Почувши вирок, сказала: «Дякую»

Ірина Сеник — поетеса, мистець, довголітня мучениця, Герой України, почесний член міжнародного Пенклубу, невтомна берегиня добра і правди, справжня українка й Людина з великої літери.

Народилася Ірина 8 червня 1926 року у бурхливому Львові, всього через два роки після мученицької смерті Ольги Басараб. Її могилу на Янівському кладовищі Ірця прибирала і прикрашала дитячими ручками.

Після цього вона ще часто поспішала на це святе місце на таємні зустрічі. Тут і зародилося її чисте кохання до однодумця студента Богдана Куницького. Невдовзі він пішов на Схід зі славними похідними групами на початку німецько-більшовицької війни і вже не повернувся.

Ростив тендітну дівчинку княжий Львів, повний живої романтики визвольних змагань. Плекали її з любов’ю і надіями мати Марія та батько Михайло, колишній січовий стрілець. Заохочував її усебічно приклад старшої сестри, Леоніди.
Будучи ученицею народної школи ім. Короля Данила, Ірина стає членкинею юнацтва ОУН. А в 16 років — повноправним членом цієї організації. Виконувала відповідальні та небезпечні завдання, готувала молодих подруг до трудів і  небезпек, національної боротьби.

Ще з дев’яти років почала писати вірші. Це спонукало її вступити на філологічний факультет Львівського університету. Але вже невдовзі, у 18 літ, життя повело її на важчі студії — трагічно відома в’язниця на Лонцького. Слідства з побоями. Рани не загоювались, вимагали операцій.

Суд звинувачує її як зв’язкову відомого вже тоді Романа Шухевича. Вирок — десять років концтаборів в околицях сибірських — Тайшет, Братськ. Тут були вкрай важкі умови і непосильна праця.

Вона висловлювала свої мрії, погляди у мініатюрних вишивках. Їй дозволяли писати лише два аркуші на рік. А писати не було кому, бо всю родину було виселено, а батько помер. На день народження могла привітати себе сама. З табору вийшла з другою групою інвалідності. І знову заслання в табори Кемеровської області. Там карались у заслані її мама, сестра Леоніда, брат Роман. Там ірина і поховала своїх матір та сестру. Її возили у Ленінград на важку операцію хребта. І все-таки за час заслання вона закінчила заочно курс медсестер з відзнакою. Їй це знадобилося, коли, звільнившись, у 1968 році повернулася до Івано-Франківська.

Львів для неї був закритим, недосяжним як для репресованої. В Івано-Франківську вона працювала медсестрою в одному з медичних закладів.
Почалося світання дисидентського руху. Ірина познайомилася з В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом та іншими. Допомагала в поширенні «самвидаву», не зважаючи на «недремне око», яке постійно стежило за нею.
1972-го Ірину арештували знову. Вирок — п’ять років позбавлення волі і п’ять років заслання. Шостий рік додав суддя, коли Ірина зачитала свій єдиний у житті вірш російською мовою «Товаришеві» — очевидно, совєтському режимові:

Вам бы в Сибирь,
Чтобы кругом
Увидеть отчий дом.

Почувши присуд, ірина сказала: «Дякую». Строк відбувала в Мордовії у сумнозвісному таборі № 385. Там були Ірина Калинець, Ніна Караванська, Надія Світлична, Оксана Попович і Стефанія Шабатура. Разом говорили, тужили, співали українських пісень, відзначали церковні свята, національні річниці — завжди під загрозою покарання. Вони творили живу легенду для нескорених майбутніх поколінь. Першою в усіх задумах була ірина. Весела, дотепна, рухлива.

Ще на другому засланні, 1979 року, Ірина зголосилася в члени відомої Української гельсінської групи із захисту прав людини під проводом Миколи Руденка.

Сюди вступали нескорені в’язні — Юрій Шухевич, Василь Стус, Надія Світлична та ін.

1977 р. у діаспорі вийшла перша книга віршів, документів, вишивок ірини Сеник «Нездоланний дух» (Балтимор, Чикаго—Торонто—Париж) українською мовою з англійським перекладом завдяки речникові дисидентського руху у вільному світі Осипові Зінкевичу. У цей же час її шкільна подруга  Наталка Даниленко в Америці видала ще одну книгу творчості Ірини «Сувій полотна».

Після відбуття повного терміну ув’язнення (загалом 34 роки неволі) Ірина 1983 року повернулася в Україну. Оскільки Львів для неї був усе ще закритим, поселилася в Бориславі. Врешті-решт могла зажити життям, гідним людини. Але заслужений віпочинок вона розуміла по-своєму. Роз’їжджала невтомно школами, жіночими товариствами, заводами, з’їздами, конференціями по Україні та інших країнах. Ширила вистраждану правду.

Тоді й  вийшли вже в Україні перші збірки її віршів «Загартована юність», «Казка бабусі Ірини для внука», «Метелики спогадів».

А відділ Ліги українських католицьких жінок при церкві Св. Дмитрія (Торонто) видав книжку «Біла айстра любові» — казки, вірші, взірці вишивок тощо.
Діждалась Ірина і родинного щастя:  1983 року вийшла заміж за однодумця колишнього політв’язня Василя Дейка. Та й це незабаром закінчилося  на сповнення чаші її страждань — затяжною хворобою і відходом у вічність її чоловіка. Цей удар вона перенесла мужньо.

Та з часом кволе, натомлене нелюдськими стражданнями тіло перемогло бадьорий дух. До прикутої до ліжка Ірини в родини брата приходило багато людей за порадами з різних питань.

Спочила Ірина Сеник 25 жовтня 2009 року на 83-му році життя. Похована на  львівському Личаківському кладовищі в окремому почесному відділі дисидентів, неподалік легендарної Катрі Зарицької.

Білим айстрам — квіткам духовної величі Ірини Сеник не суджено зів’янути. Вона з роду вічних.