Як це бути вчителем сільської школи?

«Життя — не іменник, а дієслово», — цей вислів американської письменниці-феміністки Гілман-Шарлотти Перкінс, напевне, найближчий та найзрозуміліший для вчителів-філологів. Дія і слово — це філософія життя вчителя-методиста з  української мови та літератури Парищенської школи Надвірнянського району Оксани Камець. Напередодні Дня вчителя я вирішила прожити один день так, як проживає його, здавалось би, звичайна сільська вчителька, яка окрім свого покликання — навчати, ще повинна бути раздинею. У головах багатьох із нас склалися сталі асоціації зі словом «вчитель» — стоси зошитів на столі, окуляри на носі та квіти в руках. А я намалюю зовсім інший образ: життєрадісного педагога, який встигає провести надзвичайно цікавий та змістовний урок, виконувати все по господарству, виховувати дітей, слухати не лише класичну, а й модерну музику і просто радіти життю.

Дорога до знань

Мальовниче село Парище розташоване не дуже далеко від обласного центру — майже за 40 кілометрів, але все ж добратися до нього не так просто, і це не через брак рейсового транспорту, а через жахливий стан дороги, яка веде до села. Її, кажуть старожили, ремонтували ще за Союзу. Цей абзац пишу для того, аби звернути увагу влади і громадськості на цю проблему. Як кажуть, на біду багато не треба, крім того, що стан сільської траси сприяє аварійним ситуаціям, це як мінімум дивує та обурюєѕ Отже, через практично відсутній асфальт на дорозі з івано-Франківська до сусіднього села Тарновиці ми доїхали швидше, аніж з нього до кінцевого пункту призначенняѕ

...З Оксаною Федорівною познайомилися у стінах рідної для неї школи, тут вона вчителює уже 28 років. При першій зустрічі мене вразили її природна краса і мудрість, які випромінювала, а  ще — її прихильна усмішка.

Рішення стати вчителем у Оксани Камець було вже у п’ятому класі. І це закономірно, адже народилась у вчительській родині, своїм майбутнім вибором професії лише продовжила династію педагогів. «Найбільше вплинув на мій вибір, напевне, дід Семен. Мені було шість років, як його не стало, освіти він не мав, але був надзвичайно розумним чоловіком, за станом своєї душі був вчителем. У п’ятому класі мала два захоплення, ходила до музичної школи і дуже хотіла бути музикантом, мама зберігає той твір, у якому я написала: «Якщо стану музикантом, щоб ви мене підтримали». Але потім зрозуміла, що жінка-музикант — нереально, а моє захоплення освітою було зрозумілим, адже мама була і завідувачем навчальної частини школи, і директором, тому її троє доньок «писали» конспекти від двох років. Так само всі три маємо педагогічну освіту», — розповідає О. Камець.

Свій перший урок Оксана Федорівна провела у Дзержинську Донецької області. Було важко, адже школа — російська, українська мова була лише предметом, а не способом викладання. Однак перший урок розповів п’ятикласникам про її рідний край, і це була така собі «агітка про Карпати», яка дала результат, адже на канікули всі поїхали на них подивитися. «До мене на урок прийшли директор школи, яка переживала через те, що я була  молода і вона не знала, як я дам собі раду з шахтарськими дітьми, які є своєрідними, та моя наставниця. Коли вони прослухали мій перший урок, директор сказала: «У мене таке враження, що ви десять років у школі викладаєте», а наставниця не пустила до себе на урок, зауваживши: «З моєю вимовою ти не маєш що слухати», — згадує.

На Донбасі пропрацювала рік і повернулася до своєї рідної домівки, до школи, яку закінчила та яку побудувала мама. Головне у праці вчителя — це любов, вважає пані Оксана. «У мене ніколи не було страху перед дітьми, бо я їх люблю. Мене веде фраза Алли Кох: «Ти — учитель. і діло твоє святе. З твого серця душа твого учня росте». Не основне вивчити, що перед «що» ставиться кома, і газета «Галичина» пишеться в лапках. Не це головне, головне — зробити з дитини людину, якщо їй треба знань, вона їх досягне».

Надихає любов

Її учні кажуть, що їх улюблена вчителька Оксана Федорівна вимоглива, а її колеги додають, що вимогливою вона є передусім до себе. Та все ж її вимогливість найбільше відчули її троє синів: Назар (названий на честь Шевченкового Назара Стодолі), Любомир (народився на Віри, Надії, Любові), Богдан (Богом дане дитя). «Вела уроки у всіх трьох, — згадує моя співрозмовниця. —  До своїх дітей була втроє вимогливішою, адже знала, що я їм не оцінку ставлю, а даю знання. Як казав середущий, «ви як приходили в клас, то я одразу сідав рівніше». А мене дисциплінували очі рідної дитини, вони змушують знати більше, у своїх дітей не може бути «халтурного» уроку...».

Запитую, чи важко виховувати трьох дітей. Оксана Камець відповіла лаконічно: «Трьох дітей — так, а трьох синів — ні». І додала: «Своїй сім’ї завдячую тим, що досягла свого рівня, свого стану душі, що адекватно сприймаю світ, дітей, вмію чути модерну музику і разом з ними танцювати на вечірках, почуватися з ними на рівні. Це все моя сім’я. Вдячна їй!».

Якраз час ближче познайомитися з її родиною. Мамі Іванні Чіх, педагогу з майже 50-літнім стажем, донька Оксана завдячує постійній потребі бути кращою. «Вона нас виховує, багато допомагає, вчить, виструнчує — змушує бути з Богом, з правдою і не хотіти багато. Це та людина, яка навчила ставити мету і досягати її. Їй 81 рік, але вона при здоровому глузді, до цих пір ділиться багатим життєвим досвідом». Сама іванна Семенівна зізнається: «Моя Оксана мене перевищила, вона має надзвичайний талант до дітей. Ночами до першої години може перевіряти зошити, я так не могла, до одинадцятої — і все. Ще я починала збирати народну творчість, весільні латканки, а вона те все оформила, і заспівати може, у неї дуже гарний голос».

Не буду детально розповідати історію знайомства Оксани Чіх та її чоловіка Юрія Камця. Аби заінтригувати, лише процитую слова моєї героїні: «Такого фільму ще не зняли». Недавно вони відсвяткували 26 років сімейного життя. А що через такий немалий відрізок часу скаже дружина про свого чоловіка?

Оксана Федорівна промовила тихо, мрійливо: «У мене дуже уважний чоловік та хороший батько, який тримав синів. Слово батька дотепер є законом для всіх трьох. За ним затишно, надійно. Я досі пам’ятаю перші квіти, які він мені подарував, — надзвичайно красиві та великі хризантеми. І цього року, через 26 років, він ті самі хризантеми «повторив». Це надихає».

Ще тихше говорив чоловік, Юрій: «У багатьох моментах вона замінила мені маму. Я вважаю, що ми нормальна сім’я, народили, виховали хороших дітей, тим людям, які пов’яжуть з ними свою долю, — пощастить». А щоб у всіх була така міцна і дружна сім’я, Оксана Федорівна дає свою пораду: треба з обох боків дещо не бачити і не чути, вміти прощати, вміти розуміти.

Улюблені дієслова

Отже, як це бути вчителем сільської школи? Яким є його звичний день?

Насиченим та наповненим працею, так коротко можна охарактеризувати його. А якщо детальніше, то дуже довгим. Окрім рідної школи, яка забирає чимало часу та сил, є ще немаленька господарка: дві корови, свинка, 15 курей, величенький город, сад, двоє псів, п’ять котівѕ Щоб усе встигнути, прокидається пані Оксана о 5.45, далі обов’язковою є молитва. «Потім, — розповідає вчителька, — домашні клопоти: старий одяг і стайня, подоїти корів, дати худобі їсти, напоїти. Після цього — душ, макіяж, гарний одяг, сніданок. Сніданок не завжди готую вранці, інколи звечора, бо о пів на восьму вже треба снідати. Після того — уроки. Відбула уроки, знову ж таки доїння корів, годування худоби. До години п’ятої-шостої я працюю на городі. Тоді сідаю перевіряти зошити, готувати конспекти, читаю, адже це така професія, коли постійно щось треба читати. Ввечері, як я вже казала, готую сніданок, як такої вечері у мене нема — п’ю каву, молоко. Обов’язковим є перегляд новин. А якщо хочу почитати щось для себе з художньої літератури, то це вже після одинадцятої».

Одразу напрошується запитання: як усе встигає? «Це оптимальна організація часу, кожен у нашій родині знає свій «фронт» робіт. Я хотіла б змінити стереотип мислення про сільську людину, яка заклопотана роботами, не бачить світу, тупа, неотесана і т. д. Село, навпаки, організовує. Чим? Ти знаєш, що ти маєш зробити, за живність, яку ти приручила, несеш відповідальність. У мене господарка не є перше, а займаюся нею для того, щоб мати що дати шлункові. Ми встигаємо їздити в театр, на відпочинок, до батьків, бувати на концертах в Івано-Франківську, Коломиї», — відповідає Оксана Камець.

Ще вона любить пекти, проте це може робити або вдосвіта, або вночі. Побут для неї не є основним: «Я не можу сидіти в книжках, коли поруч розгардіяш, мушу спочатку створити затишок. Але не надаю перевагу прибиранню і сільськогосподарській роботі, її виконую тому, що її треба зробити».

Коло її захоплень набагато ширше, аніж школа і дім, у її житті є багато дієслів, які роблять будні яскравішим. Танцювати — свого часу Оксана Федорівна танцювала в ансамблі ПНУ ім. В. Стефаника «Верховинка», до недавнього часу викладала у школі народний танець. Тепер, як зізналася, частенько танцює вдома. Вишивати — за свій вік вишила чимало, її сини з маленького носили ошатне вишите рідними рукам вбрання. Читати — особливо любить Богдана Лепкого, Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, Валерія Шевчука, Ліну Костенко і Расула Гамзатова. В цій родині найкращий подарунок — книги, і їх є чимало, вони у кожній кімнаті дому. Подорожувати — рух це життя, а ще вона побувала на вершині Говерли. Співати — вона любить співати, діапазон її голосу має дві октави. Слухати музику — її улюбленцями є Поль Моріа та Василь Зінкевич, гурт «ВВ», захоплює глибинність філософії пісень Тамари Гвердцителі та «Океану Ельзи». Можливо, цим уже нікого не здивуєш, але вона ще й водить машину, і ще раз доводить — вчителька сільської школи є сучасною жінкою, яка встигає все.

Один день, проведений у родині Камців, пролетів швидко, був насиченим і цікавим. Я побачила миттєві перевтілення вчителя, коли після уроків вона переодягнулася, щоби подоїти корів, потім пішла в сад збирати опеньки, а вже через декілька хвилин знову переодягнулася та сіла за кермо. Вражаюча універсальність.

Напевно, уже всім набридла фраза, що ми недооцінюємо вчителів. Думаю, насамперед ми не бачимо їх справжніми та багатогранними, не бачимо «за грубими скельцями їх окулярів» любов до життя, захоплення, таланти і мрії. А напередодні свята я б побажала всім вчителям бути ідеальними. На думку Оксани Камець, ідеальний вчитель — це той, який має ідеальні умови, між іншим, їх для неї створює сім’я.