До 120-річчя від дня народження Андрія Мельника: Шлях у безсмертя

Видатний діяч визвольного руху Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Якубовій Волі на Дрогобиччині. Його батько Атанас Мельник (14.7.1857—24.4.1905) був активним громадським діячем, жив для загальної справи. Будучи дяком, своїм прекрасним баритоном чарував вірних у церкві. Передплачував газети, читав їх сам, давав читати селянам. З його ініціативи будували дороги з містками й канавами, у селі було споруджено громадський дім, у якому розмістилися «Просвіта», товариство «Січ», громадська крамниця. Знайомство з Іваном Франком, який часто відвідував у Якубовій Волі своїх товаришів зі шкільної лави в Дрогобичі, — це знайомство передусім з ідеєю невтомної праці для народу.

Поза сумнівом, основи національної свідомости й патріотизму Андрій виніс із батьківської хати. Батько був для нього зразком і першим учителем. Невдовзі після смерти батька, що спричинили сухоти, недуга легень спіткала й Андрія, та він перемагає її крицевою силою волі, переносячи складну операцію і тривале лікування. З початком Першої світової війни, незважаючи на хворобу легень, вступив добровольцем до Легіону українських січових стрільців австрійської армії, долав важкі гірські переходи, брав участь у боях, демонстрував шляхетне військове побратимство, особисту відвагу і героїзм. Про нього ходили легенди як про «найвідважнішу людину, яка ніколи не ховалась від куль і гранат» (Лев Лепкий).

Як командант сотні УСС брав участь у боях на горі Маківці та горбі Лисоні. В бою за Бережани (вересень 1916 р.) потрапив до московського полону, відбував його в Дубовці біля Царицина, де доленосною подією для нього стало знайомство з Євгеном Коновальцем і сотником Романом Сушком. Ті царицинські «українські університети» допомогли їм усім стати переконаними борцями за визволення України. З розвалом у лютому 1917 р. Російської імперії полонені українські патріоти почали готуватися до безпосередньої боротьби за мрію свого життя — вільну Україну. Разом із друзями почали готувати втечу, яку вдалося здійснити аж 24 грудня 1917 року. З Поволжя крізь морози і сніговії добирались до Києва, куди прибули 13 січня 1918-го. Андрія Мельника, якому забивало дихання під час снігових заметілей, їм часто доводилось нести на плечах.

Попри поширені тоді соціалістичні гасла про непотрібність творення армії колишні полонені старшини швидко організували нову військову формацію січових стрільців, почавши з Галицько-Буковинського куреня, який став однією з найбоєздатніших частин УНР, переріс згодом у полк, дивізію і корпус. Наприкінці січня 1918 року в Києві почалося більшовицьке повстання. Зукраїнізовані полки, дезорієнтовані в тому, хто за що і проти кого бореться, здебільшого заявляли нейтралітет. Лише 29 січня команда січових стрільців і командир пішого куреня Андрій Мельник, довідавшись у Центральній Раді, що українські ліві партії в перевороті участи не беруть і що він є справою рук лише московських большевиків, включилися у боротьбу з бунтівниками. Своїм виступом січові стрільці фактично тоді врятували Центральну Раду й молоду Українську державу.

Андрій Мельник посідав пости командира куреня, начальника штабу загону і корпусу, командира дивізії, згодом — начальника штабу Дієвої армії УНР. і знов, коли наприкінці 1918 р. перед січовим стрілецтвом постав вибір — боронити Львів від польського нападу чи Київ від московської загрози, відповідь була одна: «Не Львів вирішить, а Київ. Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ».

Тільки самостійність і повна незалежність України завжди були наріжним каменем державницького світогляду Є. Коновальця та А. Мельника. Після того, як в Україні запанувала комуністична влада, а в Галичині — польська, вони організовують боротьбу підпільними методами, утворивши з колишніх військовиків таємну Українську Військову Організацію (УВО), яку очолив Є. Коновалець. А Мельника призначено першим крайовим командантом УВО на західноукраїнських землях. У 1924 році польська поліція арештувала А. Мельника, далі — чотири роки ув’язнення з тортурами і знущаннями. Після в’язниці — вимушена легальна праця, в тому числі інженера-лісівника після закінчення Лісової академії у Відні в митрополичих володіннях А. Шептицького з утриманням постійного організаційного контакту з Є. Коновальцем із-за кордону.

1929 року А. Мельник став членом новоствореної Організації Українських Націоналістів, до створення якої УВО не афішувала своєї причетності, щоб не дати приводу для її переслідування і знищення. Голова організації Є. Коновалець, неначе передчуваючи присуд долі, попереджає і наказує своєму найближчому соратникові А. Мельнику бути готовим очолити ОУН, якщо з ним щось станеться. І це сталося 23 травня 1938 р.: Коновальця убив агент Москви у Роттердамі.

А. Мельник, виконуючи волю свого попередника, виїхав за кордон і з 12 жовтня 1938 р. перебрав на себе керівництво ОУН та українським націоналістичним рухом.

Це був непростий історичний час, коли червоний (від крові) більшовизм і брунатний нацизм не тільки пропагандивно, а й збройно почали наводити свій «порядок» у Європі з замахом на світове панування. Кровавилась Карпатська Україна...

У цей час, як ніколи раніше, потрібна була непохитна єдність усіх націоналістичних сил, та серед провідного членства ОУН визрівало розходження стратегічних концепцій, і стався розкол між тими, хто рвався на жертву, і тими, які знали, що таке відповідальність за націю.

Голова ПУН невтомно закликав національні сили до єднання навколо ОУН. Його великою історичною заслугою є те, що він зберіг чистоту націоналізму, не вдаючись до братовбивства. Пізніше Зиновій Книш про нього писав: «Андрій Мельник — твердий вояк і державний діяч холодного розсудку». Усіх, хто його знав, він захоплював своєю толерантністю, скромністю, рідкісною особистою добротою. «Він був справжній геній такту» (Є. Маланюк). Не менш високо цінили особу полковника й українські духовні кола. Архієпископ іван Бучко про нього писав: «Полковник Андрій Мельник — це найкраща людина, якого українці можуть мати за вождя. Працьовитий, побожний і шанований усіма — він мало говорить, зате робить».

В еміграції він страждав болями України, закликав українців у різних країнах світу до об’єднання у Світовий Конгрес Вільних Українців, і це відбулося 1967 року вже після його смерті. Помер 1 листопада 1964 року в м. Кельні (Німеччина). Похований на міському цвинтарі в Люксембурзі.

Довгий шлях боротьби полковника А. Мельника в ім’я соборної України пролягав через поля боїв Першої світової війни, перемог і поразок національно-визвольних змагань 1917—1920 років, московський полон, польську тюрму, нацистський концтабір Саксенгаузен, куди був ув’язнений разом із С. Бандерою, Я. Стецьком, Т. Бульбою-Боровцем та іншими чільними націоналістами.

Особа А. Мельника в політичному житті України для багатьох, на жаль, не повністю відома і зрозуміла. Насправді він — легендарна постать української історії ХХ століття. В А. Мельника і його дружини Софії (дівоче прізвище Федак, її сестра Ольга — дружина Є. Коновальця) не було дітей, але була велика родина. Щоб у рідному селі не залишилося і цього сліду, 1950 року майже 30 сімей із числа близьких і дальших родичів А. Мельника без суду і слідства з конфіскацією всього майна було вивезено на Сибір  (в Томську область і Хабаровський край). Вивезли і нашу сім’ю, оскільки мій батько — двоюрідний брат  А. Мельника. До цього з 1947 р. було декілька нічних акцій виселення. Думки про довічну каторгу мене морально вбивали, а постійні нагадування ворогів про те, що ми вже ніколи не побачимо своєї України, доводили мене до відчаю. У 15 літ я почав сивіти.

Багато українців не повернулися на Батьківщину. Серед нещасливців — і мій батько, помер, коли йому було тільки 46 років. Дякую Богові за те, що ця довічна каторга тривала лише вісім років. Та за цей час на рідному обійсті вціліли тільки кілька фруктових дерев і спільна із сусідами криниця. Мати та інші виселенці не мали права повертатись і проживати в рідному селі й області, а тому роз’їхались хто куди міг. Дочиста було зметено також хату, де народився А. Мельник, і всі будівлі коло неї.

На цьому місці з різних причин і нині ще нема хати-музею, що планувалася, але є покладений у 90-ті роки пам’ятний камінь, на якому викарбувані слова:

Коли засяє день новий в імлі
І сурми сповістять завітний
                час свободи,
Згадаєм, що із цього
           клаптика землі
Почав свій шлях великий
                  син народу.

У рідне село великий син народу повернувся у бронзі. 26 липня 2006 року біля школи, в якій я навчався до виселення, відкрито пам’ятник зі скромним написом: «Полковник Андрій Мельник». На гранітній плиті викарбувано слова з його заповіту: «Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем на своїй землі по своїй волі».

Костянтин КОБРИН. Племінник А. Мельника