А.Близнюк: Приїжджайте, і ми вам покажемо, що, крім Карпат, є ще й Донбас

Десь понад півтора року тому під час прес-туру Донеччиною молоденька працівниця прес-служби облдержадміністрації на запрошення приїжджати в Карпати сконфужено відповіла мені приблизно таке: мовляв, добре не розмовляю українською, а у вас за це б’ють... Я був дуже здивований цим «анекдотом», адже почув таке від людини, яка була, мабуть, журналістом за фахом і в будь-якому разі мала бути більш поінформованою за донецького шахтаря чи домогосподарку про мовну ситуацію в західноукраїнських областях.  

Отож коли одного серпневого дня телефоном прозвучала пропозиція від головного редактора донецької обласної газети «Донеччина» ігоря Зоца започаткувати інформаційний обмін між нашими газетами про життя Донеччини та Івано-Франківщини, я без жодних роздумів підтримав його ініціативу. Таким чином і народився наш спільний проект «інформаційний міст: Донеччина — Івано-Франківщина». Його започатковуємо одночасно в обох обласних газетах з інтерв’ю з головами облдержадміністрацій Анатолієм Близнюком і Михайлом Вишиванюком, які зацікавлено підтримали інформаційну ініціативу наших видань, спрямовану на підвищення поінформованості жителів обох областей одні про одних, а значить, і на подолання взаємних негативних стереотипів.

Головний редактор газети «Галичина».

— Як і чим живе нині Донеччина? Що найбільше хвилює вас як керівника області? Чи вже стало нині краще жити, як обіцяла перед президентськими виборами ваша партія? — таким було перше запитання, яке газета «Галичина» адресувала голові Донецької облдержадміністрації Анатолієві Близнюку.

Анатолій Близнюк: Донеччина живе і працює у звичайному режимі. Як і в будь-якому регіоні, у нас є своя специфіка. Тому я не буду розповідати, що роблять нині шахтарі, металурги чи, скажімо, будівельники. Можна взяти статистичну звітність і подивитися, що робиться на Донеччині.

А в соціальному плані люди живуть не так, як хотілося б. І, можливо, ще не так, як говорили перед президентськими виборами. Проте люди розуміють, що вони самі створюють і свою економіку, і свій добробут. А держава створює для цього відповідні умови. Це вже точно в Донбасі розуміють.

При цьому говорити, що люди полишені на самих себе, зовсім неправильно. З огляду на тенденції розвитку — в тому числі й затяжна світова криза, наш рівень — ми в ідеології президентських реформ з кожного напряму нашої діяльності вибудовуємо стратегію: спочатку визначаємо, де перебуваємо, а потім вибудовуємо стратегію руху до того рівня розвитку, до якого хочемо прийти. При цьому намагаємося працювати на випередження. Оскільки, перебуваючи в позиції тих, що постійно когось наздоганяють, ми ніколи не вийдемо на передові рубежі. Ми повинні планувати нашу діяльність, що і робимо: будуємо плани таким чином, щоб виходити на рівень найкращих європейських стандартів, а де можемо щось поліпшити — плануємо поліпшення цих стандартів. І декларуємо це не на словах, а реалізуємо реальні проекти за кожним напрямом.

Тому я не можу сказати, що жити стало краще, що жити стало веселіше. Але те, що ми працюємо й адекватно оцінюємо ситуацію, — це сто відсотків.

Щодо обіцянок про поліпшення умов життя донеччан, то якщо говорити загалом про економічний потенціал Донбасу й економіку Донецької області,  звернувшись до соціології й статистики, можна побачити, що ми справді працюємо краще. Що в нас вища заробітна плата. Так, у нас ціни вищі, ніж були. Але якщо брати для порівняння номінальну заробітну плату й рівень інфляції, то рівень інфляції менший, ніж  реальне зростання заробітної плати. Отож реальна заробітна плата людей в Донецькій області стала вищою, тобто дохід кожної людини збільшився.

— Відомо, що виробнича структура Донеччини, а саме: металургія, хімія та машинобудування є визначальними галузями, а вони для західного інвестора не вважаються інвестиційно привабливими. Область не має жодного з трьох перспективних світових напрямів для інвестування, а саме — біотехнології, інформаційних технологій та технологій створення нових матеріалів. На чому збираєтесь будувати свою інвестиційну політику? Чим може допомогти III Міжнародний інвестиційний саміт DID 29—30 вересня у Донецьку, одним із організаторів якого є й Донецька облдержадміністрація?

— Я не заперечую проти такої постановки питання, але відразу хочу зазначити, що «безперспективні» напрями — металургія, вугледобування і хімічна промисловість — насправді дуже навіть перспективні для інвестування.

Йдеться зовсім не про те, що ми будь-якою ціною маємо добувати вугілля. Те саме можна сказати і про хімічну, металургійну та будівельну галузі. Але ці наші галузі повинні реструктуризувати свій бізнес, вони повинні бути конкурентоспроможними: впроваджувати нові технології, купувати новітнє устаткування.

Я знаю, що за розрахунками міжнародних організацій на Західній Україні в деяких областях рівень безробіття сягає 11%, а у нас — 5,6%. І ми багато чого даємо державі. Тому якщо комусь хочеться закрити металургійну, вугільну чи хімічну галузі, доведеться врахувати, що в цьому разі безробіття у нас сягне 25% чи навіть 40%. Чи готова Західна Україна годувати нас за рахунок податків, які вона сплачує до Державного бюджету? Або ми всі разом станемо жебраками й ще нижче опустимося у своєму соціально-економічному розвитку й забезпеченні соціальних гарантій? Це неправильний підхід. Принцип «у мене здохла корова, нехай вона здохне й у сусіда» не правильний. Тому хімічну, металургійну й вугільну галузі ми розвиватимемо й виводитимемо на новий рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Щоб ми торгували на світовому ринку, отримували валюту й підвищували економічний потенціал країни.

А стосовно диверсифікованості (адже саме до цього зводиться питання про три перспективні напрями розвитку), то хто вам сказав, що її у нас немає? У Донецькій області вже впроваджено технології виробництва нанопорошків, з яких ми виготовляємо запасні частини, штучні суглоби для людей. У нас проводять операції з імплантації цих суглобів, після чого люди, які були прикуті до інвалідного візка, живуть нормальним життям. Тому нанотехнології для нас — це не просто слова, а конкретна економіка. Так, це незначний розділ економіки, який не можна порівняти з обсягами виробництва металу, вугілля й хімії. Але ми це робимо.

А хто сказав, що ми не займаємося інформаційними технологіями? Так само, як, напевно, і в Івано-Франківську, у нас сьогодні комп’ютеризовано школи. У тому числі і в селах. Але ми говоримо про більше — про впровадження системи інформатизації в усій економіці. І майже повністю відмовляємося від паперових носіїв інформації.

А те, що у нас Білл Гейтс не організував своє підприємство зі збирання комп’ютерів нового покоління, то й на Західній Україні такого підприємства немає — для цього потрібні відповідні кадри.

До того ж уже є сумний досвід. Кілька років тому група «Норд» побудувала новий завод в івано-Франківську. А він «пропав», бо на нього ніхто не прийшов працювати. Люди вирішили, що краще поїхати за кордон і заробити там більше. і не треба у цьому вбачати політику. Треба бачити реальну необхідність, можливості людей і їхнє право самостійно приймати рішення — або їм їхати в Донецьк на металургійний завод чи в шахту й заробляти там тисячу доларів, або ж їхати доглядальницею в іспанію й заробляти там три тисячі євро. Це вибір людини, і не треба нікого в цьому звинувачувати.

Біотехнології — для нас це теж не новина. У нас є виробництва і є інвестиційні проекти з будівництва заводів. На тому ж «Стиролі» у Горлівці виготовляють не лише аміак і добрива. Візьміть проспект «Стиролу» з описанням ліків, які там виготовляють!

Тому питаннями диверсифікованості виробництва й введення нових технологій ми займаємося. Однозначно.

— Розкажіть, будь ласка, про роль і значення Донецького міжнародного інвестиційного саміту.

— Ми не ставимо перед собою якихось особливих цілей. Так само, як, я думаю, і Канни, які проводять щороку будівельний форум, на який з’їжджається весь світ: інвестори, бізнесмени, проектанти, а також прості люди, які бажають на все це подивитися. Адже з чого вони починали? По-перше, це всесвітньо відомий курорт — люди їдуть не лише подивитися, а й поспілкуватися, відпочити.

А хто знає Донецьк як туристичне місто, або місто культурних і спортивних традицій? Ніхто не знає. Тому мета нашого інвестиційного саміту — зібрати людей для того, щоб вони побачили рівень розвитку нашої економіки. Побачили наше бажання диверсифікувати економіку, побачили, що тут живуть нормальні працьовиті люди і що тут є трудовий ресурс, в який можна вкладати гроші й отримувати прибуток ефективніше, ніж це робиться в Європі або у світі. Але для цього потрібна ще одна складова — політична стабільність і «нерозподіл» країни на схід і захід. Відмова від позиції, що тільки на Західній Україні є якась політична стабільність. Така ж стабільність є і на Донбасі.

Це ми й показуємо. і люди, які приїжджають до нас, це бачать. З кожним роком усе більше людей приїжджають з реальними схемами взаємодії, а не просто подивитися.

Але для цього потрібна ще й інфраструктура. Тому «Євро-2012» — це новий аеропорт, куди люди зможуть прилетіти безпечно й отримати європейські послуги. Це готелі п’яти- й чотиризіркові, де люди зможуть вибрати ті умови, які їм по кишені. Це нормальна інфраструктура: ресторани і все, все, все... Туристичні маршрути.

Це теж питання диверсифікованості економіки, тому все це взаємозалежно. і не можна порушувати питання так: що вам саміт дасть за два дні? Ми ж не два дні його робимо, ми цілий рік до саміту й після нього проводимо відповідні форуми. Наприклад, інновації в медицині, природокористуванні.
Ми не розглядали варіанти вирубування лісів у Карпатах для того, щоб мати постійні повені. Ми розглядаємо питання, як засадити лісом Донбас, де ніколи не буде стільки лісу, скільки в Карпатах. Але те, що степ можна перетворити на нормальний лісостеп — ми це теж знаємо і розуміємо. Це одна з тем комплексного розгляду.

— Якщо Івано-Франківщина має постійні проблеми з природною стихією — повенями, то Донеччина — з підземною стихією в шахтах і з небезпечними умовами праці шахтарів. Що ваша область робить для зменшення таких ризиків?

— Вугільна галузь — це галузь держави. І лише частина її в Донбасі, хоча й більша частина. Тому облдержадміністрація разом з Міністерством вуглепрому й урядом працюють над забезпеченням належних умов праці шахтарів. Ми розуміємо, що для цього треба робити, й робимо це.

Але стихія — це стихія. У Карпатах — це повінь, а на Донеччині — вибух метану на глибині півтора кілометра або зрушення земної кори. Ми це розуміємо і вживаємо конкретних заходів. Приїдьте на шахту ім. Засядька і подивіться на когенераційні установки, на яких здійснюється дегазація. Перш ніж добути вугілля, свердлять шпари, з яких метан подається назовні з киснем. Газова суміш доводиться до рівня, що дозволяє використовувати її як пальне, з неї виробляють електроенергію, тепло тощо. Шахта ім. Засядька на 100% забезпечує себе за рахунок того, що «перехоплює» цей газ, який заважає добуванню вугілля, і робить з нього багато гарних речей. У тому числі й обігріває мікрорайон.

— Що на Донеччині роблять для пожвавлення ділової активності? Яким чином обласна влада підтримує, стимулює великий і малий бізнес і що ви нині кажете з цього приводу, тобто регуляторного клімату в державі своїм близько знайомим донецьким представникам, які тепер позасідали у високих столичних кабінетах?Чи поділяєте ви налаштованість прем’єра на посилення фіскального тиску на бізнес, прикладом чого є проект нового  Податкового кодексу?

— Скажу так: я не поділяю ніяких побажань, спрямованих на посилення фіскального  навантаження на виробника. Виробника треба звільняти від податків, створювати умови для його плідної праці, ставити умови, щоб він обов’язково платив податки і не працював «у тіні», не виплачував заробітну плату в конвертах тощо. Він повинен показувати весь прибуток, який має, а не приховувати його за певними схемами. Держава має бути першим помічником бізнесу будь-якого рівня: малого, середнього, великого й навіть підприємця. Це наша позиція, яку ми у себе реалізуємо. Можливо, не так ефективно, як хотілося б і як комусь бачиться з Києва. Але так ніколи не вийде. Ми мусимо об’єднати зусилля, щоб визначити, що і як потрібно робити, пропонувати і контролювати виконання пропозицій.

— Що робиться для розвитку туризму на Донеччині, щоб до вас приїжджали із інших регіонів України і самі донеччани частіше відвідували західні області? Адже у вас також є чудові куточки (одна Святогірська лавра чого варта!)...

— Приїдьте до нас у Донецьк. Тим більше, що ваші люди у нас уже були (А. Близнюк має на увазі приїзд регіональних журналістів. — Ред.) Наприкінці вересня ми організовуємо прес-тур. Приїжджайте, і ми вам покажемо, що, крім Карпат, є ще й Донбас. У нас дуже багато всього, побачивши яке, ви скажете —  не може цього бути. Це й Свята лавра з лісами, не меншими, ніж у Карпатах (правда, не для промислової розробки деревини). І Азовське море, і місто, де, як стверджують, Пушкін писав «У Лукоморья дуб зеленый...». І національний парк «Меотида», де живуть сотні видів птахів. і Хомутовський степ, і Кам’яні могили — історичні місця. Історична спадщина дуже велика, і ви не пошкодуєте, якщо до нас приїдете. А якщо захочете, ми вам покажемо шахту, і тоді ви самі зрозумієте, що таке шахтарська праця. А можливо, захочете побувати на металургійному заводі, яких у вас, на жаль, а може, на щастя, немає. Це теж цікаво.

Я можу тільки сказати, що коли ваші люди приїжджають до нас, то бачать, як працюють шахтарі й металурги.... Один бізнесмен, який пропонував ліс із Закарпаття за однією ціною, спустившись у шахту на глибину півтора кілометра і побачивши, в яких умовах там працюють люди, відразу знизив ціну удвоє. З яких спонукань він це зробив, нехай сам розповість. Але коли люди бачать, як іде розплавлений метал, вони зазвичай вигукують: «Як у таких умовах можна працювати? Я б ні за які гроші тут не працював!». Тому спробуйте самі відповісти на запитання про те, як же тоді люди працюють і дають країні 20% промислового виробництва.

— Донеччину потрясають і політичні скандали. Зокрема, країна з цікавістю спостерігала, як «регіональна» влада активно виживала з роботи вже екс-ректора Донецького університету Володимира Шевченка. Чи ви були одним із тих «згори», що забажали його звільнення, про яких у своєму інтерв’ю газеті «Україна молода» згадував  В. Шевченко? Є підстави стверджувати, що це сталося за незначне впровадження в навчальний процес в університеті української мови. Якої ви думки про цю історію?

— А історії ніякої немає. Все це вигадка політиканів, які прикриваються національними інтересами, як-то Конгрес українських націоналістів, котрий стверджує, що були якісь політичні наміри. Людині 70 років. Тому контракт з ним не продовжили. І все. У нього закінчився термін контракту.

А коли будуть призначені нові вибори, чи то громада, чи то трудовий колектив — я не знаю, хто ще захоче претендувати на це місце. Будь ласка, нехай хтось із Західної України, якщо йому дуже хочеться, приїжджає, працює з трудовим колективом, виставляє свою кандидатуру. І якщо виберуть — працює. У нас немає ніяких питань. Це вас хтось заполітизував, і тому вам здається, що тут хтось щось робить не так. Не шукайте тут політики! Тут реальне життя.

 — Нині владну Партію регіонів вже починають небезпідставно звинувачувати в тому, що вона пробує будувати Українську державу без українців і не для українців, прикладом чого стали новітні «валуєвські» укази щодо витіснення української мови з державного вжитку міністра Табачника... Недавно Донецький апеляційний адміністративний суд підтвердив скасування Ворошиловським адміністративним районним судом Донецька пунктів 1 і 2 рішення Донецької обласної ради від 18 травня 2006 року «Про створення умов для розвитку й використання російської мови в Донецькій області», що сталося за вашого головування в облраді, згідно з якими російській мові надавався статус регіональної. Телевізія показала вашу агресивну, показово російськомовну реакцію на це, мовляв, як не через двері, то через вікна все ж пропхаємо російську мову, яка, до речі, і без того панівна в усіх владних і невладних донецьких коридорах. Ви так любите російську мову, що готові зовсім знищити українську мову на Донеччині? А хто має дбати в цій області про права тутешніх українців, галичани чи буковинці? Актуалізація мовних та світоглядних питань є нагальною потребою для донеччан?

— Згідно з останнім переписом населення 88% жителів Донецької області вважають себе українцями. і 86% громадян України, які проживають на Донеччині, а це 116 національностей: євреї, греки й безліч інших, вважають своєю рідною мовою російську.

То скажіть, будь ласка, з урахуванням демократичних принципів, які ми проголосили, і з урахуванням того, що ми стверджуємо, що у нас демократична держава, — ми повинні зважати на думку 86% населення чи ні? Ви пропонуєте, щоб ми не рахувалися з цим, а поставили до стінки під дулом автомата і змусили відповідати на запитання лише українською, а як тільки сказав російське слово — стріляти? Цього ніколи не було і не буде!

І не робіть нам таких пропозицій. Ми вас дуже поважаємо. Але ми не менші патріоти України, ніж ви. Можливо, ця моя відповідь комусь здасться надто жорсткою. Але яке запитання — така й відповідь.

— А чи створені на Донеччині умови для того, щоб діти ходили до школи, в якій навчання ведеться українською мовою, і навчалися українській культурі?

— У Донецькій області — стовідсоткові можливості ходити в українську школу, вивчати українську мову, розмовляти рідною мовою вдома, у театрі, в магазині. Будь ласка, ніяких питань немає. Це тільки політикани ці питання порушують. Врешті-решт троє моїх онуків вчаться в українській школі: вивчають і вільно спілкуються українською, російською та англійською.

— Попри різні політичні недоречності, скажемо дипломатично, заклики об’єднати країну лунають і від владних представників східних областей, і не лише під час виборів. Яким чином, на ваш погляд, можна це зробити? З якою ідеологією збирається будувати Донеччина Українську державу? Радянською, яка, здається, найбільш характерна великій частині населення Донеччини?..

— Потрібно розуміти, що ми один народ. і що б хто не казав, що би не заявляли політики на виборах, як би не намагалися переконати, що ми різні, ми мусимо один з одним спілкуватися. Самі, без посередників-політиків. Приїжджайте до нас. Якщо запросите нас — ми приїдемо до вас. Це було, і я впевнений, буде й надалі. Мій колега Михайло Вишиванюк добре розуміється в цих питаннях.

Але головне — ми повинні розуміти, що ніхто не зробить за нас те, що маємо зробити самі. Ми повинні зважати на реалії.

Колись Віктор Ющенко запропонував мені працювати разом. Я йому тоді відповів: «А що я не так роблю? Люди мені довірили керівну посаду, і я працюю. Працюю для людей. Без пафосу. А ви працюйте й організовуйте роботу таким чином, щоб ми один одного розуміли».

У державі повинна бути національна ідея. Національна ідея — це об’єднання, розуміння, що ми маємо право розмовляти російською мовою тощо.

Якщо ви пам’ятаєте, десять чи п‘ятнадцять років тому в Донецькій області було лише 3% школярів, які навчалися українською. Сьогодні — 67%. То визнаймо це!

Ми створені Богом. Однак усі ми різні. Але тільки слухаючи одне одного, розуміючи одне одного, знаходячи консенсус й об’єднуючи

зусилля, можемо отримати синергетичний ефект, необхідний для втілення в життя національних ідей. Ми — єдині. А як реалізувати програму нашого об‘єднання — мусимо сісти і подумати.

Не треба будувати чотири автобани від Львова до Києва. Треба будувати один — від Львова до Полтави, а другий — від Луганська і кордону з Росією до Полтави. Щоб ці автобани зустрілися. Дороги треба будувати через усю країну, щоб вони об’єднували людей.

А взагалі національна ідея — серйозне питання, яке не можна вирішувати наскоком.

— Що робиться в Донецьку для пожвавлення інтеграційних відносин між східними й західними областями? Що б ви хотіли запозичити у галичан і що їм запропонувати?

— Хочу побажати і вам, і нам того, про що вже казав: не жити за принципом «у мене здохла корова, нехай вона здохне і в сусіда». Це не конструктивно. Тому хотілося б, щоб галичани нас слухали. Не лише чули, а й слухали. Так само, як і ми галичан. Це дорога з двостороннім рухом. Я не можу сказати: ви припиніть нас не поважати, а ми там подумаємо. Це неправильно. Ми повинні слухати й розуміти одне одного.

Колись я був на Галичині, було свято, і священик заходив у кожен двір, освячував, спілкувався з людьми. Я бачив відкритих, чистих людей, тому не можу сказати, що мені у них щось не подобається. А коли пізніше ми приїхали в оперний театр, я вільно спілкувався українською мовою. І, напевне, якби наприкінці свого виступу сказав: «Слава Україні!», мене б привітали стоячи. Але й так щиро вітали. А потім, під час поїздки, деякі керівники із внутрішньої політики мені по секрету передали: «Ми думали, що приїде сепаратист Близнюк і такого тут накоїть, що ми будемо два роки розгрібати. А він, виявляється, нормальна людина. і рідною мовою добре говорить».

Не варто жити стереотипами, кимось привнесеними. Таке моє побажання. Треба реально оцінювати існуючу ситуацію. А для цього нам потрібно спілкуватися одне з одним.