Михайло Левицький - перший кардинал-українець

До найсвітліших періодів історії Української Греко-Католицької Церкви належить той, коли впродовж 43 років нелегку ношу її найвищого ієрарха двигав Михайло Левицький.

У часовому вимірі це більше, ніж усі п’ять львівських митрополитів, які після нього правили до кінця ХIХ ст. Митрополитами ж УГКЦ у тому столітті, нагадаю, були: Антін Ангелович — 1807—1814 рр., Михайло Левицький — 1815—1858, Григорій Яхимович — 1860—1863, Спиридон Литвинович — 1863—1869, Йосиф Сембратович — 1870—1882, Сильвестр Сембратович — 1885—1898, Юліан Куїловський — 1899—1900 рр.

Як односелець першого українського кардинала — українця за походженням я зацікавився цією постаттю. і довідався, що Михайло Левицький народився 1774 року в родині ланчинського священика. Теологічну освіту здобув у духовній семінарії при церкві Св. Варвари у Відні (Австрія). На  24-му році життя юнак став священиком — виконував душпастирські обов’язки, а згодом працював професором (викладав Святе Письмо) в Головній семінарії у Львові. Після заснування Галицької митрополії Михайло розгорнув широку діяльність на ниві шкільництва.

У 1813-му митрополит Антін Ангелович висвятив о. Левицького на єпископа Перемишльського. Через події того часу про це повідомили Апостольський Престол не відразу, а тільки у 1815 р., коли й одержав єпископ окремі повновладдя з Риму. Під час поїздки до Відня він уже в сані митрополита зумів домогтися державного визнання та поновлення для Перемишльського капітулу, а також нового статуту шкільництва в Галичині. М. Левицький відновив парафіяльні школи, яких його стараннями заснували 383 протягом 1816—1819 рр. 1816 року він створив «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської релігії», котре видавало духовну літературу лише українською мовою.

Із відновленням у 1817 р. Львівського університету владика домігся того, що тут викладачами були й українці. Другою, окрім згаданого просвітнього Товариства греко-католицьких священиків, україномовною організацією, яку він створив, був «інститут для образовання дякоучителів». 1821 р. М. Левицький видав пастирський лист українською мовою, через що поляки зчинили такий скандал, що митрополитові це відгукнулося аж із Риму... Тим часом «старший брат» з Півночі обзивав М. Левицького «яничаром», «катом», «лютим ворогом», «зрадником» (подібно до гетьмана Івана Мазепи) свого народу...


Насправді ж то була людина глибоких моральних чеснот — побожності, покори Богові й доброти, то був якраз будитель української національної свідомості, «будитель Галичини». Саме так називають, поряд зі священиками Маркіяном Шашкевичем, Іваном Могильницьким та Іваном Снігурським, митрополита Михайла Левицького, чиїми стараннями при державних гімназіях Львова, Перемишля, Станиславова, Тернополя, Самбора і Бережан створили українські катехитури.

За заслуги перед Церквою і народом австрійський цісар у 1848 р. нагородив Михайла Левицького орденом Леопольда. Водночас його іменували Примасом Галичини і Володимирії, себто головною духовною особою краю. До того часу таким почесним титулом володіли виключно архієреї латинського обряду. І ось 16 червня 1856 р. празький кардинал Шварценберр від імені Папи Римського Пія IХ вручив в Уневі, що біля містечка Перемишлян, кардинальські атрибути — берет і пояс пурпурової барви — 82-річному Михайлові Левицькому. Там же, в Унівському монастирі, владику і поховали згідно з його заповітом  (помер 14 січня 1858 р.).

Михайло Левицький, котрий присвятив своє життя служінню Богові і Церкві, виявив героїзм патріота-українця. А тому, вважаю, має постати пам’ятник цій неординарній духовній постаті на її батьківщині. З такою пропозицією ще на початках становлення незалежної Української держави звернувся я до тодішнього керівництва Надвірнянської райдержадміністрації й отримав відповідь, що цей пам’ятник планують спорудити в смт Ланчині біля новозбудованої греко-католицької церкви. Однак з того часу коштів на цю доброчесну справу в районному бюджеті так і не спромоглися закласти. Тож сподіваюся, що ідею встановлення пам’ятника першому українському кардиналові—українцеві підтримає духовенство всього нашого краю і в її реалізації допоможе місцевій парафії УГКЦ та жителям Ланчина обласна влада.