100-річну Наталю Кучерук ледь не поховали живою. Вона проспала 27 днів

Наталю Кучерук, 100 років, із села Кудіївці Жмеринського району на Вінниччині ледь не поховали живою. Вона проспала 27 днів.

Її хата в центрі села. На подвір'ї сипле зерно курям Надія Кучерук, дочка довгожительки. Запрошує до літньої кухні. Каже, що будинок двом братам віддали. А вона з чоловіком та матір'ю в літній кухні на три кімнати живе. Просить зачекати, доки розчеше матір. Та слухняно підводиться з ліжка.

— Мама недавно простудилася, тому я її на вулицю не випускаю, — говорить 58-річна Надія. — Можна б у лікарню завезти. Але як скажу, що їй 100 років, хто там до неї буде дивитися. Самі лікуємо. Баба ще й упирається — не хоче пігулок пити. Мушу сваритися.

Похапцем зачісує матір гребінцем. У Наталі Степанівни рідкі сиві коси нижче плечей. Вона просить дочку зав'язати їй хустку. Коли всміхається, видно, що зубів нема.

— Коли мені 97 років було, я на леваді гусей пасла, — шамкає. — Там зозуля була. Дай, думаю, спитаю, скільки я буду жити. Вона мені 101 год накувала. Я чуть не збилася, доки щитала. А вони мене хотіли на 99-му году поховати. У вас грошей на похорон не було. Я ж знаю, от і не помирала. А до слєдующого року підготуйтеся добре.

Надія сідає на поламаний стілець біля материного ліжка. На очі їй навертаються сльози. Каже, щоразу плаче, коли хтось їй говорить про смерть матері.

— Торік мама нас дуже налякала. Помер мій кум Гріша. Вона його дуже любила. Бо він, коли в гості приходив, обіймав її, на руках піднімав. Коли сказала їй про його смерть, вона на лиці змінилася. Ввечері лягла, як завжди, спати. А зранку не просинається. У нас заведено, що я кожного ранку питаю маму, що на сніданок готувати. А тут розбудити не можу. Думаю, хай вона його похорон проспить. Але й на третій день не проснулася. Тільки трошки видно було, як дихає. Чим далі, тим менше було відчутне биття серця. Через тиждень думала, що вона померла. Одначе продовжувала поїти її з ложечки солодким чаєм. Уже до похорону готовилася. Та зранку на 28-й день вона відкрила очі й попросила їсти. Питаю, що саме хоче. А вона: все, що є, неси.

Наталя Степанівна закашлюється. Донька дає їй теплого чаю.

— Мені мама снилася, — говорить Наталія Степанівна, відкашлявшись. — Вона молодою померла, в 31 рік грибами отравилася. Я її молодою запомнила. Снилося, як я дитиною з нею гралася. Проснулася, а вона ніби коло мене стоїть. Кажу їй: "Мамо". А вона мені: "Я ж дочка твоя". Придивилася — точно моя Надя. А як на мою маму схожа.

У кімнаті стоїть іще одне ліжко. Ковдру на ньому поправляє чоловік Надії — Василь. Тут по черзі ночують він, його дружина чи сини, щоби наглядати за Наталею Степанівною вночі.

— Зараз наша бабця трохи подалася здоров'ям, — косує на тещу Василь. — Вона ображається, коли кажемо так. А торік іще сапку в одну руку хапала, другою на палку спиралася і на городі поралася. Гусей, курей пасла.

Наталя Степанівна прислухається, повертаючись правим вухом. Коли чує, що її хвалять, усміхається беззубим ротом, киває.

— Отакий чистенький город був, як стіл витертий, — говорить. — Я всей бур'ян руками вибирала. І цей год пішла би, якби не Надя. Бо коли ходиш, робиш, доти й живеш.

Позаду на шафі стоять ікони. Поряд — металева кружка з водою та ліки.

— Я молюся за дітей і онуків, коли сама лежу. Відколи спала довго, частіше молюся. У мене такий дар появився, що чужу смерть чую. От як має хто померти в селі, я перед тим цілу ніч спати не можу. І зле мені чогось стає, пам'ять кудись дівається. Жаль, що нічого зробити не можу.