Жертви великого переселення

Майже півмільйона українців із Польщі у перші повоєнні роки на підставі міжнародної угоди про евакуацію покинули батьківські домівки та землі і подалися в невідоме. Досі переселенці не отримали статусу жертв політичних репресій і не мають законних підстав на компенсацію за втрачені маєтки. Інколи їм навпаки доводиться звільняти ті будинки, які були надані в користування радянською владою.

Остання світова війна позбавила їх вітчизни. Майже півмільйона українців із Польщі у перші повоєнні роки на підставі міжнародної угоди про евакуацію покинули батьківські домівки та землі і подалися в невідоме. Загалом, під час проведення цієї депортації з трьох польських воєводств було переселено близько 480 000 осіб (122 450 українських родин). Когось із них дурили тим, що за якихось три місяці буде можливість повернутися на рідні маєтки, інших заманювали матеріальною компенсацією, ще комусь обіцяли на новому місці краще життя.

Тепер відомо, що позірна добровільність цього повоєнного великого переселення народів була тільки витвором радянської пропаганди. Евакуація українців із Польщі фактично була насильницькою. Однак досі ці виселені з рідних домівок люди не отримали статусу жертв політичних репресій, до яких за визначенням належить і примусова депортація. Відповідно, переселенці поки що не мають законних підстав сподіватися на компенсацію за втрачені на території Польщі маєтки. Більше того, часто їм навіть доводиться звільняти ті будинки, які були надані їм ще радянською владою. Своє право власності на майно відновлюють ті, хто офіційно визнаний репресованими, - депортовані до Сибіру за співпрацю з "бандерівцями" мешканці прикарпатських сіл.

Виселення. Частина друга

...Уже шостий рік триває судова суперечка за селянське обійстя в селі Спас Рожнятівського району. На початку п'ятдесятих звідси виселили до Сибіру сім'ю Василя Кравця, який був учасником лісової партизанки. Натомість у "вільну" хату поселили Анастасію Станко із двома синами - родину переселенців із села Гапківці Краківського воєводства у Польщі. Згодом саме у цій хаті народився і виріс онук Анастасії - Михайло Станко, який після смерті останнього власника садиби залишився ґаздувати на обійсті. Але несподівано шість років тому про свої права на хату оголосив 80-річний політрепресований Василь Кравець.

"Мій стрий (татів брат) тільки-но помер, ще на столі лежав, коли з районної комісії у справах реабілітованих подзвонили в сільську раду і сказали, що хату будуть забирати, - розповідав репортерові "ГК" Михайло Станко. - Почалася судова тяганина. І хоча я після смерті стрийка оформив акт державної власності на землю і приватизував хату як спадкоємець, минулого року суд прийняв рішення повернути будинок Кравцю. Тепер він через свого представника судиться зі мною ще й за 15 сотих землі".

У цьому випадку може скластися так, що нащадки переселенців знову втратять свою набуту в Україні вітцівщину, як втратили її понад шістдесят років тому їхні батьки та діди. І знову, як і тоді, все буде на цілком законних, хоч і далеких від людяності щодо приходьків, підставах.

Без закону

Як розповіли репортерові "ГК" у всеукраїнському товаристві "Лемківщина", до якого належить значна частина переселенців та їхніх нащадків, такі майнові конфлікти між депортованими до Сибіру та виселеними з Польщі траплялися неодноразово. У радянські часи вони супроводжувалися моральним тиском на новоприбулих, які зайняли чужі хати. Тепер в хід ідуть юридичні механізми.

Як відомо, згідно з Законом "Про реабілітацію жертв політичних репресій", особи, яких було з примусу депортовано, мають право на повернення будівель, якщо вони збереглися і не зайняті, а також майна. До категорії депортованих належать усі заслані і вислані з постійного місця проживання та позбавлені майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів. Однак на переселенців із Польщі дія цього закону не поширюється. Вони досі не мають статусу політрепресованих, і це заважає їм в законний спосіб відстоювати свої права на відшкодування втраченого майна на території сусідньої Польщі.

"Товариство "Лемківщина" працює над законом про визнання цих людей депортованими, - розповідав заступник голови цієї всеукраїнської громадської організації Степан Криницький. - Законопроект уже тричі проходив апробацію у Верховній Раді, але його все ще потрібно доопрацювати. Цим законом пропонується виплачувати переселенцям раз на рік матеріальну допомогу, але досі не конкретизовано суму таких виплат".

Повернути все

Як розповів репортерові "ГК" Степан Криницький, виселення етнічних українців з території Польщі відбувалося згідно з угодою між урядом УРСР і Польським комітетом Національного визволення, якою було гарантовано повну компенсацію залишеного переселенцями майна. Перед евакуацією мали зробити опис усього того, що залишалося на території Польщі: будинок, земля, реманент, худоба із зазначеною вартістю в карбованцях у тогочасних цінах. Проте вартість землі не вказували, лише площу ділянки. Ці описи мали складати у чотирьох примірниках: по одному для представника УРСР та Польщі, один - для переселенця та один - для архіву. Опис, виданий людині на руки, мав бути підставою для набуття нового майна в УРСР. Однак, за свідченнями переселенців і їхніх нащадків, у багатьох випадках люди прибували в Україну у повоєнний час без будь-яких документів і не могли виставляти ніяких майнових вимог.

"Часто переселенці навмисно записували менше майна, ніж було в них насправді, - розповідав пан Криницький. - Їх лякали тим, що куркулям в УРСР не дадуть ніякої компенсації, а вишлють їх до Сибіру. Дійсні дані щодо втраченого майна збереглися, мабуть, у так званих "вічних книгах" у польських архівах, але поляки не дуже хочуть надавати цю інформацію".

Кілька років тому група юридичних компаній у Львові ініціювала масштабну акцію щодо виконання теперішнім українським урядом зобов'язань Люблінської угоди від 9 вересня 1944 року. За короткий час з цього приводу надійшло близько 2 тисяч заяв від громадян з Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Рівненської, Запорізької, Дніпропетровської, Одеської, Херсонської областей. Експерти провели перерахунок вартості карбованця, на основі еквіваленту золота, і встановили, що на початок березня цього року грошовий еквівалент 1 карбованця УРСР з 1 січня 1944 року до 28 лютого 1950 року у гривнях становив 41,92 грн. А грошовий еквівалент 1 карбованця УРСР з 1 березня 1950 року до 31 грудня 1951 року - 55,54 грн. Тобто якщо втрачене майно було оцінене на початку 50-х років на суму 10 тисяч карбованців, то тепер за нього мали б виплатити понад півмільйона гривень компенсації.

З-поміж 2 тисяч звернень було відібрано всього 15 - саме стільки позовів адвокати переселенців направили у Печерський районний суд Києва. Однак судді у всіх справах винесли ухвали про залишення позову без розгляду, визнавши його необґрунтованим через відсутність архівних матеріалів.

"Дійсно, у Львові є ініціативна група адвокатів, які за сорок відсотків від суми позову погодилися відстоювати майнові права переселенців у судах, - зауважив Степан Криницький. - Я сам свого часу намагався звертатися до суду із схожою заявою, але мій позов ні до українського, ні до польського уряду наш суд не прийняв. А звернутися до Європейського суду, наскільки мені відомо, можна тільки тоді, коли справа пройшла судові інстанції в Україні".

Європейський досвід

У Польщі з 1946 року уряд намагався виконати свої зобов'язання перед переселенцями, але швидко виявилося, що у бюджеті бракує вільних коштів для виконання цих зобов'язань. Відтак права переселенців на отримання компенсацій вартості залишеного під час переселення майна певним чином обмежувалися (зокрема, їх не допускали до участі у компенсаційних аукціонах).

Ще у 1996 році громадянин Польщі Єжи Броньовський, який втратив внаслідок переселення майно своєї бабусі у Львові, звернувся до Європейського суду з прав людини. Позивач стверджував, що держава допустила порушення статті «Захист права власності» Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Специфіка ситуації була в тому, що у такому ж становищі перебувало ще близько 80 тисяч громадян Польщі. До Європейського суду з прав людини було подано ще 167 заяв аналогічного змісту.

У червні 2004 року у справі «Броньовскі проти Польщі» Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь позивача. Суд постановив, що Польща повинна була або шляхом ухвалення належного законодавства та адміністративних рішень забезпечити відповідним особам реальну можливість отримати нерухоме майно як компенсацію колись втраченого, або надати їм еквівалентну грошову компенсацію.

"У Польщі справа розв'язалася тільки тоді, коли вони вступали в Євросоюз, - пояснив Степан Криницький. - Полякам поставили основну вимогу - усунення тих кривд, які були завдані депортаціями та іншими репресіями. А нас так само депортували, і до сьогоднішнього часу ніхто тим не займається. Єдине, чого вдалося добитися, - статусу учасника бойових дій для переселенців".

До речі, з грудня 2006 року у провадженні Європейського суду з прав людини у Страсбурзі перебуває справа за позовом українського громадянина Боровика О.М. та інших до держави України про відшкодування витрат, пов'язаних з евакуацією. Позитивне рішення Європейського суду могло б стати прецедентом для юридичного вирішення питання щодо відшкодування матеріальної шкоди, завданої усім депортованим українцям.