Бразилія – Україна – 2:0: Дім, який будував Калитвинцев, виявився достоту химерним

Дім, який будував Калитвинцев, виявився достоту химерним. Будівлі цій не вистачає не лише вишуканості, що може вважатися суб'єктивізмом, а самого елементарного, що апріорі тлумачиться обов'язковим - насамперед фундаменту.

Вочевидь, за два-три місяці довести до ладу серйозний об'єкт надзвичайно складно. Якщо взагалі можливо. Проте, здається, попри складнощі об'єктивного ґатунку, новий наставник національної команди з тих чи інших причин почав не з того.

Україні футбольній далеко до Іспанії чи Бразилії. Себто гідного кадрового ресурсу-джерела ми не маємо. Та й не можемо мати. Тому, з одного боку, вимушені танцювати від того, хто є в обоймі. А з іншої сторони, також вимушено, маємо налагоджувати оборонну ланку, на яку має нанизуватися два інших змагальних компоненти.

Принаймні так робили всі попередники Калитвинцева. Саме так чинять практично всі наші клубні тренери. Ну, хіба що за винятком Луческу, але той виняток лише зайвий раз підтверджує правило – якщо гравці серйозного рівня з бразильським паспортом пачками можуть залучатися до серйозного клубу, збірній, якою б серйозною вона не здавалася навіть на дотик, така бразильська експансія не загрожує. На жаль чи на щастя – то вже інше питання. З площини смаку.

Так от, попередники нинішнього наставника синьо-жовтої команди – від Сабо й Лобановського до Блохіна і Михайличенка – в своїх нехитрих лаштунках-намаганнях робили ставку саме на оборону. І це при тому, що попередники Юрія Миколайовича могли розраховувати на Шевченка і Тимощука. Причому розраховувати – в повному розумінні цього поняття. Нині ж виходить якийсь конфуз вперемішку з парадоксом: від знаних наших лідерів збірної залишилися тільки імена, натомість інших знакових фігур, за великим рахунком, не з'явилося, одначе наставник національної команди, як здалося, формує свою команду за принципом парламентської більшості. Де більшість – півзахист і атака.

А захист у контексті цієї удаваної коаліції має вигляд не інакше, ніж затуркана опозиція. У першу чергу тому, що відряджаються туди футболісти за остаточним розподілом. Той хворий, у того ушкодження, інший делегований до "молодіжки", а у декого взагалі моральна травма на всю голову. Доводиться шукати охочих в хвості клубних "партійних списків". Бажаючі ці в своїй загальній масі, може, й не проти засвітитися на такому рівні. Проте, будемо відвертими, до цього рівня явно не дотягують. Я десь глибоко в душі розумію Калитвинцева і погоджуюсь, що з Чигринським та Ракицьким у центрі захисту, котрих на цьому часовому періоді в головній команді країни не було через об'єктивні причини, наша національна команда мала б набагато привабливіший вигляд. Проте тренера оцінюють спочатку за результат. А вже потім за слова та все інше.

За чотири матчі збірна України пропустила шість м'ячів. І лише останнього можна назвати серйозним опонентом. Решта з тих чи інших причин мали вигляд або хиткого експериментатора, або заїжджого вискочки. Якщо в перших трьох випадках, будемо справедливими, супротивник мав дивувати саме нас (і він це в тій чи іншій мірі зробив), то в останньому в такій ролі опинилися вже ми самі. Вистрибнути за межі "робили все, що могли" наші футболісти в Дербі не спромоглися.

Мене в даному випадку менше всього цікавить пошук видимих (і не дуже) причин. Я хотів побачити, за рахунок чого команда тренера Калитвинцева може гідно протистояти Бразилії. Причому протистояти не в технічному аспектові, а саме в тактичному, мотиваційному, емоційному. Та будь-якому іншому. На жаль, побачити усього цього не вдалося. Якщо комусь і можна записати до активу цю гру, так це хіба що президентові ФФУ, котрий зумів організувати матч з п'ятиразовими чемпіонами світу, та ще й без обов'язкових у таких випадках бонусів.

Про наших славнозвісних сотників хотілося б сказати окремо. І перший, і другий провели свої ювілеї невдало. Більше того, складається враження, що вони вже сказали своє останнє слово в цій збірній. На більше їх уже не вистачить. Верхню ноту вони беруть хіба що в суперечці. Якщо їх не вистачає зараз, то про що можна говорити через два роки? Хіба що про пам'ятники, на які обоє потихеньку перетворюються. Та чи вистачить мужності у того ж таки Калитвинцева зробити серйозні оргвисновки з цього приводу?

Певен, що чотири матчі – далеко не оптимальний, однак достатній цикл, щоб полову відділити від зерен. І з надр "опозиції" витягти якщо й не козирного туза, то хоча б валета. Мені здається, що з цим завданням Калитвинцев не впорався.

Також викликає подив кількість відвертого баласту в збірній. Уже по першому поєдинку – проти поляків – було видно, хто є хто. Гра проти чилійців цю сутнісну семантику вкотре виразно окреслила, тоді як матч з Канадою, як на мене, узагалі розставив усіх по своїх місцях. З тих товаришів, кого Калитвинцев уперто ставить до основи, добра половина їй, тобто основі, не відповідає. Чи відповідатимуть вони потрібному рівню через два роки – питання риторичне.

Якби на це питання гарантовано мав відповідати Калитвинцев, то такий стан речей був хоча б зрозумілим. Однак Юрій Миколайович – усього лише підвішений за залежність од результату "в.о.". Він просто може не дотягнути до старту домашнього Євро в своїй нинішній іпостасі. В усякому разі, такими результатами та діями він не зумів дати однозначну відповідь на користь своєї персони на відповідальній посаді. Здавалося, що в такому випадку найбільш красномовною характеристикою має бути результат, а вже потім гра. А Калитвинцев погнався за якоюсь далекосяжною стратегічною метою, але в процесі почав розпилюватися по дрібницях. Це, можливо, добре, коли не маєш не тільки проблем із комплектацією, а й позбавився приставки "в.о.". Проте наш випадок – іншого характеру. Чи, може, ми не все знаємо?

Так чи інакше, але, вважаю, Калитвинцев свій шанс використав не сповна. Помилився в першій грі, виправився в другій, наламав дров у третій, не реабілітувався в четвертій. Безумовно, плюсів на його користь можна також знайти чимало. Проте, знову ж таки, це вже буде не констатація факту, а відверта смаківщина. Зробити справжню національну збірну на даному етапові цьому тренерові не вдалося. Свій замок він будував на хиткому плацдармі. Я б сказав навіть на піску. Брак виконавців, а також вагон часу до офіційного старту навряд чи можуть слугувати повноцінним виправданням. Пересічний народ хотів бачити справжню збірну України вже сьогодні і зараз. Але змушений був споглядати лише на розмиті варіації на цю тему.

Чи залишиться й надалі колишній динамівський капітан на чолі нинішньої національної команди – судити не берусь, бо надто багато нюансів та чинників доведеться зважувати, чимало протилежних аргументів прийдеться заслухати. Якщо й залишати цього наставника надалі виконувати відповідальну місію, то лише таким чином, коли хтось візьме всю відповідальність за призначення на себе, виступить своєрідним поручителем за молодшого колегу, залишить, так би мовити, немалу суму в заставу. Іншого шляху – тобто одноголосного одобрямсу, видається, бути не може за визначенням. Класичні фіфті-фіфті. І якщо кінцевий розклад у підсумку виявиться все ж таки не на користь Калитвинцева, звинувачувати в цьому він зможе хіба що себе.