Згадаймо приємне, загляньмо в далекий 1955-й, коли станіславський «Спартак» став чемпіоном Української РСР

Прикарпатський футбол протягом багатьох десятиліть найкраще представляла команда з Івано-Франківська (колись Станіслав), яка виступала на різних рівнях під назвами «Спартак», «Прикарпаття», потім знову «Спартак», а тепер — «Прикарпаття». У цього колективу славна історія: за радянських часів змагання в чемпіонатах Української РСР, у класі «Б» і в першій лізі чемпіонатів СРСР, у незалежній Україні — в першостях вищої ліги. Нині — перша ліга. І дуже шкода, що команда вже роками плентається в низах турнірної таблиці і заледве виживає через брак належних коштів, байдужість владних структур і багатих людей до долі клубу. Однак згадаймо приємне, загляньмо в далекий 1955-й (як-не-як — 55 минуло), коли станіславський «Спартак» став чемпіоном Української РСР і ввійшов до класу «Б» союзної ліги.

Друкуємо спогади з архіву про події того часу одного з найкращих захисників «Спартака» Маркіяна Рипана. На жаль, цієї людини серед нас уже немає, проте її  розповідь кількарічної давності, можливо, зацікавить прихильників футболу та вболівальників нинішнього «Прикарпаття».

Маркіян Рипан народився 28 липня 1929 року в Княгинині у багатодітній землеробській сім’ї. У Княгинині ж закінчив неповну середню школу, в 16 років пішов працювати на паровозоремонтний завод. Грав за заводську команду «Локомотив». Там футбольні здібності хлопця помітив його перший тренер Володимир Бриндзей, який рекомендував Маркіяна до станіславського «Спартака».

З 1949-го по 1961 рік він один із найкращих захисників цієї команди. На рівні колективу майстрів (1956—1961рр.) Рипан зіграв понад 100 матчів і забив три голи.

Завершивши ігрову кар’єру, працював у школі футболу, в 65—66-х роках був другим тренером «Спартака». Закінчив Станіславський фізкультурний технікум та Львівський інститут фізичної культури. Маркіян Юрійович працював в Івано-Франківському інституті нафти й газу.
 
Оборонці якщо забивали, то курйозні м’ячі

— Роки роблять своє, тому багато зі свого дитячого життя й молодості призабулося. Я був наймолодшим у сім’ї, де виховувалося семеро дітей. Батько фірманив (мав своїх коней), мати вела домашню господарку. Футболом захопився змалку. Біля спиртзаводу місцеві хлопчаки облаштували майданчик, на якому проводилися товариські поєдинки з командами інших районів міста — Гірки, Бельведера, Мазурівки, а також навколишніх сіл — Пасічни та Загвіздя. Чомусь тоді за мною закріпилося прізвисько «Макс». У 30-х роках у станіславському «Проломі» був гравець Куліба, якого теж звали Максом. Напевно, я був чимось на нього схожий.

У ті роки команди здебільшого формувалися за національною ознакою. «Пролом» був гордістю української частини Станіславова. Команда грала на центральному стадіоні, і навіть дітям доводилося платити за вхід. Не пригадую, скільки коштував квиток, але за ті гроші можна було купити дві булки. Щоб потрапити на стадіон, доводилося хитрувати: я зустрічав на підході до нього котрогось із гравців, брав  сумку, і тоді контролери мене не зачіпали.

...Футбольні баталії на Княгинині тривали. Якось брат віднайшов на пункті прийому вживаних речей справжній м’яч. А хто мав м’яч, той і був королем. Я, приміром, міг у будь-який момент зупинити гру, вигнати футболіста, котрий мені чимось не вгодив, з поля або ж просто м’яч взяти в руки і піти додому. Однак незабаром звичний ритм життя нарушила війна...

По її закінченні у місті виникли нові команди. Пішов у «Молнію». Цей колектив комплектувався з поштарів, а я почав допомагати братові Зіновію розвозити кореспонденцію. Згодом перейшов у «Локомотив», влаштувався помічником слюсаря на паровозоремонтному заводі. Спочатку  стояв у воротах, а потім — почав грати в полі: на місці лівого півзахисника, а через деякий час — захисника. Причому моя права нога у вправності володіння м’ячем значно поступалася лівій.

У «Локомотиві» вперше приміряв справжнє футбольне взуття — бутси. Це нині вони стали майже невагомими, а тоді були важкими й незручними. Гравці самотужки виготовляли і набивали на підошви шипи. Щоб збільшити силу удару, футболісти вдавалися до хитрощів: вранці у день матчу мочили взуття, а потім сушили під сонцем. У результаті такої операції шкіра на шпіцах бутсів тверділа, а м’яч після удару летів значно далі.

Точно не пригадую, в якому місяці, але разом з локомотивівцями Степаном Оклеєм, Даником Когутяком, Мирославом Приймаком і Олександром Літенком в 1949-му потрапили до станіславського «Спартака», де тренери Обухівський і Назаров почали омолоджувати склад команди. Це вже не першість міста, а чемпіонат України серед колективів фізкультури. Тоді преса мало уваги приділяла футболові, називала прізвища тільки авторів голів, а про захисників взагалі майже не згадувала. Мені щастило більше за партнерів, бо вони вимушено залишали команду, коли надходив час армійської служби. А мене не взяли до армії через брата, котрий за політичною статтею дістав 25 років сибірського заслання.

У 50-ті роки у футболі домінувала система «дубль-ве»: три оборонці, два півоборонці та п’ять нападників. Про універсалізацію мова ще не йшла, тож кожен насамперед стеріг свою зону. Захисники практично не підключалися до атак. Нам ніхто не забороняв іти вперед, просто такі дії тоді були не в моді. Гравці задньої лінії забивали зрідка — часто й курйозні м’ячі. Наприклад, 1957 року у виїзній грі з львівським ОБО я забив гол зі своєї половини поля: робив передачу, м’яч зрізався з ноги і з вітром залетів у ворота.. Тоді ми й перемогли.
 
Тренери пішли на зміну поколінь

50-й і 51-й роки були для «Спартака» невдалими. Не найкращим чином для нього складався і сезон 1952 року. Водночас саме він певною мірою вніс перелом у виступи команди, адже спартаківське керівництво вирішило піти на доволі різке оновлення складу. і, очевидно, підштовхнули до такого кроку дві поразки поспіль, отримані від львівського ОБО. 6 липня «Спартак» програв армійцям кубкову зустріч — 0:6, а згодом й матч першості — 0:10. Обидві гри проходили в Станіславі.

На початку вересня «Спартак» познайомив своїх уболівальників з першими новачками — нападниками Бецею, в недалекому майбутньому гравцем збірної СРСР, та Дзекцею, захисником Срібним і півзахисником Оросом, він не закріпився в складі. Їх дебют випав на зустріч з відвертим аутсайдером змагань — тернопільським «Динамо», яке ми перемогли — 5:1. Потім наша команда поповнила свій доробок ще кількома очками. До фінішу першості «Спартак» прийшов сьомим, піднявшись порівняно з першим колом на три сходинки.

Наприкінці листопада у Станіславі відбулася першість Укрпромради ДСТ «Спартак», в якій брали участь шість команд: окрім господарів поля — кияни, ужгородці, херсонці, одесити і білоцерківці. Першими фінішували закарпатці, а наш колектив з трьома очками в активі опинився на четвертому місці. Результати матчів з участю станіславців: Біла Церква — 2:1, Одеса — 0:1, Київ — 1:1, Ужгород 1:5, Херсон — 0:1.

Єдиним турніром 1952 року, що завершився перемогою спартаківців, був розіграш кубка області — у чемпіонаті області команда участі не брала, — у фіналі якого ми обіграли надвірнянський «Нафтовик» — 8:1.

іншою була структура змагань у 1953 році. Кількість учасників чемпіонату республіки скоротилася на третину, а місце у ньому отримували лише переможці обласних першостей. В області — в одне коло змагалися 10 команд — у спартаківців проблем не було, а в республіканських змаганнях, борючись за верхні шаблі турнірної таблиці, ми поступились місцем у фіналі лише майбутнім чемпіонам — ужгородським одноклубникам.

Найвагоміших успіхів «Спартак» добився у розіграшах кубка та в першостях свого товариства як республіки, так і Союзу. Спочатку дійшов до фіналу республіканського кубка, обігравши на попередніх етапах команди Ровно — 3:1, Дрогобича — 5:1, Чернівців — 4:0 і Херсона — 3:2. і лише у вирішальному поєдинку в столиці України ми з мінімальним рахунком 1:2 поступилися місцевим одноклубникам.

Обидва фіналісти у жовтні стартували в першості Центральної ради ДСТ «Спартак», котра проходила на двох стадіонах нашого міста — «Динамо» і «Спартак» — нині відповідно «Електрон» і «Рух». Станіславці не розчарували своїх прихильників. Перемоги на попередньому етапі над командами Кімрова Калінінської області і Ленінграда з однаковим рахунком 3:0, а потім — над клубами Мінська — 2:0, Сталінабада — 12:1 і Москви — 1:0 достроково зробили станіславський «Спартак» чемпіонами. У завершальній грі йому знову протистояли ленінградці. Цього разу було зафіксовано нічию — 2:2, що, втім, не допомогло суперникові піднятися вище четвертого місця. «Спартак» успішно пройшов через завжди болісний процес зміни поколінь.

Аж третій матч виявив переможця

— Цей знімок зафіксував команду станіславського «Спартака» 1955 року, яка вперше стала чемпіоном України. Почесний приз — у капітана спартаківців Нестора Сільвая.

Така приємна для гравців нашої команди та її численних прихильників подія могла трапитися ще раніше. Восени 1954 року в Станіславі проходив фінальний турнір семи найсильніших команд колективів фізкультури республіки. Але тоді спортивна фортуна усміхнулася футболістам київського «Машинобудівника», які представляли відомий завод «Арсенал». Вигравши в останньому турнірі 2:1, вони нас випередили на два очки і стали переможцями змагань.

А наступної осені вже «Машинобудівник» приймав учасників фіналу, серед яких знову були наші футболісти. Звання чемпіонів України виборювали також кіровоградське «Торпедо», «Локомотив» з Артемівська, херсонський «Спартак», дніпродзержинський «Хімік», мукачівський «Буревісник» і полтавський «Колгоспник».

...Друга половина зустрічі між нашою командою і дніпродзержинським «Хіміком» наближалася до кінця, а рахунок усе ще не було відкрито. Проте нічия не влаштовувала футболістів Станіслава. У цьому випадку до нас наближався найнебезпечніший суперник — херсонський «Спартак», а попереду — ще одна відповідальна гра. Вирішувалося питання: бути нам чи не бути чемпіонами республіки. і тут на допомогу прийшли воля до перемоги, почуття колективізму — якості, які панували в команді протягом усього спортивного літа. ініціатор багатьох атак нападу — півзахисник Золтан Деррій точно віддає пас лівому  півсередньому Василю Чепизі, передача на правий край Степанові Дзекці. Обійшовши одного захисника команди Дніпродзержинська, другого — він подає уздовж воріт і наймолодший наш футболіст, лівий крайній Мирон Мовчій, обвівши воротаря, відкриває рахунок. Через кілька хвилин Мирон закріпив успіх команди, забивши другий гол.

І так було в кожному матчі. Успіх здобувався не індивідуальною майстерністю того чи іншого футболіста, а злагодженістю і наполегливістю всієї команди. У нас була не одна ця напружена зустріч. Уже в першому турі ми зійшлися з нашим старим суперником — херсонськими одноклубниками. Цю команду ми знали добре, не раз доводилося мірятися силами в першостях товариства «Спартак». і часто херсонцям програвали. А в Києві перемогли з рахунком 2:1. Словом, ніхто першого дня змагань не сподівався, що такий поєдинок вирішить долю першого місця в чемпіонаті України.

Особливо напруженими були матчі з кіровоградським «Торпедо» і київським «Машинобудівником». У першому з них наша команда виступала в ослабленому складі. Зле почувався Гарачек, але все ж вийшов на поле і забив єдиний вирішальний гол. Хоч «Машинобудівник» закінчив чемпіонат невдало, однак цей досвідчений колектив для всіх становив небезпеку. До того ж у нашій пам’яті ще не згладилася торішня поразка у рідних стінах від киян, їхній склад практично не змінився. Тепер ми не випустили свого шансу і перемогли — 0:2. У семи проведених зустрічах втратили лише одне очко — нічия 2:2 з «Буревісником» — і заслужено здобули звання чемпіонів. Ось хто в далекому 1955-му захищав честь станіславського «Спартака»: воротарі Йосип Чеголі та Юрій Чернишов, гравці оборони — Роман Срібний, Нестор Сільва, Маркіян Рипан, Олександр Літенко, півзахисники: Євген Фірсов, Золтан Дерій, Степан Оклея, нападники: Степан Дзекця, іван Гарачек, Юрій Головей, Василь Чепига, Володимир Гура, Мирон Мовчій. Готував команду  тренер Олександр Щанов. У фінальному турнірі найбільше голів — сім — забив Юрій Головей.

Своєрідною нагородою для нового чемпіона була й товариська зустріч з київським «Динамо». і хоча ми її програли з рахунком 6:3, проте після фінального свистка тисячі глядачів на республіканському стадіоні проводжали нас теплими оплесками за гідний опір одному з найсильніших клубів країни.

Тієї осені на «Спартака» чекало ще одне серйозне випробування — два матчі з командою Севастопольського будинку офіцерів флоту, яка показала найгірший результат серед українських колективів союзного класу «Б». Переможець цієї пари наступного сезону мав знову виступати в чемпіонаті СРСР.

Перша зустріч у Севастополі принесла успіх господарям поля, котрі в другому таймі забили два «сухі» м’ячі. Спартаківцям вдома була потрібна тільки перемога, причому з будь-яким рахунком — згідно з положенням, різницю забитих м’ячів до уваги не брали. Це давало нам шанс на третю, додаткову, гру.

Вісім тисяч глядачів — небачена тоді аудиторія — зібралося на стадіоні «Спартак», щоб підтримати своїх земляків. Спочатку гра йшла досить обережно, а далі ініціатива поступово перейшла до нас. У середині першого тайму Гарачек з подачі Головея відкриває рахунок. Забитий гол ще більше загострив ситуацію на полі. Після перерви обидві команди обмінювалися небезпечними «уколами», і лише за півтори хвилини до завершення матчу вболівальники полегшено зітхнули: Мовчій провів другий м’яч у ворота моряків. Перемога «Спартака» 2:0 знову зрівняла шанси суперників.

Через три дні в Станіславі проходив третій, додатковий, матч. Його долю вирішили два влучні удари Головея. Це трапилося на останніх хвилинах першого тайму. А всю другу половину  поєдинку безперервно атакували севастопольці, але надійна гра в обороні, зокрема майстерність і сміливість воротаря Чеголі, дозволили прикарпатським футболістам зберегти перевагу.

«Спартак», здобувши перепустку до класу «Б», вийшов на всесоюзну арену.