічно, що вона відбулася напередодні відзначення 30-річчя ратифікації Україною Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яке припадає на 19 грудня.

Чи повною мірою наша країна виконує положення цього важливого документа, який покликаний суттєво вплинути на формування сучасної ґендерної політики в усіх державах світу? Про це - інтерв'ю з президентом Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», доктором юридичних наук Катериною ЛЕВЧЕНКО.

- Вперше у цій Конвенції на рівні міжнародних норм наголошувалося на відповідальності національних урядів за дискримінацію жінок. Наскільки послідовною у цьому питанні виявилася українська влада?

- Питання послідовності дій влади є актуальним і спірним. Коротко я б охарактеризувала його так - послідовність у непослідовності. Особливо це виявляється при політичних змінах, які ми спостерігаємо в останні роки. Так, уряд Азарова, щойно прийшов до влади, відкликав з Верховної Ради усі законопроекти, які були подані його попередниками. В тому числі й законопроект, що передбачав запровадження громадських робіт для осіб, які скоюють насильство в сім’ї. І цим чимало нашкодив справі протидії насильству. Щоправда, через кілька місяців Кабмін знову вніс цей законопроект до парламенту. Документ не зазнав жодних змін. Це якщо не брати до уваги, що під ним стояв підпис вже нового міністра. На початку грудня депутати проголосували цей законопроект, але дорогоцінний час було згаяно.

Мені кажуть – Кабмін діяв у відповідності до чинного законодавства. Та чи не краще удосконалити закони, аби ми постійно просувалися вперед і вирішували нагальні проблеми? А так незрозуміло, навіщо витрачаються кошти платників податків, ресурси міжнародних та українських громадських організацій, які докладають чимало зусиль для того, аби питання дискримінації жінок в нашій країні втратило наявну гостроту.

Про мізерне представництво жінок у владних органах вже якось незручно говорити. Бо стільки про це вже сказано.... А влада ніби й не чує нас. Дійшло вже до того, що ліквідували Міністерство сім'ї, молоді та спорту і назвали це частиною адміністративної реформи. Може, ця ліквідація і має якийсь стосунок до реформи, але я запитую – хто тепер буде опікуватися ґендерною політикою?

Відповіді на це запитання я не чую. Не тому, що його ніхто не знає або хтось свідомо замовчує. Насправді в структурі нинішньої влади не знайшлося місця тим інституціям, які відповідають за ґендерну політику.

І це не випадковість. Послухати наших політиків, то все у нас у ґендерних питаннях складається якнайкраще: немає дискримінації жінок, хтось вигадав домашнє, сексуальне насильство, торгівлю людьми… А якщо немає проблем, то й немає про що говорити. Ось така логіка мислення нинішніх можновладців. Звідси і їх дії, в які ґендерна рівність аж ніяк не вписується.

- Чи можна вважати український уряд ґендерно чутливим, якщо нинішній його склад так само, як і попередній, сформований без участі жінок?

- Ні про яку ґендерну чутливість нашого уряду говорити не доводиться. І справа не лише у відсутності жіночого представництва в Кабміні. У квітні поточного року Президент мав виступ у Раді Європи. Під час своєї промови він пообіцяв підняти ґендерну планку в Україні чи не на європейську висоту. Натомість уряд запропонував… підняти пенсійний вік для жінок.

Нещодавно Микола Азаров зустрічався з поважною фінською делегацією. Під час розмови представники країни Суомі довго переконували його у важливості жіночого представництва в органах влади для сталого розвитку суспільства. Бо справа не в конкретних іменах і прізвищах. Головне – долучити жінок до управління державою і територіями, скористатися їх життєвим і професійним досвідом як неоціненим ресурсом. Потому в пресі з’явилися публікації про можливість кадрових змін з врахуванням ґендерних аспектів. Але далі справа так і не просунулася.

- Зазвичай високопосадовці суттєво впливають на формування державної політики у тій чи іншій сфері. Яку політику у ґендерному питанні здатна сформувати нинішня влада, якщо один з її очільників – Прем’єр-міністр Микола Азаров 19 березня заявив, що «не жіноча справа проводити реформи».

- По суті, жінкам вказали, що їх місце, як і раніше, залишається на кухні, що їх покликання обмежується лише доглядом за дітьми та чоловіками. У такий спосіб була посилена чоловіча монополія на все – на право ухвалювати рішення, на здатність вирішувати складні політичні, економічні, соціальні та інші проблеми тощо.

Українське жіноцтво було принижене таким ставленням до себе. У ґендерному питанні ми відкотилися десь на 15 років. Саме 19 березня можна вважати антиґендерним днем.

З моменту проголошення Миколою Азаровим горезвісної заяви сплинуло дев’ять місяців. Термін дуже символічний. Він свідчить про те, що теперішній одностатевий Кабмін не здатний щось народити путнє: життя продовжує дорожчати, в суспільстві відчувається напруга.

- До слова, як на таку заяву Миколи Азарова відреагувала українська громадськість і наскільки її реакція була дієвою?

- Відреагувала не тільки українська, а й світова громадськість. На міжнародному рівні дискримінація жінок в нашій країні була сприйнята дуже болісно. І тому це питання й дотепер не знято з порядку денного.

Дехто в Україні намагався висловлювання Миколи Азарова перевести на жарт. Мовляв, наш Прем’єр зовсім не мав наміру ображати жінок. Це вони щось понавигадували. А прес-служба Кабінету Міністрів пішла ще далі: вона заявила, що такої історії взагалі не було.

Дивно повелося й Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту. У відповіді на звернення (всі підтверджувальні документи ми маємо) воно фактично написало, що прем’єрська заява є нічим іншим, як турботою про жінок. Щоб вони, перебуваючи на високих посадах, не нервували. А коли так, то не варто їх на ці посади призначати.

Здивовані? Я теж відчула подібне відчуття, коли познайомилася з цим документом.

З офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини одержуємо лише відписки. І вже вісім місяців чуємо обіцянки про відкриття провадження з питань ґендерної дискримінації. А коли дійде до справи – невідомо.

Звернення до Експертної Ради з розгляду скарг на факти дискримінації за ознакою статі виявилося ефективнішим. Після тривалих дебатів вона визнала в словах Миколи Азарова вияв дискримінації. Щоправда, тепер залишається невідомою подальша доля самої Експертної Ради, бо її діяльність забезпечувалася наказами Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Що стосується судів, то ця історія тягнеться так само надто довго – від самого березня – і так само є курйозною. Почалося з того, що суддя Печерського районного суду не побачила дискримінації в словах Миколи Азарова і більше того - назвала його висловлювання проявом свободи слова. Київський апеляційний суд, куди я потім звернулася, своєю ухвалою не лише підтвердив висновки районного суду, а й фактично заборонив правозахисну діяльність в Україні.

- Часто українські суди звинувачують в упередженості. І, раптом, Вищий Спеціалізований Суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ відкрив касаційну справу проти Прем’єр-міністра Миколи Азарова. Чи виявилося таке його рішення несподіваним для вас?

- На таке рішення я сподівалася, але не чекала. Думала, що та алогічність, яка мала місце в попередніх ухвалах, матиме продовження. Та я помилилася. В ухвалі Вищого Спеціалізованого Суду України зазначається, що Печерським районним та Київським апеляційним судами неправильно застосовуються та тлумачаться норми як матеріального, так і процесуального права.

Позиція Вищого Спеціалізованого Суду України є дуже важливою. Ми всі очікуємо на його рішення та висновки, які мають допомогти в становленні та розвитку антидискримніаційного законодавства та правозастосовної практики.

- Чи впевнені ви, що вам вдасться виграти «ґендерну» справу у Миколи Азарова?

- Ми вже її виграли, бо привернули увагу широкої громадськості до ґендерного питання. Люди зрозуміли, що тут не все гаразд. Владі немає чим крити, вона змушена лише пасивно спостерігати за перебігом подій. Інакше кажучи, ініціатива перебуває не на її боці. Тепер важливо, щоб наша правота була підкріплена судовим рішенням.

- Четверта стаття Конвенції припускає можливість введення тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками. Зокрема, йдеться про можливість запровадження квотування представництва жінок та чоловіків в органах влади. Чимало європейських країн скористалися цією можливістю і одержали позитивні результати. Наскільки реальне впровадження квотування в Україні?

- Квотування є хорошим задумом, але не для наших теперішніх умов. Всі ми стаємо свідками авторизації влади і формування недемократичних тенденцій. Отож, є небезпека того, що квотування підштовхне до реанімації радянської виборчої системи, яка теж визначала відсоток жіночого представництва в органах влади.

Чим хороше квотування? Воно демонструє статеву солідарність: разом жінки і чоловіки будують державу і спільно за неї відповідають. Тому вони прислухаються один до одного і поважають один одного. Такий принцип працює в розвинених країнах.

У нас же спрацьовує принцип вузької спеціалізації: всі – і жінки, і чоловіки - працюють на країну, але право управляти нею фактично зберігається лише за чоловіками. Це не узгоджується з демократичними принципами. Звідси кулуарні, непрозорі рішення, які мають загальнодержавну вагу. Приклад – та ж адміністративна реформа.

- То що ж виходить: українська жінка не долучена достатньою мірою до управління державою та територіями, до ухвали вагомих рішень політичного, економічного та соціального характеру. І, разом з тим, вона змушена терпіти від домашнього, сексуального насильства. Чи можна вважати країну, де демонструється таке зневажливе ставлення до жінок, демократичною?

- Моя думка – однозначно ні. І я маю всі підстави говорити так.

Ви надали перелік проблем, з якими доводиться стикатися багатьом нашим жінкам. Але він неповний. Є ще одна проблема, від якої потерпає все українське жіноцтво. Йдеться про сексизм.

У нас завжди культивувалося ставлення до жінки, як до красуні, матері, берегині. І що тепер спостерігаємо? Завдячуючи переважною мірою рекламістам, жінку максимально оголюють, опускають до анатомічного рівня.

Сексистську рекламу я спостерігаю повсюдно в Україні. З цієї причини до деяких торгових центрів навіть не заходжу. У такий спосіб протестую проти сексуалізації нашого життя, і багато людей висловлюють подібне невдоволення нею, а держава мовчить, немов нічого надзвичайного не відбувається.

У мене закрадається думка, що влада так поводиться свідомо. Вона хоче, аби всі ми більше дбали про пиво, секс і розваги, а не про серйозні речі, які стосуються спільного майбуття. Адже загальновідомо, що інстинктом управляти набагато легше, ніж розумом.

- Конвенція виконує не лише декларативну, а й контролюючу роль. Як вона здійснюється і наскільки ця функція є дієвою? Зокрема, по відношенню до України.

- Конвенція ООН (будь-яка, а не лише та, про яку ми говоримо) не може називатися декларативною. Вона є обов’язковим до виконання документом для країн, які ратифікували його. Тож, відповідно до Конституції України, Конвенція є частиною національного законодавства. Але хто про це знає, якщо навіть судді, які мають спиратися на її норми та використовувати їх як норми прямої дії, не знають цього.

Та повернемося до запитання. Завдяки Конвенції, в Україні ухвалено закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Декларативний, малопрацюючий, маловідомий, але – закон! І чи запрацює він - залежатиме від нас з вами. Самим фактом подачі позову до суду проти Миколи Азарова я вимагаю від держави неухильного виконання нею цього закону та Конвенції ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок.

Автор: Роман НЕЧИПОРУК, Національний прес-клуб «Українська перспектива»