Підмихайлівські монахи і вода зцілювали сліпих та немічних

Чоловічий монастир у Підмихайлі вистояв лише три століття. Він чудом уцілів після двох серйозних нападів татар і турків. Але так і не зміг пережити пожежу 1582 року. Відтак, жодної будівлі монастиря — не збереглося. Наступні чотириста років пам’ять про монастир зберігали хіба що корінні мешканці, які і сьогодні не втрачають надії, що святиня, від якої пішло село, буде відроджена.

Протягом першої половини ХІІІ століття війська Батия повністю знищили Київ і продовжували спустошувати східну частину України. Тож, київські і східноукраїнські православні ченці були змушені залишити свої осілі місця — на той час уже добре відомі монастирі. Рятуючись від нападу татарсько-турецької навали, вони забирали святі речі, створювали окремі чернечі групи та переходили у віддалені від поселень місця.

Монахи-втікачі поселялися, здебільшого, у лісових масивах, де і відновлювали своє монаше життя та відбудовували храми. Так, зокрема, було дано початок Манявському скиту, Гошівському та Зарваницькому монастирям, Почаївській Лаврі та багатьом іншим святиням.

У Підмихайлі — цілюща вода

Десь під кінець XIII століття на Чорну гору (ще відому як Лису. — Авт.), поблизу сучасного Підмихайля, зі східної чи північно-східної частини України з Чудотворною іконою Святого Архистратига Михаїла, втікаючи від ворога, прибули православні монахи. Навколо гори, яку вподобали собі святенники, стіною росли високі сосни і ялини, ширококрилі дуби. Тож, знайшовши спокійне і доволі затишне місце, втікачі вирішили зупинитися.

Скільки саме було монахів, невідомо. За різними даними — від семи до дев’яти. Важко сьогодні говорити і про вік ченців. Існують припущення, що один із них був старший, років під сімдесят, і називали його Іоаном. Найімовірніше, це був ігумен. Є також дані, що з монахами на гору прибули і декілька світських людей. Але чи це були родини, чи окремі люди — невідомо.

Протягом 1420-1421 років монахи та світські поселенці працювали над будівництвом на горі підземної церкви, збудували підземні келії та перехід аж до того місця, де тепер розташований цвинтар. Між іншим, першим на цьому кладовищі був похований саме ігумен Іоан. Уже до кінця року була збудована і верхня дерев’яна церква святого Михаїла.

Того ж року внизу під горою несподівано утворилося невелике джерело. Люди дуже швидко увірували, що вода у ньому — цілюща. Відтак, до святої води потягнулися здорові і немічні.

За переказами, біля криниці чудом була зцілена 8-річна сліпа донька знатного пана, який разом із дружиною їхав на прощу. Начебто після монаших молитов та промивання очей водою із джерела, дівчинка прозріла. За це пан дав на монастир велику пожертву і залишив навіть свою пару коней із бричкою. Приїхавши до монастиря вдруге, вдячний чоловік подарував для монастиря дзвін.

Казали, що навіть калуський староста свого часу привозив до джерела хворих дружину та сестру, яка не могла ходити. Після дивовижного зцілення він на ввесь рік звільнив монастир і підмихайлян від сплати податків.

А ще, стверджується у легендах, був випадок, коли одна жінка була у дуже важкій недузі. Дізнавшись про чудодійні властивості води з-під гори, вона попросила одну панну привезти їй тієї святої води. Але панна забула про свою обіцянку і згадала про неї аж за селом біля Лімниці. Щоб не повертатися назад, вона набрала річкової води. Тим часом, хвора щиро вірила у можливість свого зцілення, ввесь день в очікуванні чуда нічого не їла. Про те, звідки насправді їй принесли воду, вона, звісно, не здогадувалася. Але сталося диво: посудина з “несправжньою” водою несподівано тріснула і вода розлилася по тумбі, на якій вона стояла, і підлозі. З води ще більш несподівано з’явилися черви. Перелякана панна зізналася у своєму гріху і наступного ж дня пішла до Підмихайля, щоб принести хворій справжньої води з чудотворної криниці.  

Монастир палили кілька разів

У 1422 році  на монастирському подвір’ї монахи збудували будинок на 120 чоловік, у якому жили ченці та люди, які приїжджали на прощі. Мав монастир на той час і господарський будинок, де тримали овець і птицю, а також невеликий сад, пасіку. Ченці вирощували виноград та інші культури. Продукцію міняли на різні речі для церкви.

Загалом святиня дуже скоро стала відомою на всю околицю. У цей же час унизу, недалеко від Михайлівського монастиря, було збудовано перших сім будинків, із яких згодом виросло село Підмихайля (під монастирем св. Михаїла).

На початок XV століття Свято-Михайлівський монастир стає ще більше відомим. Оскільки школи на той час не було, релігійно-просвітницькою діяльністю займалися монахи. Натомість мешканці села старанно працювали у монастирі, що на той час мав 7-9 гектарів лісу та близько 20 гектарів поля. Монастир мав стабільний дохід, частину якого вкладав у розбудову села. До монастиря приїжджали поважні духовні і світські гості.
Здавалося, що ця велика святиня ніколи ніким не буде знищена й осквернена. Але вже у 1498-1509 роках татарська орда увірвалася на Калущину. Постраждав і Свято-Михайлівський монастир. Нападники понищили його, позривали дорогоцінні речі. А коли вдосталь поглумилися над святинею, розклали всередині верхньої церкви вогнище.

Монахи були у розпачі. Одні, забравши з собою деякі найцінніші речі, втекли у глибінь лісу, інші — заховалися з чудотворною іконою святого Михаїла у підземному переході. Лише після того, як вороги відступили, монахи кинулися гасити пожежу та рятувати монастир.

Утім, це був лише початок. Уже у 1524 році на Калущину та її святині ринув 16-тисячний загін турків. Це був другий напад на монастир. І хоча цього разу він також чудом був урятований, наступної пожежі святиня не пережила.

Наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ століття напади татарської орди періодично продовжувалися. Львівський літописець зазначає, що у 1594 році “татари вийшли і Галич спалили і не оминули тоді і село Підмихайля”. Водночас, за даними польських джерел, у 1605 році Калущина була майже знищена: у густому лісі на горі горіла Церква велика, а у долині, недалеко, плакали три річки. Приблизно у цей час, вважають історики, і був цілком знищений монастир.

Протягом 1605-1614 років монахи Свято-Михайлівського монастиря переховувалися у глибині густого лісу у Грабівці. Там вони збудували церкву й утворили невеличкий монастирець (до сьогодні у грабівських лісах це місце називають “Монастирцем”. — Авт.). У 1614 році святенники переселилися до Манявського скиту.

Загалом протягом другого і третього десятиліть XVII століття Калущина зазнавала багаторазових спустошливих набігів кримських татар. Відтак, майже повністю була знищена. Не збереглося і жодної будівлі монастирського комплексу.

Чуда у селі — продовжуються

Сьогодні мешканці Підмихайля разом зі своїм парохом мріють про відновлення монастиря. У листопаді 1999 року на горі, де колись була святиня, люди встановили пам’ятний хрест, у посвяченні якого взяли участь кілька тисяч прихожан. До 2000-річчя від народження Ісуса Христа у селі встановили монументальну споруду загальною висотою 16 метрів із 3,5-метровим розп’яттям.

Поступово Михайлівська гора почала оживати. Громада села мріяла відродити джерело, яке колись мало славу цілющого. Але де саме через півтисячі років шукати ту криничку, ніхто не знав.

Між тим, однієї ночі мешканцю села Михайлу Гриніву приснився сон: на схилі гори у сяйві і голубому вбранні стоїть Ісус Христос і мовить: “Тут має бути Божа благодать”. А поряд увись бив могутній фонтан. Подібний сон являвся чоловікові тричі, і щоразу таємничий голос підказував, де саме має бути криничка.

Зрештою, у 2007 році Михайло Гринів при допомозі сподвижників викопав криничку, встановив скульптуру Ісуса Христа, яку було посвячено. Та на цьому не зупинився: вирішив збудувати ще і капличку святого Дмитрія Солунського. Невдовзі після освячення цієї каплиці на її стіні під іконою покровителя та на самій іконі проявилися маслянисті зображення у вигляді хреста.

Сьогодні, на початку ХХІ століття, у Підмихайлі починається відродження монастиря. Як повідомив “Вікнам” Підмихайлівський сільський голова Петро Кінаш, останнім часом історією давньої святині зацікавилося чимало істориків, із книг яких люди все більше дізнаються про монастир та мрію громади його відновити.

— На горі, де колись був монастир, зусиллями громади встановлено хрест та збудовано капличку, — каже Петро Кінаш. — У листопаді плануємо освятити на горі і невеличку церкву. Наразі заливаємо фундамент під тимчасовий храм. Він буде дерев’яним, розміром — 6х10 метрів. Поки не відродимо монастир, монахи опікуватимуться цією церквою.

Скільки коштів потрібно на відродження монастиря, наразі не обраховано. Для початку коштом спонсорів та громади села потрібно зробити містобудівне обгрунтування, вартість якого — 30 тис. гривень. Лише після цього можна буде приступити до складання кошторису та впорядкування решти документації. Підмихайлівська громада готова взяти активну фінансову участь у відродженні монастиря. Натомість районна влада, посилаючись на відсутність власних коштів, поки що нічого не обіцяє. Кілька місяців тому підтримати підмихайлян пообіцяв голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк. Утім, з області наразі надійшло лише кілька тонн цементу.

Використано матеріали книги Руско Н., Струтинського Б. “Історія духовного та культурного життя Підмихайля”.