О.Підлісник «засвітився» ще однією гранню свого таланту — став майстром лозоплетіння

Олександра Підлісника калушанам особливо представляти не треба, бо його знають. Ще не так давно, до виходу на пенсію, він працював на обласному телебаченні «Галичина», досі пам’ятають його цікаві сюжети про події, в центрі яких завжди були люди-творці. Вмів Олександр цікаво їх і подати... Відчувалося, що в душі цей оператор-журналіст — художник.

Ще далеко до того, як ми разом їздили до Івано-Франківська (він — у свою «Галичину», а я — у свою (редакцію газети), любувався його фотопейзажами, слайдами, від одного погляду на них дух перехоплювало. Він їх мав сотнями, зняті в таких місцях, що не переставав дивуватися, як до них добрався. А виявилося, що він, та й інші члени туристичного клубу «Горган», кращого навіть за Івано-Франківський, відправлялися в походи у найвіддаленіші точки тодішнього СРСР. Особисто Олександр побував у приполярному і полярному Уралі, в Якутії, на Кавказі, в Саянах, на Байкалі. На Тянь-Шані підкорив вершину висотою 4 200 метрів. І завжди брав із собою апарат з об’єктивом. Заряджав довколишньою красою себе, а пізніше зробленими знімками — і друзів та знайомих.

Але додому до родини Підлісників я йшов того дня з іншої причини. Кілька років тому Олександр «засвітився» ще однією гранню свого таланту — став майстром лозоплетіння. Його вироби бачили на виставках в Палаці культури, на міській площі в пік загальноміського свята. Багато хто прицмокував язиком: тонка робота. І копітка...

Власне за цією роботою я й застав його в кімнаті. Був приємно вражений: обабіч колишнього колеги-журналіста золотилися снопики обкореної лози. І в кутку кімнати лоза, і на балконі нею все заповнено. А сам Олександр сидить скраєчку і... Ні, поки що не плете. Докінчує основу, так би мовити, каркас крісла. Для цього використовує прути товщиною з палець. Підбирає цвяшки, аби з’єднати елемент з елементом, в’яже їх.

— Над меблевими речами, — пояснює господар, постукуючи молотком, — треба наморочитися. Крісло має бути не тільки красивим, радувати зір, воно має бути ще й міцне. Щоб людина сіла і не переживала, що воно може проломитися. Я стараюся, щоб річ витримала не сто кілограмів ваги, а цілі двісті кілограмів. А елегантність, витонченість й так не постраждають, бо це лоза. Акуратненько обплету з’єднання, скріплю елементи... Коли вже закінчую, сам із приємністю дивлюся на те, що вийшло з-під твоїх же рук. Здається, звичайна побутова річ... А ні!.. Все-таки переважає в ній декоративне. На кріслі приємно буде посидіти, бо воно — з лози, а значить — живе. Це не пластмаса чи метал. Метал холодний, пластмаса мертва, а лоза дихає. Вона ще й пахне, теплом віддає.

Мені показали вже готове крісло. Я забувся, коли зігнувся над ним. Плетиво. і рівні рядочки прутиків. і саме в’язання... До чого тонка й акуратна робота!.. А господиня Наталія Георгіївна запрошує: «Присядьте на нього...» Вмощуюся і наче вмліваю від задоволення. Оце так Підлі-і-існик!..

А Наталія Георгіївна підводить до інших готових виробів: крісла-лежанки (воно придається до сауни), підставки під вазони з квітами, столів, тумбочок, абажурів, ваз, тарілок, рамок... Є й обплетені пляшки різних ємностей. А ще — кошики, в яких на Водохреща святять воду, і пасхальні кошики. Кошики, в яких на Спаса несуть до церкви святити груші-яблука.

Звичайно, мене цікавило, як Олександр прийшов до цього заняття. Виявляється, його давно ця справа цікавила, хотілося попробувати щось сплести, але не чисто ремісницьку річ, як ото кошик, а щось тонше, щоб і вигляд мало, і практичне було. Шукав такого чоловіка, аби заодно і сюжет про нього на телебачення подати. І знайшов. Миколу Гебуру з Хотіня. Репортаж удався. А сам Олександр відчув, як близький він по духу з майстром. Лоза... Але побачити — це ще не все. Треба вчитися. Де тільки міг, знаходив спеціальні книжки. У них багато подавалося матеріалу, але всього, скільки не перегортав сторінки, не знаходив: як, наприклад, з’єднувати елементи? Нема. Довелося самому до цього доходити, над окремими речами, як він сам каже, до року бився.

— У принципі, — каже майстер, — я тепер можу сплести все, що захочу, хоч є ще методики, фасони, які здалось би освоїти. Технології плетіння — своєрідні. Багато з того, що сплів, — це моє власне, яке я вигадав. Копіювати не люблю. Одну й ту ж річ дублювати не хочу. Дві ще зроблю, а третю вже не можу. Буває, прийде сусід й просить, аби зробити таку ж, як він бачив десь, річ.

Підставки, наприклад. Я поїхав, подивився. І... зробив по-своєму. «Вона ще елегантніша, красивіша!» — радів сусід. І справді: компактна річ. На ній — вона вміщається в кут кімнати — можна поставити до восьми вазонів, а місця займає дуже мало.

— А найприємніше в оцій справі, — каже дивлячись на чоловіка, аби той підтвердив, Наталія Георгіївна, — знаєте що? Різати лозу!..
Олександр кивком голови погоджується з дружиною. Вона продовжує:

— На заготівлю лози їдемо разом. Якою б не була погода — хмарна або, як сьогодні, крапає дощ — біля річки ми відпочиваємо. Там затишно, ми ріжемо собі, аби які стреси — як рукою знімає. Хоч... Ми ніколи й не сваримося. Ще з тих пір, відколи познайомилися на туристичних стежках...

— І ви подорожували з Олександром?

— І наша донька Оксана. З п’яти рочків — рюкзак за плечі і вперед. Карпати сходили вздовж і впоперек.

— А лози цього року тієї немає... — повертає розмову до плетива Олександр. — Ми на берегах Лімниці мали цілі плантації, де її заготовляли. А торішня повінь позмивала облюбовані нами місця. Одне каміння залишилося...

Все ж подружжя Підлісників уже трохи заготовило матеріалу. Спішили. Бо ще місяць — і лозу не візьмеш. Для плетіння годяться однорічні пагони, а кількарічні можуть іти тільки на виготовлення меблів. Наносили тих оберемків прутів, але довго навіть на балконі їх тримати не можна: треба обкорювати. А для цього лозу... варять. Ось у великому баняку, що посеред кімнати, цілі жгути прутів, ще не остигли в воді. Їх то і доведеться ще сьогодні обкорити. Білі, без кори, прутики, немов промінчики світяться. Але якщо полежать довше, то стають золотистими.

Запитую Наталію Георгіївну, чи допомагає чоловікові у лозоплетінні?

— Ми з дочкою спочатку ніяк не хотіли вчитися, — зізнається. — Бо перші кошики виходили криві, горбаті. Але й ті згодилися: ми в них на балконі цибулю, часник, квасолю тримали. Було дуже зручно. Потім, може, пам’ятаєте, стали модні кошики, в яких клали штучні квіти, привезені  з-за кордону. Оксана, а вона тоді була в дев’ятому класі, за осінь наплела їх стільки, що за виручені гроші поїхала до Києва на екскурсію. і я плела... Ось починаємо якусь річ — він плете складніші елементи, я — простіші. Сімейний підряд, — всміхається. — А взагалі, він щоразу придумує щось нове, вигадує, фантазує... А як уже виробить якусь шаблонну систему, тоді присідаю і я. Вкладаємо в річ душу. Звідси і позитивна енергетика.

Оті тарілки, хлібниці, кошики та інші виплетені з лози речі в кімнаті наче всміхалися. Та коли Наталія Георгіївна до всього додала, що її чоловік робить дива ще й на дачі, вирощує саджанці, найновіших сортів смородини, порічки — 24 видів, а вона у сприятливий рік збирає з дачної ділянки по 30-35 відер помідорів, мене це ще більше подивувало.