Коломия: Віват, гімназіє! Віват, гімназисти!

16 жовтня гімназія святкувала 110-річчя Коломийської української державної гімназії, 20-річчя відродження навчального закладу та 150-у річницю від дня народження М.Грушевського.

Перший директор відновленої гімназії Григорій Гуменюк нагадав присутнім про події двадцятирічної давнини, без яких не було б нинішнього свята. Майже 50 літ небуття передувало відродженню альма-матері, проте в першій школі (колишній гімназії), каже Григорій Васильович, вирував гімназійний дух завдяки старим наставникам та прийдешнім із гімназійних лав на вчительські посади випускникам. Саме директор Стефаникової школи Олександр Лукасевич порушив питання про підняття традиції, а вже директор Світлана Козлова організувала ініціативну групу, яку очолили колишні гімназисти Юрій Сербинський та Євген Іваничук. 1990 р. міська рада ухвалила рішення про відкритя коломийської гімназії, яку було започатковано на базі першої школи. Дивується пан Гуменюк, що про складні перипетії цього процесу не згадано в ІІ томі Енциклопедії Коломиї і Коломийщини, видання якого спонсорували колишні гімназисти діаспори. Завершив свій дискурс у минуле перший директор словами із заповіту його попередників, директора старої гімназії Олекси Ковбуса й гімназійного катехита отця Капустинського, та оптимістичним «Віват, гімназіє! Віват гімназисти!» та «До наступного, срібного, ювілею!»

Так розпочався захід у МБК «Народний дім». Спершу ж колишні учні збиралися в приміщенні гімназії. Перше враження з порогу – більшість випускників зовсім юні, недавніх років, а між ними – викладачі, якими я їх пам’ятаю, – Леонід Мельник, Алла Кох, Галина Суслова, нерозлучні «історичка», «хімічка» й «біологічка» Людмила Гришко, Любов Михасюта й Станіслава Піскозуб, і звичайно ж , Йосип Матковський. Наче час тут зупинився. Насправді ж змін у гімназії багато – нашу класну кімнату не впізнати, тільки паркет той самий, що мав звичку голосно тріскотіти вранці, доки кімната порожня. Змінилися учні – значно розкутіші й спілкування з вчителями невимушене. Дітлахи, які підготували виступ з допомогою вчительки Христини Пасічник, наприклад, смішили випускників і самі сміялися, навіть весело попереджали, що не вивчили, як слід, свої вірші.

У музеї гімназії зібралися старенькі гімназисти, які навчалися в 40-их роках. Я давно не була в такому жвавому товаристві. Вони, за звичкою, першого директора гімназії 1990-94 років називають Грицем і згадують давні жарти, наче щойно з-за парти. Серед однокласників пана Гуменюка – знаний лікар-терапевт Іван Дронюк. Він навчався в гімназії в 1941-44 роках, до приходу більшовиків. У лютому-березні 44 р. до Коломиї наблизився фронт, і приміщення гімназії (теперішньої першої школи) віддали під шпиталь для мадярів і німців. Два місяці класи тривали в приміщенні над другому поверсі над теперішньою крамницею «Просвіти» на площі Шевченка, опісля сказали всім розходитися додому. Пан Іван пішки добирався додому, до Снятина.

У 44-ому, згадують Іван Романюк, Ярослав Арсенич, Дмитро Калиняк, отець Богдан Подоляк та інші, хто приєднався до розмови, багато учнів пішли у підпілля, хтось загинув у боротьбі, інші, як Богдан Магас та Петро Калиняк – були засуджені та померли в таборах.

Єдина гімназистка-жінка серед присутніх – Любов Данилець. Кажуть, дівчат навчалося в їхніх класах (діти 1928-30 р. н.) небагато. Пам’ятають Віру Кузьму, тато якої викладав природу. Уже покійні Люба Станкевич, Люба Яремчук, Ірина Сербинська, Віра Кандюк, яка померла в діаспорі, Квітка Кокодинська, яка була професором у Києві. Професор Анна Глібовицька досі живе в столиці

У товаристві знають одне про одного все, бо більшість із стареньких гімназистів живуть у Коломиї чи поблизу. Але те ж саме стосується й колишніх однокласників за кордоном. По черзі називають Ярослава Стромецького в США, Юрка Тимченка в Мюнхені, Романа Прибитківського в Канаді. Сперечаються тільки з приводу того, хто де сидів у класі. «Брати Мельники сиділи на першій парті, » – згадує хтось. «Та ні, Гриць Гуменюк і Білий». Пан Дронюк запам’ятав, каже, як Григорій Гуменюк був у класі в гуцульському кептарі, коли прийшов німецький інспектор і допитувався, чому хлопець у кожусі.

Дмитро Калиняк показує знимки їхніх гімназійних професорів, усі разом згадують прізвища і навіть прізвиська. Так, викладача латини і греки вони кликали Ванькою. «А цього пишіть Штраусом, ми його так називали», – каже хтось про професора німецької. На одній із фотокарток – перший бургомістр Коломиї 1941р., директор гімназії, згодом в’язень гестапо професор Княжинський. На іншій – профессор Рурак, викладач історії, родом із Балинець. Подумки занотовую собі не забути згадати про нього колишній однокласниці-однофамілиці, рід якої теж із Балинець.

Опівдні всі випускники, старі й молоді, разом із паном Матковським зібралися а катедральному соборі Преображення Господнього. Отець Руслан Ваврик відправив молитву за здоров’я. Згадав він також трьох гімназистів, які зазнали страшної смерті і проголошені священномучениками. Це Омельян Ковч, Іван Слезюк та Семеон Лукач, мощі яких знаходяться в катедрі.

Святкування тривали в Народному домі. Офіційні гості завітали з грамоти директорові та викладацькому складові, подарунками і привітаннями від заступника голови управління освіти й науки ОДА Марії Мрічко, заступника голови РДА Романа Панчука, заступника міського голови Володимира Тарновецького, начальника міського управління освіти Марії Грицан. Останні двоє вибачилися за недотримання обіцянки теперішньої міської влади про новий спортзал для гімназії та облаштування майданчика. Особливістю заходу було стало те, що навіть представники влади намагалися жартувати. Пан Тарновецький нагадав, що гімназія все ж небхідна владі, оскільки діти всіх керівників міста навчаються тут. Єпископ Микола Сімкайло, який вручив Йосипу Матковському медаль 20-ліття виходу греко-католицької церкви з підпілля, і пообіцяв гімназії як сусіду опіку з боку катедри та заохотив депутатів спільно зробити майданчик.

Мабуть, усі пам’ятають зі шкільних часім масові заходи, на яких дітьми відверто нудьгували, – чи-то не доросли до розуміння подій, чи насправді було надто багато офіціозу на сцені. Так-от, на гімназійному святкуванні не було «офіційної» і «концертної» частин і всі говорили спільною мовою. Те, що прозвучало у вступному слові Григорія Гуменюка, було близьке кожному випускникові. У 90-их ми з класним керівником валили і розбирали стіну у приміщенні першої школи, облаштовуючи собі класну кімнату; під керівництвом Любомира Грабця, якого згадав пан Гуменюк, вчили повстанські пісні й співали їх під час ходи на Воскресінецьку гору, де відбувалося посвячення в гімназисти. Микола Сімкайло згадав річницю виходу церкви із підпілля, – пригадуються уроки катехизму з якими до нас завітав отець Володимир Касіян, готуючи до першого причастя. Спортивний зал насправді був замалим для нас, хоча в ньому навіть організовували випускну дискотеку після 5-ого гімназійного класу. Прикро, що за всі ці роки він так і не «виріс». А загалом із приміщенням пощастило, навіть якщо і були незадоволені тим, що не добивалися місця в колишній гімназії (першій школі). Будівля на вул. Франка затишна й таємнича, зі своєю історією. Не знаю, як з господарської точки зору, чи багато ремонтних робіт потрібно, а нам, учням, тут подобалося. Ходили чутки, що гімназію та костьол з’єднує підземний хід, і завжди зачинені двері до підвалу, здавалося, були доказом цього. Подобалися маленькі класи іноземних мов в окремому крилі будівлі. Столи в кабінеті, де відбувалися заняття моєї групи з англійської, були розташовані квадратом і сидіти обличчям одне до одного на уроці тоді здавалося таким прогресивним кроком. На уроках фізкультури ми бігали навколо ділянки, засадженої трояндовими кущами, а 100-метрівку – асфальтованою доріжкою між деревами. Вивчення таких предметів, як історія мистецтва, пропедевтика філософії, дві іноземні мови, не враховуючи латину, вирізняли навчальний. Класи в нас дуже швидко поділили на математичний і гуманітарний, випускні екзамени відбувалися з предметів на вибір, і не здавати математику стало справжнім щастям для гуманітаріїв.

Йосип Матковський викладав уже тоді, на початках, і він був учителем, з яким ми ніколи не мали проблем. Жарти-жартами, але для давніших випускників він є постаттю, яка єднає їх із теперішньою гімназією. На його несподівану появу на сцені Народного дому у вальсі в парі з «історичкою» гучно відреагували випускники всіх років. Це було красиво і зворушливо, справжня родзинка свята. Далі все було дуже цікаво – згадували випуски і класних керівиків. Перший випуск відновленої гімназії – 1993 р., класний керівник Леонід Мельник. Другий випуск – класний керівник Алла Кох. Я з випуску 1996 р., і для мене це не просто історія. Леонід Борисович був і нашим улюбленим вчителем. Алла Степанівна і з нашим класом організовувала поетичні вечори, про що нагадало фото зі слайд-шоу. І ще старші учні здавалися тоді особливими, розумними, творчими й прикладом до наслідування, і досі такі в моїх очах. Ірину Триф’янчик, яка розповіла про своїх однокласників, хотілося слухати хоча б тому, що вона з того, 1993 р., харизматичного випуску.

Наприкінці трохи боліла голова від незвичної кількості талантів на сцені, але було навіть трохи заздрісно – в роки мого навчання їх було значно менше.

Єдиним неприємним моментом була груба відповідь старенькому випускникові від особи з відео-камерою. Його попросили сісти, тому що нічого не видно, на що чоловік, якщо вжити евфемізм, сказав, що йому байдуже, видно комусь чи ні.

Ризикую видатися сентиментальною і скористатися кліше, але зустріч стала чудовою подорожжю в минуле. Тож до зустрічі на «срібному» ювілеї.