Олег Криштопа пише невигадану книжку про Чорнобильську зону

Переважно буває навпаки - журналісти часто живуть з мрією написати роман. Натомість Олег Криштопа з романів і повістей починав. Свого часу його книжки сприймалися як доказ того, що Івано-Франківськ не перестає породжувати першорядних авторів української літератури. Але письменник Олег Криштопа став журналістом, тележурналістом, співавтором однієї з найвідоміших програм в Україні «Закрита зона». Там він здобув унікальний досвід, про який тільки може мріяти будь-який романіст. Олег знову наважився іти власним шляхом - тепер він пише невигадану книжку про Чорнобильську зону.

- Ти багато разів бував у Зоні і маєш що розповісти. А чим особисто тебе вражає Зона?

Збираючи матеріал до книжки, я почав з того, що Чорнобиль для українців відіграє важливу роль у бажанні самоідентифікації. Ми ним майже пишаємося.

Мене там багато що вразило. Відразу при в'їзді з'являється атмосфера містики. Це запустіння, залишки будинків, крізь які проросли дерева, покинені іграшки. Кінець модерної цивілізації. Застиглість часу. І велика кількість тварин. Вовки зовсім поруч. Людина зливається з природою. Природа наступає зі всіх боків, людина не може спинити цього наступу. У багатьох місцях рівень радіації там менший, ніж у Києві. А у Прип'яті зовсім інакше. Там страшно, скелети будинків, з яких все винесено, крім піаніно. Довго там важко бути. На якийсь день відчуваєш підсвідомий страх. Наче підхопив інфекцію. Там може бути будь-що, і ніхто не захистить. У зоні живуть дивні підвиди людей - самосели, сталкери...

- Що тебе загалом найбільше приваблює як автора - істина, реконструкція подій, вибудовування моделі, цікавість?

На початках я по-юнацьки шукав сенс життя. Перша повість називалася «Сурдокамера». Це таке закрите приміщення, де перебувають у цілковитій ізоляції і самотності кілька днів. Між іншим, не всі витримують таке випробування. Я писав про те, що людина самотня, а тому порозумітися важко. Тепер я вже, може, так не думаю, оскільки думаю про історію. Потім був інший період. Як людина достатньо пристрасна, я цікавився природою людських пристрастей. У повісті «Мистецтво складати черепки» йшлося про те, що людина живе і завжди має багато маленьких спокус у виборі. І, піддавшись на одну маленьку спокусу, невинну на перший погляд, можна так змінити життя, що все, назад шляху нема.

Потім була книга «Кохання, секс і смерть гарантовані», в якій я намагався подивитися на 90-і роки очима свого покоління (у 90-их я був підлітком) і на те, що може бути з людини, якщо вона виросла у 90-их. А роман «Усі жінки курви» - це вже різні варіації стосунків чоловіків і жінок. Тепер я довший час не пишу белетристики. Пишу подорожні нотатки.

Останнім часом мене цікавить питання історії і географії. Я би навіть не став їх розділяти. Питання пам'яті.

Був такий науковий експеримент. Фізики з'єднали два кванти. Потім їх розігнали на величезну віддаль. Виявилося, що якщо якось впливати на один з цих квантів, то другий, незалежно від відстані, буде миттєво, зі швидкістю, більшою від швидкості світла, також змінюватися. Науковці досі не дали цьому пояснення. А для мене це є свідченням того, що у світі все дуже взаємопов'язано і переплетено.

Звичайно, для кожного Я своя доля дуже важлива і здається, що всі пристрасті є найголовнішим, що лиш може бути. Але якщо подивитися з точки зору історії, то є речі важливіші. І вони взаємозалежні й повторюються.

- Що ти маєш на увазі, говорячи про єдність історії і географії?

Почну зі своєї історії. Один мій дідусь народився на Донеччині. Його дружина, моя бабця, народилася на Черкащині. Їхній син, мій батько, народився у Кіровоградській області, в Олександрії. Вони прийшли на захід України, де тато вже зустрівся з моєю мамою, вся родина якої звідси, з Галичини.

Коли я у 2004 році приїхав до Києва, почав працювати на телебаченні і їздити по Україні, то побачив, що мене притягає Схід. Мені хотілося побачити краї, звідки прийшла та частина родини. Стереотипне мислення пропонує щось одне, а я хотів побачити щось інше. І я побачив це інше. Вишукував відмінності і подібності. В мене з'явилося таке патріотичне бажання написати книжку про Україну, об'їздивши її якомога більше. Головне питання я нарешті сформулював, коли одною ногою переступив кордон на Марамурешському хребті, - де Україна починається, де вона закінчується? Так само на східному кордоні, де його взагалі немає. Повикопували якісь рівчаки, і що - це ще Україна, а це вже ні... Очевидно, що Україна - це не якась територія. Менш очевидно, але це також не тільки мова.

Відповідно, важлива відповідь на одне просте питання - хто я. Не я як маленьке его, а я у трохи більшому значенні. Це те, над чим я тепер думаю. Про втрачену і перерізану пам'ять, особливо там, на сході. Що таке смерть? Це природний кінець тіла. І що таке пам'ять? Це співвідносність себе сьогоднішнього із собою вчорашнім. Завдяки цьому існує цілісність. Так само пам'ять живе через покоління. І власне це є питанням того більшого Я і смерті.

- Як журналіст ти бачив десятки гострих конфліктних ситуацій. Можеш сказати, що найчастіше є їхньою суттю?

Хочеться пожартувати - класова боротьба. Якщо серйозно - соціальна нерівність. Бідні і багаті. А в Україні впливове ще не тільки саме багатство, а поєднання багатства і соціального статусу. Тобто багатство, пов'язане з ієрархією, з посадами, з родинними стосунками з посадовцями.

Спочатку я думав, що то хвороба росту. Але воно тягнеться кудись у протилежний бік. Якщо з цим особисто не стикатися, то все виглядає нормально. Але якщо випадково зіткнувся лоб в лоб, то виявляєшся безсилим. Єдиний вихід - не вступати у цей конфлікт. Уникати його. Бо коли вже в нього потрапив, то можеш або покласти на боротьбу все життя, або зламатися.

Щоб якось зберегти себе, не треба думати про гроші, ієрархію, про справедливість. Бо її не існує. Тобто вона є в якомусь іншому вимірі. Всі ці люди, які виступають у конфліктах з обох сторін, є нещасними. Вони живуть якимись ефемерними речами, заради яких втрачають своє життя. Дуже багато людей (в тому числі завдяки літературі і телебаченню) починають жити цінностями, які не можуть бути визначальними.

- Тобі не здається, що сучасний книжковий ринок не надто сприяє поширенню такої літератури, як твоя, а ти докладаєш замало зусиль, щоби звернути увагу на свою творчість?

Мені здається, що література (сюди я відношу і кіно, і телебачення) останнім часом є дуже дидактичною. Це дуже впливає на покоління. Утворюються якісь кліше, які вчать. Що таке любов - подивися телевізор і будеш знати. Хоча вона насправді може бути зовсім іншою. Як поводитися в тій чи іншій ситуації - ось вам зразки. З одного боку, люди так не живуть, а з іншого, дивлячись це, читаючи, вони виробляють собі кліше і намагаються бути на них подібними.

Це загальне. А стосовно себе я не задумувався. У багатоголоссі інформативного світу намагатися перекричати цей глобальний шум - марна справа. Якщо комусь це раптом стане потрібним - то вже буде добре.