Минає 80 років від дня народження відомого вченого і публіциста В.Здоровеги

Минає 80 років від дня народження відомого вченого і публіциста Володимира Здоровеги. Уродженець Тернопілля, він після закінчення Львівського університету залишився там працювати. Був завідувачем кафедри, деканом факультету журналістики, визнаним громадським діячем. Кілька років тому відійшов у вічність. Ця публікація — данина пам’яті і вдячності професору Здоровезі від імені його численних вихованців з Прикарпаття.

Коли я думаю про Володимира Здоровегу, особливо тепле, радісне почуття огортає серце. Вважаю, що мені пощастило, як і багатьом моїм колегам, які були учнями Володимира Йосиповича.

«Нічого немає вищого, і сильнішого, і здоровішого, як добрий який-небудь спогад, і особливо винесений з юних літ. Якийсь такий прекрасний, святий спогад, збережений з юності, можливо, і є найкращим вихованням», — так ствержував Достоєвський. і коли я в думках звертаюсь до свого студентського періоду, то обов’язково зринає образ Володимира Йосиповича. З’являється дійсно прекрасний, святий спогад, у центрі якого людина широких творчих діапазонів, привабливих душевних якостей. Зазначу, що для мене, парубка, який вступив на факультет журналістики з глухого гірського села, всі викладачі виглядали богами. Що вже говорити про Володимира Йосиповича, який у всьому був своєрідним. Зовсім молодий (на час нашого знайомства йому не було ще й сорока), чубатий, шляхетно одягнутий, він видавався мені вічно замріяним.
Власне, я не можу уявити Володимира Здоровегу розслабленим чи меланхолійним. Він був постійно зосередженим і, як мені здавалося, завжди перебував у стані творчої напруги. Завжди висока моральна вимогливість до себе і до інших, завжди осяяний натхненними думками, ідеями. Це було безустанне, заглиблене, зосереджене, трепетне духовне життя людини-творця.

У товаристві Володимир Йосипович не був балакучим і жвавим, ініціативу в розмові здебільшого віддавав іншим. Але — що відчувалось безпомилково — присутність мовчазного й скромного Здоровеги відразу ж підносила рівень будь-якого товариства, спонукала до виваженості слова і поведінки. Він справді не любив марнослів’я, але коли вже співбесідник припав йому до душі, залюбки вступав у розмову. Пильно дивився променистими очима. Зникала настороженість, танула зовнішня суворість.

Це я малюю сукупний образ улюбленого професора, який у мене склався за майже 40-річне наше знайомство. А на перших порах ставлення до нього було, я б сказав, відчуженим. Володимир Йосипович викладав теорію публіцистики і важко було «врубатися» в його «гносеологічні корені» та інші мудрі речі. Щодо цього він не був винятком. Більшість викладачів були філологами, не відзначалися практичним журналістським досвідом. Я ж на підсвідомому рівні швидко збагнув відому істину, що ще ніхто нікого не навчив писати, й основну увагу звертав на вивчення газетних публікацій і радіопередач. Порівняно рано і сам став активним автором, уже на третьому курсі мене прийняли у штат Львівського радіо. Це не пройшло повз увагу Володимира Йосиповича. Я був приємно зворушений, коли на одному з занять він навів приклади з моєї радіопередачі. На перерві я підійшов до нього, подякував, і ми продовжили розмову на суто журналістські теми. Це, на мою окриленість, відбувалося не раз. Володимир Йосипович говорив спокійно, з приязню і пошаною. Педагогічна манера розмови виявлялася в нього у тому, що його критичні судження не ображали, не принижували, не викликали відчуття нездалості, а, навпаки, розбуджували бажання розвивати свої сили в журналістській творчості. Зазначу, що на той час наших перших професійних бесід Здоровега, жартома кажучи, виріс у моїх очах — я оцінив його як талановитого публіциста: захистивши докторську дисертацію, він став періодично друкуватися у львівській пресі. Його розмови і публікації приваблювали тим, що він кожного разу відкривав перед тобою щось нове, досі незнане, але якесь близьке, цікаве і бажане, таке, яке хочеться повністю збагнути і зробити його своїм власним досягненням.

Не терпиться мені розповісти про ще один вияв доброзичливості, турботливого ставлення Володимира Йосиповича до мене. Засідала факультетська комісія з розподілу випускників на роботу за участі інструктора ЦК Компартії України. Запрошують мене і оголошують, що маю виклик з обласної газети «Прикарпатська правда». Я погоджуюсь, хоча прагну працювати на Івано-Франківському обласному радіо. Здоровега про це знав, і виклик звідти також був. Я ж змовчав від несміливості, зміркувавши, що головне — потрапити до Івано-Франківська, а там, можливо, вдасться перейти на радіо. Аж раптом у коридорі мене наздоганяє Володимир Йосипович і каже, що мене можуть направити і на радіо. «Якщо ви не змінили бажання, то члени комісії не проти». Я це сприйняв не тільки як чуйність, а й як щось більше...

Отож я працюю в Івано-Франківському облдержтелерадіокомітеті, задоволений професійною і життєвою долею, і постійно відчуваю вдячність рідному факультету. Час від часу приїжджаю до Львова (там ще два роки після мого закінчення університету вчилася моя дружина), зустрічаюся з викладачами і, зокрема, Володимиром Йосиповичем. О тій порі він якраз купив автомобіль «Волга» і ми домовилися про його поїздку на Прикарпаття. Гостини тривали три дні. Ми побували в кількох районах, мали цікаві зустрічі і приємні розмови. Виділю одну деталь, яка, можливо, видасться несуттєвою, та я дозволю собі цю одвертість, тому що вона правдива, і тому що після ближчого товариського спізнання Володимира Йосиповича переконався, який він мудрий і простий — позбавлений будь-яких міщанських умовностей. Приїхали з гір до Івано-Франківська, машина заболочена — треба помити. Я міг попросити це зробити наших водіїв (і вони з поваги до професора люб’язно погодилися б), та Володимир Йосипович категорично відмовився. З того дня з’явилася у мене підсвідома неприязнь до можновладців, які, маючи власний автомобіль, вважають принизливим обслуговувати себе самих. Адже показовими бувають іноді риси й другорядні, й незначні, а свідчать вони про характер людини значно більше, ніж красномовний вчинок.

Наші зустрічі почастішали, ми були на першому святі духовної пісні в Манявському скиті, полонинських проводах на Верховинщині, гостювали у моєї матері в с. Рунгурах Коломийського району, разом із сім’ями відзначали Новий рік у лісництві на Косівщині. Володимир Йосипович охоче брав участь у конференціях, які проводила обласна журналістська організація. Та чи не найнасиченішими і найдорожчими були дні відпусток, які ми кілька літ проводили в казковому селі Буркуті, що під румунським кордоном.

Володимир Йосипович на сьомому десятку літ з молодечою легкістю піднімався на круті вершини (доходили аж до високогірного озера Марічейки), захопливо збирав гриби, афини і малину, наважувався пірнати в сріблясті води Черемошу. Вечорами ми прогулювалися мальовничими місцями Буркута. Сині смереки розлились по горах, тихо на землі, зоряне небо. Все тут заспокоює душу, пробуджує в ній жагу жити і жити, бути на цьому прекрасному світі завжди. Розмови наші були різнотемні, щирі й змістовні. Мовчун, людина виняткової скромності й, здавалося, зосереджений тільки в собі самому, був Володимир Йосипович насправді вдачі оптимістичної, без крикливої заяви про свій оптимізм, натури компанійської, спраглої спілкуватися з людьми. Але спілкування справжнього, цікавого, щирого, інтимного, а не показово-манірного, для годиться.

Признаюсь: я задумувався над тим, що ж, власне, нас з Володимиром Йосиповичем — різних за віком, вдачею, соціальним статусом — зближувало? Зразу ж відкидаю будь-яку меркантильність у наших дружніх взаєминах — ми були далекі від цього, та й ніхто, впевнений, не може дорікнути Володимирові Йосиповичу за його користолюбство, до того ж — нехай це не буде визнано бахвальним — він рідко дозволяв собі погостювати у когось з випускників. Причини були, думаю, поважніші, я б навіть сказав — не сприйміть за високопарність — глибинні, по-людському справжні. І йшли вони, вважаю, від взаємоповаги й взаємної симпатії, взаємодовіри та взаєморозуміння. А ще — наше однакове творче устремління, однакове відчування нашої громадянсько-журналістської місії. Ми торкалися найзлободенніших професійних проблем і часто-густо наші бачення збігалися. Можна сказати, що моя практична діяльність була для Володимира Йосиповича своєрідною лабораторією, де він звіряв свої погляди і висновки. Мені теж було цікаво брати участь у «процесі обмірковування», як називав Володимир Йосипович початок роботи над статтею чи книгою. Тобто, ми творчо збагачувалися і це, очевидно, сприяло душевному зближенню.

Відпочинок Володимир Йосипович поєднував з роботою. Він не жив за правилами «ні дня без рядка», не дотримувався суворого режиму, працював здебільшого «запоями», і тоді в нього виявлялося загострене почуття нетерпіння, він намагався якомога швидше усунути перешкоди, які виникали, хоча б у вигляді невідкладних справ, і весь поринав у роботу. Одержимо і скрупульозно творив свою, здоровегівську, науку про журналістику, її роль і завдання. Доба його життя не зійшла марницею, не канула безслідно у безвість. Постійною, виснажливою роботою він дав нам, журналістам-практикам, доконче потрібні, співзвучні проблемам часу уроки. У всякому разі для мене, який у 1990 році став керівником обласної державної телерадіокомпанії, судження професора Здоровеги були своєрідними ковтками цілющого повітря і променями світла. Тоді, на зламі епох, у час кардинальних суспільно-політичних змін, саме поняття «журналістика» набувало таких ефемерних, розпливчастих і хистких відтінків, що складно було знайти свою дорогу, свою духовну «територію». І тут уроки Володимира Здоровеги важко переоцінити.

Щоб успішно функціонувати в сучасних умовах, зазначав Володимир Йосипович, журналістика має позбутися властивої їй у минулому войовничості, посилити свої аналітично-дослідницькі начала, уміння всебічно аргументувати, логічно переконувати, об’єктивно викладати різні погляди. Сучасна журналістика, підкреслював він, має бути інформаційно насиченою, інтелектуально глибокою, відповідати найвищим стандартам наукового мислення. Потрібно підвищувати компетентність автора, його здатність розібратися в сучасних тенденціях розвитку.

Злободенним і своєчасним був виступ Володимира Йосиповича проти засилля мітингової, емоційної журналістики. Відзначаючи її вирішальну роль у пробудженні політичної, національної свідомості й активності громадян, Здоровега наголошував, що засоби масової інформації, особливо радіо і телебачення, мусять шукати специфічні форми максимально стислих коментарів, політичних шоу, діалогів. Учений з гіркотою, але чітко й сміливо констатував, що дні і місяці небаченої активізації суспільства, високого сплеску емоцій та великих надій поступово охолодила досить жорстка реальність. Традиційні емоційні виступи з безкомпромісною критикою тоталітарної системи і загальні заклики розбудовувати, як тоді модно було говорити, самостійну, незалежну, багату матеріально і духовно державу, аудиторія перестала сприймати. Публіцистична риторика почала набридати. Тому на перший план Здоровега ставив здатність до соціологічного осмислення болючих, складних суспільно-політичних процесів, згладжування антагоністичних суперечностей, активні пошуки консенсусу, а не конфронтації.

Із тривогою і жалем сприйняв Володимир Йосипович поділ у журналістському середовищі на «своїх» і «чужих». Боротьба ідей переросла в боротьбу з особистостями. «Звідкіля стільки нетерпимості, ненависті у тих, хто покликаний формувати громадську думку, бути прикладом толерантності й високої культури?» — журився він. І навіть виступив із реплікою з приводу публікації однієї з львівських партійних газет проти буквально вчорашнього студента, який дозволив собі покритикувати політику Компартії та її пресу.

Згадаю також розповідь Володимира Йосиповича про його спілкування з відомим журналістом В. Кобишем. Той якраз повернувся з Бразилії, звідки був видворений після чергового перевороту. З-посеред багатьох цікавих історій була й така. Йому, кореспондентові «Известий», дозволили взяти інтерв’ю в керівника Компартії однієї з латиноамериканських країн, який якраз сидів у тюрмі.

Супроводжував журналіста відповідальний працівник міністерства закордоннихсправ. І яке ж було здивування вихованого на найкращих традиціях більшовизму газетяра, коли при зустрічі вони — політичний в’язень і представник властей, які посадили свого політичного противника в тюрму, раптом обнялися і стали поплескувати один одного по плечу — вони колись разом вчились у коледжі.

«Я не закликаю політичних суперників взаємно обніматись і висловлювати компліменти, — казав Здоровега. — Але поважати людську гідність потрібно. Бо є щось вище за політику, за ідеологію. Ми навчилися вимовляти словосполучення «загальнолюдські цінності», але ох як далеко ще нам до його реалізації. Нетерпимість, ненависть ідуть від більшовизму. І не має значення, під яким прапором він виступає — червоним чи жовто-блакитним. Започаткували все це більшовики саме під червоними прапорами. Це наша азіатська дикість. Несемо досі це тавро. Все інше — похідне від цього».

Володимир Йосипович радів, що росте нове покоління журналістів, яке піде значно далі своїх попередників. Якось зізнався, що коли його охоплює відчай, коли опускаються руки, він думає про них, менш закомплексованих, внутрішньо вільних. Ні, він їх не ідеалізує. Вони теж породження нашої системи, але вирвались чи вириваються з неї. Їм би ще працьовитості, культури, вихованості та ррунтовних знаньѕ

За всім цим розумінням, осяганням, тривогою, любов’ю стоїть трепетне серце вченого-публіциста, котрий зумів увібрати в себе весь світ, болі і радощі людей, відтак у тиглях свого творчого дару переплавив на високі ідейно-теоретичні та практичні цінності й щедро віддав їх світу і людям.

Його повсюдно поважали — за чесність і порядність, за житейську скромність і небажання шукати будь-яких особистих вигод і переваг. На ньому лежала печать якогось особливого благородства, особливої душевності й особливої сердечності. І коли я бачив його у звичайній обстановці, серед загалу, в буденних ділових справах, то проймався думкою, що отаким — строгим, стриманим, внутрішньо зібраним, гранично мобілізованим — він і повинен бути, іншим бути йому не дано...

Так, його манера триматися, розмовляти, спілкуватися з людьми, вести громадську роботу, вважаю, відповідала не просто особливостям неповторної людської вдачі, а особливостям неповторного науково-творчого обдарування.
Нікому не заподіявши зла й не сказавши недоброго слова, тихо, на Великдень, відійшов від нас...

Та великий день життя і праці Володимира Здоровеги продовжується. Продовжується в його учнях, наукових роботах, публіцистичних творах, дочках і внуках. Він лишається для нас взірцем людини, життя якої було надзвичайно змістовним і, хочеться сказати, кришталево чистим. І хоч взірців не завжди вдається досягнути, прагнути цього треба завжди: коли є орієнтири, успішніше долаються складнощі й труднощі, коли світять маяки, кораблям легше плисти правильним курсом.