О.Рубановська: Дизайнери і ілюстратори страждають від браку контакту з людьми

Читаючи книжки улюблених авторів, ми не здаємо собі справи, що наше сприйняття і переживання тексту значною мірою зумовлене не тільки самим текстом, а й тим, у якому вигляді він нам поданий. Книжковий дизайнер переважно залишається поза увагою.

Олена Рубановська робить книжки, які є частиною нашої свідомості вже двадцять років. Починаючи від легендарного «Четверга».

- Ти є співавтором багатьох знакових книжок. Що означає бути книжковим дизайнером?

Ніколи не вважала себе співавтором, бо дизайнер - це та людина, яка виступає вже останньою, коли книжка вже кимось прожита, написана, упорядкована, відкорегована. Але читач сприймає книжку, починаючи від оформлення. Як оформлювач книжок я більше працюю з автором, ніж з читачем. З автором працювати дуже цікаво. Взагалі дизайнери і ілюстратори страждають від браку контакту з людьми, бо це робота сам на сам з комп'ютером.

Мені дуже допомагає досвід моїх родичів-лікарів. Бабця, яка була терапевтом, вчила мене, знаючи, що я лікарем ніколи не буду: коли приходиш до пацієнта, то потрібно зібрати анамнез. Я керуюся цим принципом - потрібно вислухати все, що людина хоче сказати, як вона уявляє собі книжку, до останнього, в цей момент не можна перебивати, треба ввійти у цей стан. Дуже часто я не маю часу читати всю книжку. Тоді керуюся тільки інтуїцією і тим анамнезом, отриманим від самого автора. Автор переважно добре знає, лиш говорить про це своєю мовою. Її треба вловити. Приємно, що переважно я потрапляю у потрібне. Без інтуїції у дизайні, мабуть, неможливо.
- Тепер ти багато часу проводиш у Західній Європі. Які головні уроки такого життя?

Останніх два роки я маю щасливу нагоду частіше бувати за кордоном. Переважно це південна Європа. Склалося так, що я живу між двома світами. Не можу вибрати щось одне, бо не хочу позбутися своєї ідентичності. Перебуваючи за кордоном, я ще більше ідентифікую себе зі своєю нацією, чого іноді бракувало тут.

- Хіба вибір мусить бути аж таким радикальним?

Це питання дуже політичне. Бо той світ, де проходить половина мого життя, ревнивий. Він вимагає від людей, які починають жити там, якоїсь відмови від свого коріння. Той світ звик до диктату у всьому. Але. Це тяжко пояснити, але чим більше від мене вимагають відмовитися від мого національного коріння, тим більше я ним тішуся і тим більше я його хочу утвердити, тим менше я йду на компроміс.

У сучасній Європі взагалі йдеться про інтеграцію. Але інтеграцію можна розуміти по-різному. Є інтеграція, коли людина, живучи в іншій країні, поважає традиції, право, культуру, але не відмовляється від своєї ідентичності. Таку інтеграцію я поважаю і розумію. Але інтеграція, коли ти відмовляєшся від свого коріння і ніколи не стаєш людиною іншої національності, стаєш чимось незрозумілим, мені не подобається. А власне такого переважно хочуть у конкретних країнах Європи. Я за перший варіант.

Взагалі, це моє розуміння пов'язане з великим болем. У тих краях дуже багато жінок з України. Але, на жаль, їх сприймають якось без поваги. Хоча ці жінки заслуговують на повагу. На всі типи поваги, які існують. І коли з'являється якась інша людина з України, яка каже, що вона є дизайнером, то це у суспільстві, де панує дизайн, викликає здивування. Але все ж я навчилася цього не боятися, навчилася протистояти цьому і бути впевненою.

Що цікаво було для мене - це відвідування школи дизайну без відвідування школи дизайну. Це мене дуже збагатило. Просто ходячи по вулицях, вже можна чогось навчитися. Якщо в тебе є трошки смаку, ти вже починаєш вбирати інформацію.

Перша річ, яка мене вразила на Заході, - як вони працюють з кольором, на всіх рівнях. Наскільки важливим є колір і як недбало ми до нього ставимося. На Заході це вже роблено і перероблено. У людей, навіть простих, смаки вже рафіновані.

Я почала працювати професійно тільки цього літа і вже бачила результат. Це була миттєва віддача. Це не має стосунку до поліграфії. Я почала працювати руками, робити прикраси, навчилася дрібного ковальства, працюю трохи на вулиці. Там мене дуже швидко пробило на бажання творити руками. Не знаю, що вплинуло - повітря, насиченість простору красою - я почала робити те, на що тут не вистачало натхнення.

Ще така річ: на Заході дуже цінується все, що зроблено руками. Цього літа я наважилася вийти на вулицю зі своїми прикрасами. Я почала працювати з натуральними матеріалами - з деревом, з бавовною, з камінням і сріблом. Не було ніякого пластику, ніякого нікелю. Це були коралі, кульчики. Я бачила, як люди їх сприймають, відчуваючи, що в цьому є якийсь сенс.

- У нас, здається, дизайн позбавлений справжнього сенсу, бо виконує якісь фальшиві соціальні функції.

Ми справді трохи бавимося у дизайн, декорації. Але у нас інше життя. Наша країна, як я тепер розумію, не йде до капіталізму. Країна вибрала якийсь свій шлях. Третій чи четвертий. І Богу дякувати. Бо там справді є капіталізм. І дизайнери справді дійсно заробляють, бо їх роботу справді цінують. Для того, щоби стати дизайнером, потрібно років навчання і практики. Там дуже цінується професійність. Це потрібно у будь-якій галузі. Західна Європа орієнтується на професійність і вузьку спеціалізованість. Кожен у своїй галузі викладається, скільки може. З іншого боку, так життя проходить поруч. Можливо, ця людина навіть школи не закінчить.

- А у нас?

У нас інший світ. У нас соціалізм був і залишив незнищенний слід. Повернутися до свідомості капіталізму ми вже не ніколи не зможемо. І це не є погано. Можливо, у цьому є українська перспектива. Бо куди йде капіталізм - невідомо. Капіталізм переживає кризу не тільки економічну, а передовсім екзистенційну. Він доходить до якогось моменту саморуйнації. Тому я думаю, що є якась третя система. Я не знаю, чи не прийде Україна до неї швидше, ніж Захід. І тому я оптиміст.

Порівняно з людьми на Заході, ми інакше сформовані. У нас різні платформи. Нема гірших і ліпших. Я бачу у них дуже багато обмежень там, де ми не відчуваємо ніяких обмежень. І навпаки. Нам ніколи не досягнути того, чого досягли вони, бо у нас інша платформа.

Там приватна власність забезпечує перфекціонізм. Рівень досягається тому, що є якась людина, яка щось має і розвиває. У нас приватна власність зруйнувалася соціалізмом і ніяк не може утвердитися. У головах нема тієї поваги до приватної власності. І це погано.

Але, дивлячись на їхній західний перфекціонізм, бачачи цих власників, видно, що коли людина дуже сильно за щось своє тримається, у ній щось інше атрофується. Коли надто прив'язаний до матеріального, щось інше вислизає. І дуже часто вислизає радість життя.

- Тобі у новому світі якось пригодилася українська краса? Чи бачиш ти місце українській красі у всій цій світовій палітрі?

Вже у Європі у мене прокинулася любов до усього нашого. Бо тут здавалося, що воно завжди є під рукою, завжди встигнеться.

Якщо говорити про українську естетику, то ми маємо абсолютні шанси. По-перше, у нас є шалена енергія. Це перше, чим ми можемо здивувати Захід. У нас є життєрадісність. Бо Захід зі своїми тонами, напівтонами і нюансами вже не дуже знає, з чого радіти.

Минулої весни я мала можливість ознайомитися з музейними і приватними збірками нашої вишивки. В мене виникла ідея (чомусь ідеї виникають там), що можна зробити на базі нашого фольклору, що можна їм запропонувати. Цього літа я дещо показала - ґердани, яскраві бойківські вишивки. Я не сподівалася, що буде така бурхлива реакція. Західним людям це страшенно сподобалося. Це було ще одним підтвердженням того, що наші наробки є дуже цікавими. І цей пласт зовсім недосліджений. Це можна експортувати на Захід. Очевидно, що потрібно його адаптувати. Тоді воно має шанс бути популярним на Заході. Мене це зовсім не дивує, бо захід естетично є трохи втомленим і радіє, коли з'являється якась нова пропозиція. Україна не є нічим гіршою від найцікавіших світових народних культур. Можливо, вона ще не є відомою. І в цій невідомості - величезний потенціал і наша перевага. Позитивним уроком, отриманим на Заході, є розуміння того, що у нас є стільки матеріалу, що мого життя не вистачить, щоби його опрацювати.

Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО