За порогом смерті людей чекає незбагненна тайна вічності

Наше земне життя — це лише мить між народженням і смертю. А смерть — лише межа, за якою життя продовжується. Тіло, яке створено із землі, належить їй і до неї повертається, а душа, переступивши поріг смерті, продовжує жити. Як говорить св. ап. Павло в Листі до коринтян: «Знаємо, що коли земне наше житло розпадається, то маємо будівлю Божу, будинок нерукотворний, вічний на небі... Поки в тілі живемо, перебуваємо далеко від Господа, — бо ходимо вірою, а не видінням, — ми ж відважні і радше воліємо вийти з тіла, щоб жити біля Господа». Ці вічні оселі св. Павло сам бачив, будучи взятим «аж до третього неба», як свідчив про це в цьому ж Листі. Та немає таких на землі слів, якими можна було б про це розказати. Тому ще в Першому листі до коринтян він, цитуючи пророка Ісаю, говорить: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те приготував Бог тим, що Його люблять».

За порогом смерті людей чекає незбагненна тайна вічності. Якою вона буде для кожного з нас, вирішуємо ми самі тут, на землі. Сповнення Божих заповідей, праведне і святе життя — ось дорога до щасливого вічного життя. Проте ми добре усвідомлюємо і зі смиренням визнаємо, що до кінця не зможемо повністю побороти гріх і зло у собі. Як же бути? «Без мене ж ви нічого чинити не можете», — сказав Спаситель. Сповнюючи Його волю, відкриту в заповідях Божих, молімся і надіймося на Його велике і безмежне милосердя. Молімся за тих, які вже відійшли від нас, в надії, що колись інші й за нас молитимуться. У Бога немає померлих, як Христос про це сказав: «Бог не є Бог мертвих, але живих, бо всі живуть для Нього». Господь не заборонив молитися за тих, що відійшли у вічність, бо «за порогом смерті вже ніхто не промовить: Господи, прости». Хіба наша молитва — це не вияв любові до них? Тим більше, що Спаситель вчив не тільки про прощення, тут, на землі, а й «на тому світі». Тому Церква і закликає всіх нас молитися за померлих.

Багато людей, і зокрема й далеких від Церкви, які не є практикуючими християнами, не ходять до храму молитися, свідчать, що в переддень смерті рідних і перед поминальними суботами їм часто сняться померлі родичі. Справді, чому саме в ці дні?

Ось яку дивну історію недавно розповів мені чоловік на ймення Віктор  — головний інженер одного з найбільших підприємств Києва. П’ятнадцять років тому важко захворіла його дружина Ніна. Після тривалих обстежень у неї в кишківнику виявили злоякісну пухлину. На жаль, перша операція не дала бажаного результату. В скорому часі вона перенесла й другу, але хвороба далі прогресувала.

 

Не знаючи діагнозу, який лікарі й рідні замовчували, Ніна просила зробити їй наступну операцію. Лікарі бачили, що це не допоможе, тому відмовилися від зайвих витрат і мук, але на вмовляння рідних погодилися. Операцію мав проводити відомий професор, та за день до цього йому терміново потрібно було виїхати до Чехії на конференцію. Наступного дня рідні хворої вмовили провести операцію іншого досвідченого лікаря. Але й він за день до операції зламав собі руку. Тож, як часто буває, за порадою людей, вони звернулися до відомого в Києві священика-молільника. Добрий пастир погодився.

В часі звершення молитов Віктор на метро добирався додому. І враз відчув, що обручка на правій руці заворушилася. Він побачив, що вона тріснула так, що можна було вставити в тріщину сірник. Душу наповнило недобре передчуття. І тут — дзвінок по «мобільному» телефону. Рідні повідомили, що після від’їзду священика Ніна померла.

Після похорону вона кілька разів снилася рідним: була веселою і дякувала за молитви священика. З того часу Віктор і рідні стали ходити до храму. Вони визнали, що це Ніна навернула їх до Бога, до Церкви, до молитви.

Тож спішімо  й ми всі до храму і молімося за померлих, яким дуже потрібні наші молитви.