Пошук національного супермена

«Детектив плюс фентезі? Читабельні «авантюрні» мініповісті з елементами релігійних учень, специфічної авторської педагогіки? Можливі бестселери для підлітків? Всі жанри хороші, крім нудного. А нудною проза цього автора не буває...». Так пише івано-франківський письменник Степан Процюк у своїй передмові «Між динамічністю та езотерикою» до збірки гостросюжетних психологічних повістей «Стрімкий вогонь» журналіста «Галичини» Василя Мороза, окреслюючи жанр того тематичного розмаїття, з яким зіткнуться читачі на сторінках цієї книжки.  

«Стрімкий вогонь» щойно побачив світ у видавництві «Місто НВ» в рамках реалізації обласної програми книговидання. До збірки ввійшли повісті, які друкувались у прикарпатській та всеукраїнській періодиці «Тижневик Галичини», «Анонс-контракт», журнал «Параграф», часопис «Перехід IV» наприкінці XX—на початку XXI століть. Розраховані на масового читача, вони й писалися для публікацій з продовженням як легкі й короткі «газетні романи» під авторською рубрикою «Динамічний жанр». А відтак були істотно доопрацьовані...

Загалом ці твори задумувались у ключі синтезу документальних відомостей і художньої вигадки, публіцистичних роздумів і пригодницьких витворів, елементів фантастики і принагідних метафізичних одкровень, аби донести до читачів через принадну гостросюжетну форму чи то невідомі історичні факти, чи потаємні (езотеричні) знання про людину, про її високі психофізичні можливості, які здебільшого приховані, але нерідко й проявляються, коли вона опиняється в екстремальній ситуації. Звичайно, наразі в цих спробах більше гостросюжетної подієвості, ніж пізнавальної складової, зокрема такого, що втаємничувало б читальників у незвідане. Проте, як стверджує С. Процюк, «кожна повість Василя Мороза містить прихований підтекст, замаскований детективним сюжетом».

Водночас «Стрімкий вогонь» презентує продукт, де є місце для здорової національної героїки. Його персонажі — це професійні відчайдухи й шибайголови, але, за словами головного редактора «Галицького кореспондента» Сергія Бориса, справжні українці в найкращому розумінні цього означника — сильні і славні українські командос, незалежно чи то молодий козак («Сяйво жертовності»), бувалий офіцер сучасної морської піхоти («Веселка»), оперативник УБОЗу («Самотній буй-тур») чи звичайний журналіст («Вишкір фортуни»). Такого героїчного жанру в українському красному письменстві бракує. Українці вже занудьгували за рідномовними крутими сюжетами типу екшну, який можна б читати в потязі, на пляжі, в метро, на ніч, кажуть літературознавці. Читачі хочуть, щоби в українській книжці зустрічалися не лише заплакані герої-інтелігенти, які не годні дати собі ради з власним побутом. і вихід друком «Стрімкого вогню» у зручному кишеньковому форматі десь відповідає тим запитам.

А ще червоною ниткою крізь видання проходить і тема саможертовності. Більшість героїв повістей гине, віддавши своє життя заради порятунку людей чи просто виконуючи свій обов’язок. Але ці переважно безіменні персонажі вмирають лише на фізичному плані буття. Опинившись в іншому вимірі, вони й далі воюють із силами космічного зла-хаосу (повість «Вибір»). Тобто через ідею подвигу, здійсненого в ім’я високої мети, утверджується й думка про невмирущість самого подвижника. Словом, «Стрімкий вогонь» затягує й ви не пошкодуєте за часом, витраченим на читання книжки.