Є.Положій: Подвійна мораль – це характеристика нашого суспільства

Кілька років тому ім’я Макса Бондоренка знав чи не кожен журналіст. Саме Мах BonDorenko у часи Кучми вільно говорив у книзі «Обрати янгола» про вибори: як вони відбуваються, як можуть впливати на людей та їхні долі... Це ім’я вимовляли мало не пошепки, як про нібито забороненого письменника… Через деякий час говорили, що немає такого автора, він - вигаданий.

Пізніше громадськість дізналася: Мах BonDorenko справді вигадка, і вигадка сумського письменника та журналіста, головного редактора газети «Панорама» Євгена Положія, який за останні кілька років встиг поїздити автостопом Африкою, країнами Близького і Далекого Сходу, випустити у світ кілька книг, серед яких отримали перевидання книги «Обрати ангела» («Потяг») і «Мері та її аеропорт».

Про псевдонім, подорожі, іслам, журналістику, мовну політику, Україну та українців, про сучасний державоустрій в інтерв’ю ZAXID.NET з Євгеном Положієм.

- Два роки тому у «Фоліо» вийшло три ваші книги. Не кожному письменнику вдається в один період видати три книги.

- Я не в один рік їх написав. До того ж, дві книги – «Обрати янгола» і «Мері та її аеропорт» - були видані раніше (2002 та 2003 рр. відповідно). В 2008 у мене був готовий текст «Дядечко на ім’я Бог», і я подумував, куди  його прилаштувати, що виявилося не так вже й легко. Мені допоміг Андрій Курков, який читав мої попередні книги. Він переговорив з Олександром Красовицьким (генеральний директор «Фоліо»), щоб той почитав мій рукопис. Йому сподобалось. Я показав дві попередні книги. Перечитавши, Красовицький сказав, що вийдуть друком усі три. У «Потяг», який я переробив з «Обрати янгола», додали ще кілька оповідань, які завжди із задоволенням читаю в аудиторіях. Сприймається на ура, наприклад, «Юрій Юрійович, улюбленець жінок».

- Перше видання «Мері та її аеропорт» було написано українською та російською, мало два початки і двох авторів.

- Так, справді, було начебто два автори: Мах BonDorenko та Євген Положій… «Обрати янгола» вийшла під псевдонімом Мах BonDorenko, тому що у книзі вгадувалося дуже багато політичних персонажів нашого регіону прикучмівського періоду. Мені й так завжди неприємностей вистачало з газетою («Панорама»). Ще бракувало через книжку їх мати. Видавець придумав історію про те, що рукопис «Обрати янгола» знайшли в Інтернеті… Так з’явився Мах BonDorenko. То ж у «Мері…» Макс «написав» українську частину, а Євген Положій – російську. Друге видання «Мері...» має лише один початок, тобто книжка стандартна, не з двох боків починається, як попередня (усміхається). Зате в новій версії вже є три частини: дві українською та одна російською. Це символізує, певно, зміни в моєму мовному середовищі.

- Що ж за зміни?..

- До трьох років я розмовляв виключно українською, потім так сталося, що я жив з бабусею й дідусем у Курську. Майже рік я мовчав, сердився на всіх, бо мало що розумів, потім, після того, як бабуся почала читати вголос мені казки Андерсена, Перро та братів Грімм, почав уже трохи говорити російською. Так казкарі примирили мене з родичами і двомовністю. Почав писати теж російською, звісно, у східноукраїнській школі українську мову викладали слабо й уроків було мало. Тож писав російською. Але, коли взявся за «Обрати янгола» 1999 року, відчув, що маю написати цю книжку українською мовою. Потім зрозумів чому. Мій батько був письменником, писав українською. І писав він українською значно краще, ніж я пишу. І дід Іван прекрасно переклав роман Дудінцева „Білі шати” з російської на українську... Це повернення до себе, до них.

- Чому у другому виданні книга «Обрати янгола» стала «Потягом»?

- Видавець, зважаючи на зміни в тексті, які були внесені, попросив придумати іншу назву. До того ж, новий роман називався „Дядечко на ім’я Бог”, цей – „Обрати янгола”, забагато небесного, певне… Насправді, „Потяг”, мені здається, більш влучна назва.

- Як так сталося, що редактор газети захотів поїздити автостопом?

- Уперше я поїхав автостопом 2003 року. Я завжди хотів подорожувати, мандрувати. Майже все життя я робив газету, було дуже мало вільного часу. І от нарешті я сказав собі: «Якщо ти не поїдеш зараз, то ти не поїдеш ніколи, у тебе ніколи не вистачатиме часу, грошей, ще чогось, завжди знайдуться якісь поважні причини, щоб не їхати, тож виріши нарешті: їдеш ти чи ні?». Я знайшов такого ж безумця, як сам, і ми з наплічниками за спиною і довідником у руках проїхали Африкою та Близьким Сходом: Єгипет, Йорданія, Сирія, Туреччина. Потім були подорожі по Непалу, Індії, Бангладеш, Китаю...

Але це була перша подорож. І вона стала основою сюжету першої частини книги «Дядечко на ім’я Бог». Я пишу про подорожі в цій книжці не як щоденник від свого імені. Подорож - це лише привід, щоб розповісти. Це переосмислення іншого світу, різних світоглядів, дифузія цивілізацій. Коли я вперше віч-на-віч стикнувся з ісламом, я був вражений: де ж ці злі терористи? Наразі я бачив добрих, гостинних людей. Так, вони інші, вони цілковито інші, але це цивілізація, яку потрібно поважати і розуміти, якщо ми не хочемо один одного перерізати, тому що різницю між будь-чим, тим паче, між людьми, завжди можна знайти...

- Так треба й українцям ставитися…

- Українцям взагалі немає про що сперечатися. Українець - це людина, яка, по-перше, не піддає сумніву Україну як державу, а українську мову – як єдинодержавну. Знає або прагне вивчити мову, хоче, щоб його діти або онуки розмовляли українською мовою.

Зрозумійте, якщо, наприклад, людині 60 років, і вона чи не все життя пропрацювала шахтарем у Донбасі і ніколи не розмовляла українською, то немає зараз жодного чинника, який би її примусив це зробити, тобто тільки тому, що так комусь захотілося. І не можна дорікати їй тим, що вона не розмовляє українською мовою. Це глупо. „Мова – це дім буття”, - казав Гайдеґер, і не можна в цей дім вламуватися без запрошення. Потрібно постукати – і вам відчинять. І нагодують. І напоять. А потім потрібно разом згадати ті далекі роки, коли на цій території майже всі розмовляли прекрасною мовою наших бабусь та прабабусь і прийти, знову ж таки разом, до висновку, що буде справедливо і правильно, коли наші діти чи онуки розмовлятимуть українською...

Мій покійний дід Григорій Петрович родом із Недригайлівського району, Терни – стовідсотково україномовне село, я також там народився. Його батька репресували, сім’ю вислали за Урал, багато хто там помер. Його мамі дали десять років за колоски. Вона втекла. Йшла пішки з двома малими дітьми до Маріуполя. Там сховалася. Пізніше повернулася. Дід пішов на війну у 17 років, у 1941-му, бо не було інших шансів вижити, воював за ту країну, за СРСР, дійшов до Берліна. Лишився військовим, дослужився до полковника, був комуністом, а 1991 р. під час московського путчу партквиток кинув межи очі в обкомі партії. Чому? Що його примусило так зробити? І чи повинен я йому дорікати за те, що він не розмовляв українською? Він багато що переосмислював в останні роки, майже все своє життя, читав документи про злочини режиму... Це трагедія мільйонів людей, які лише під кінець життя усвідомлювали всю страшну правду про СРСР. Мені здається, тут потрібен більш обережний, більш практичний підхід…

- …І держави, і журналістів. Адже журналісти також впливають на процеси…

- Впливають. Від позиції журналіста багато чого залежить. Це правда. Дуже багато чого залежить від особистих рис людей. Але перед тим, як почати щось будувати, ми повинні визнати, що якість людського матеріалу у нас дуже низька. На жаль, у цій частині світу є дуже мало дисциплінованих людей, які вміють системно працювати, які мало бухають, і т.д, які вміють системно мислити. Подвійна мораль, подвійне життя – це все характеристика нашого суспільства. Систему потрібно демонтувати.

- Революцією?

- Я не знаю… Як грузини: взяли і демонтували майже всю фіскальну систему: податкову, ДАІ… Насправді це питання, яке потребує більш точної та детальної відповіді.

Що  таке корупція насправді? Корупція – це те, чим ми заміняємо довіру між членами суспільства. Чому в Швейцарії такі банки? Чому вони багаті? Одна з відповідей – тому що там дуже високий рівень довіри у суспільстві між членами цього суспільства. Це не виникло просто так. Різні етнічні, культурні й інші цінності, які були закладені й систематизовані у державу, утворили той психологічний клімат, який зміг дати поштовх до створення сприятливого бізнес-клімату. Довіра до швейцарських банків - це довіра швейцарців один до одного. Все ґрунтується на цьому. Скажете, гроші в банках і стосунки між людьми – різні речі? Ні, все пов’язано тонкими ланцюгами сенсів. Це як у братів Капранових, які порахували бібліотеки і довели, що за Януковича голосують найбільше там, де найменше бібліотек. Здавалося б, різні речі, але ж бачите, яка цікава пропорція...

- Але й книги частково є недоступними. Це проблема. Та й цікавих книжок стає щораз менше.

 - Це також правда. А Янукович тепер взагалі недоступний, бо різко наступило „покращення життя уже сьогодні...” Але відповідь лежить в іншій площині. Проблема не в тому, що ви, і такі, як ви, купують менше. Проблема в тому, що є у тисячі разів більше людей, які взагалі не купують книги. Українці - недопитливі люди, вони не люблять читати.

- Може, їм достатньо телевізора?

- Ви думаєте, що, наприклад, в Америці менше телевізорів? Значно більше, і телебачення значно якісніше промиває мозок. Наша газета виграла конкурс, і ми їздили в м. Амарілло (Техас) в редакцію їхньої газети «Амарілло ньюз». У місті, де живе 200 тис. осіб, наклад газети - 50 тис. примірників, сайт відвідують 5 млн людей на місяць. Коли я зайшов у книгарню, виявилося, що вона величезна: навіть якщо скласти всі книгарні Сумської області, то вони навряд чи будуть більшими за площу цієї книгарні. І я ніколи так довго не стояв у черзі за книжками, як там. Це щодо стереотипу, що американці не читають. Мешканці цього міста цікавляться чи не всім, що відбувається в Амарілло, це добре систематизована і організована громада, яка дає лад на своїй території і успішно конкурує з іншими. Америка велика країна не тому, що там всі гроші світу. Це також причина, але всі гроші світу там тому, що в тих людей є велика енергія і жадоба до життя. Вони встигають за день більше, ніж українець за тиждень… В американського робітника на заводі показники втричі кращі, ніж в українського. У Європі, до речі, також... Не знаю, у чому справа, у чому правильна відповідь, але ми – люди переважно інертні.

- Що ж тоді робити? Що можу зробити я, ви, кожен пересічний?

- Отож такі зараз поети – ніхто не дотримується ритму.

Отож такі зараз чоловіки – ніхто не тримає слова.

Отож такі зараз дерева – ростуть корінням до неба.

Отож такі зараз люди – ніхто не хоче помирати.

Під час дискусії на Форумі Андрій Курков сказав, що у нас 180 партій і - жодної ідеологічної.  У нас і міліція – не міліція, прокуратура – не прокуратура, судді -  не судді… вони не відповідають ні формі, ні змісту. Суцільне викривлення змісту, сенсів та призначення. І хоч журналістів звинувачують у продажності, саме журналістка зберегла притаманні їй форму, зміст і наповнення.

То що ж нам робити? Читати книжки. Краще за них ніхто не дасть відповідей. Тільки через книгу, через мову, через дух піднімається людина; і українець у цій світовій закономірності – не виключення.

Довідка ZAXID.NET: Євген Положій народився 11 липня 1968 р. на Сумщині, закінчив філологічний факультет Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка, де пізніше викладав на факультеті «Журналістика». Працював головним редактором газет „Уік-енд” та „Тєлєнєдєля-Суми”, радіостанції „Всесвіт”, був автором та ведучим інформаційно-розважальних програм на ТРК „Відікон”. З грудня 1998 р. і дотепер – головний редактор суспільно-політичної газети „Панорама”. Письменник, автор книг: „Туркін”, „Обрати янгола”, „Мері та її аеропорт”, „Туркін та ½. Повість про справжнього самурая”, „ДАсвіданія!”, „Дядечко на ім’я Бог”, „Вежі мовчання”, «По той бік пагорба».