друкувати


На якому етапі будівництва Української держави перебуваємо нині?

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-08-26 02:30:03

На якому етапі будівництва Української держави перебуваємо нині? Приблизно так, ніби, на перший погляд, і пишномовно, запитували мене десь із середини 90-х минулого століття й донедавна колишні колгоспні трактористи, їздові, столяри з мого рідного села. Оскільки відколи живу в Івано-Франківську, відвідую свою малу вітчизну в сільській глибинці майже щосуботи, то принаймні раз на тиждень і зверталися до мене односельці з тим запитанням. Начебто й безневинне, воно щоразу звучало напівжартома й напівсерйозно і завше вгадувався в ньому відомий підтекст і супроводжував його як не іронічний усміх, то саркастичний тон…

Причому односельці вимагали роз’яснити їм усе, як  мовиться, на хлопський розум. Зокрема на такому прикладі, як будівництво хати. «Скажи, Василю, — особливо доскіпувалися дядьки тоді, коли надто часто по радіо й телевізії звучала патетична риторика на ту тему, — чи то вже хоч звели стіни Української держави, чи все ще фундамент закладають»?

Звичайно, я відбивався від такої настійливості. Мовляв, дайте спокій, не морочте голову, бо хто я такий, аби філософствувати. Тим паче, що і в самій столиці навряд чи знайдеться хтось, аби дав вичерпну відповідь на те. «Е ні, — наполягали невгамовні. — Ти обертаєшся у високих сферах, маєш доступ до київської преси, тобі легше робити якісь висновки. Думай, отже. А як не знаєш, що сказати, то запитай когось нагорі ...».

Отак наші перепалки тривали від суботи до суботи. Іноді залежно від настрою я давав втягти себе в дискусію й намагався щось імпровізувати. «Батьки вельмишановні, — казав їм, — як можна сумніватися в тому, чи вивершена держава, якщо дах уже є. Адже маємо Конституцію, тризуб, наш синьо-жовтий двоколір, Верховну Раду ... Чого ще хотіти?». «Хату, може, й накрили, — не здавалися старійшини, — а стін нема. Не оселя, а наче оборіг для сіна. Незатишно в такій споруді живим людям».

У глибині душі я розумів співбесідників. Вони намагалися розмовляти з притаманним селянам гумором. Але в їхніх сумовитих очах читалось одне. Про яку державу, про який її фундамент можна говорити, коли на тій землі, на якій вони проживають від самого народження, вже немає колгоспу, що колись був мільйонером і годував усе село? Немає й іншої господарки, тобто економічної основи для соціокультурного поступу сільської території.

Про що можна мріяти, коли вже добре десятиліття корівники на колишній фермі зяють вікнами, з яких вибрали шибки, а на місці тракторної бригади молоді спритники, котрі ніколи й не працювали тут, визбирують останнє залізяччя, аби здати його на брухт? На що можна сподіватись, якщо лишки того, що вирощуєш на своїх городах і паях, немає змоги вигідно й без зайвого клопоту реалізувати, а молоко та м’ясо від домашньої живності доводиться продавати за безцінь? Які надії можна плекати, якщо ...

Десятки таких невисловлених риторичних запитань я прочитував «між рядками» в наших бесідах. Правда, останніми роками, десь із середини «епохи Ющенка», вже ніхто з односельців не пристає до мене з отією сакраментальною вимогою. Одні з тих, котрі на зорі незалежності щиро вітали появу України, повмирали, не дочекавшись відповіді на те запитання, так і не дізнавшись, де ми, українці, є й куди йдемо. Другі, схоже, втратили інтерес до абстрактних роздумів, занурившись у щоденні клопоти задля виживання. Треті, перефразовуючи поета, «пішли з політики в пиятику» ...

Натомість я вже нерідко сам запитую себе: а що маємо в результаті 19-річного державного будівництва? І чим більше думаю над цим, тим чіткіше в «потоці свідомості» виступають асоціації з будівництвом соціалізму в СРСР. Про той довгобуд добре написала відома поетеса Ліна Костенко в баладі про Вернигору, Верниводу й Вернидуба. Запам’ятався спільний речитатив цього тріо наприкінці твору, в якому велетні нарікали, мовляв, «усе вернем, вернем, вернем, вернем, а вже пора було й перевернути». Інакше кажучи, все будуємо й будуємо, а вже ж могли щось і звести за стільки літ. Проте вийшло навпаки — так «будували й пребудовували», аж Союз розпався ...

Схоже, майже аналогічні «досягнення» маємо і в Україні.

— Раніше працювалося легше, — заявив якось в одному зі своїх недавніх інтерв’ю голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк. — Була струнка вертикаль влади, чітка виконавська дисципліна. Тепер же мене найбільше болить розбалансованість системи, яку Віктор Янукович намагається відновити. Президент вимагає від нас персональної відповідальності за все. Лише таким чином люди повірять, що ми працюємо задля них і держави.

А втрачена довіра людей до всіх гілок влади, що вкрай небезпечно, насамперед через корупцію і хабарництво. Нині в області розпочалася жорстока боротьба з цим явищем. Важко даються перші кроки, але за день тут зрушень не досягнеш ...

Ми сидимо в ямі, до якої нас вели п’ять років популісти різних мастей. Такої шкоди, якби й хотів, важко було б завдати. Ми навіть не тупцювали, а йшли назад. Нас відкинули на десять років! Кажу це абсолютно відповідально. За всіма соціально-економічними показниками для мене нинішній рік — нульовий. Лише наступний, сподіваюся, назвемо стартовим.

Отже, попередніми роками так «добудувалися», що зруйнували вже зведене і врешті опинилися на дні свіжовиритого котловану, який може стати й могилою для української самостійності!.. Втім, хоч як, а треба починати все спочатку? Проте, як виглядає, стартувати в багатьох випадках доведеться не з «нуля», а від «мінусів». Бо яку сферу життєдіяльності українського суспільства не візьми, а стільки розвелося всюди негативу, що подекуди він зашкалює й до «абсолютного нуля» — до мінус 273 градуси за Цельсієм.  

Напевно, найбільший недолік той, що рівень життя в Україні один із найнижчих в СНД й в Європі. Натомість захворюваність, смертність українців, поширення епідемій СНіДу, туберкульозу й інших — одні з найвищих у світі. Тим часом медицина, на якій лежить головний тягар відповідальності за здоров’я й життя нації, постійно терпить від браку фінансування. За Конституцією, держава гарантує безоплатне лікування кожному громадянинові. Натомість медицина давно перетворилася на засіб викачування грошей із населення. Не минає й тижня, щоби до редакції не звернувся черговий читач і не поскаржився на медиків, розповівши приблизно таке: «Коли хірург вийшов з операційної, то без передмов зажадав од нас дві з половиною тисячі гривень для бригади та ще 200 грн. окремо для анестезіолога. Хоча добре відав, що ми  вже заплатили в лікарняну касу й вагомий так званий благодійний внесок, і за саме хірургічне втручання ... При тому лікар не дав жодних гарантій, що після такої складної операції наш батько житиме».

Звичайно, далеко не всі медики такі захланні. Але ... 90 відсотків доходів медичного персоналу в Україні — це платня, яку лікарі одержують від пацієнтів як неофіційну винагороду. Такі попередні результати так званого ASSPRO CEE 2007—2012 — дослідження проблеми неформальних платежів у кількох країнах Східної Європи, в тому числі і в нашій, яку проводять експерти Єврокомісії коштом ЄС. «інакше кажучи, лікар, який отримує 500 гривень офіційної зарплати, з конверта «вдячних» пацієнтів  виймає ще 5 000 грн., — прокоментувала ті висновки для «Дзеркала тижня» керівник Школи охорони здоров’я Києво-Могилянської академії Ірена Грига. А науковий керівник ASSPRO CEE 2007—2012 голландець Вім Грот узагалі переконаний: «Проаналізувавши фінансові потоки в українській медицині, можна виснувати, що систему охорони здоров’я в цій державі вже приватизували». І хто нині в Україні може щось удіяти з грабежем пацієнтів у медустановах? А він за сукупним обсягом далеко перевищує хабарництво сільських голів та чиновників земельних управлінь, яким в Україні оголосили війну.

Це лише один приклад. Але можна говорити про аналогічні великі й менші «мінуси» і в інших важливих сферах життя суспільства, що безпосередньо торкаються людських доль — зокрема в системі судочинства і прокурорського нагляду, в роботі міліції. А чого варті експерименти чи то пак реформи в освітянській сфері? Всюдисущі ринкові відносини проникли і в університетські стіни ... Які там знання, коли можна заплатити гроші й отримати потрібну оцінку! Власне, навряд чи є хоч якась одна сфера життєдіяльності в Україні, яку б не роз’їдали хабарництво і корупція, де б панував державницький лад і були налагоджені такі стосунки між народом та державою, покликаною захищати людей від зовнішніх і внутрішніх небезпек, щоби можновладці справді служили загалові, а не навпаки.

Уже й не кажу, що в жодній іншій країні немає таких дорогих споживчих кредитів — із 28—30-відсотковими банківськими ставками. Ніде не коштують так дорого вживані іномарки через найвищу у світі ставку розмитнення імпортованих авто. Скажімо, в сусідній Білорусі можна за $ 500 купити таке саме авто, за яке в самостійній Україні треба викласти кілька тисяч доларів ... Хіба держава, де узаконено такий порядок речей, для людей?

Зрештою, що й казати, якщо певний прошарок сільських жителів у самостійній Україні, принаймні в галицькій глибинці, взагалі живе в умовах бездержав’я, точніше — поза межами своєї держави у прямому й переносному значенні цих слів. Маю на увазі переважно 25—50-річних людей. Більшість із них — безробітні, котрі перебиваються випадковими заробітками на будовах чи в інших сферах зайнятості в Польщі, Росії, Чехії. Вони мають паспорти, в яких занотовано, що їхні власники — громадяни України. Та більше нічим ці люди не пов’язані зі своєю Батьківщиною — ні податки не платять, ні соціальних виплат не одержують. Вони мовби не існують ... В багатьох із них, навіть уже 30-ти й 40-річних, навіть трудових книжок немає. Як нелегали за кордоном вони не шукають захисту в українських  посольствах від свавілля роботодавців, бо знають, що не знайдуть його. А чимало хто з працездатних прикарпатців, і досі зареєстрованих за місцем народження-проживання, давно осів в Італії, Іспанії, США, Канаді й не збирається повертатися звідти...

Мало того, майже 40 відсотків українців, які ще нікуди не емігрували, зголосилися назавжди залишити територію України за мільйон гривень, свідчить опитування, яке провела компанія VOX Ukraine. Правда, згідно з висновками Світового дослідницького агентства Gallup, кожен шостий українець виїхав би за кордон назавше й без доплати. Нічого дивного, кажуть експерти, люди не вірять, що в Україні колись може бути все гаразд.

Словом, маємо наразі таку державу, в якій, мабуть, не захотіли б жити й папуаси. Вона не захищає середньостатистичного громадянина, а служить і без того «сильним світу цього». Чи за таку незалежність боролися січові стрільці, вояки УПА, запорожці й гайдамаки? Чи за таку державу вони гинули? Годі й балакати. Ще драматичніше це виглядає на тлі безкровного здобуття українцями самостійності наприкінці XX століття – отримати такий подарунок і не спромогтися скористатися тим, як належить. А Помаранчева революція тепер узагалі нагадує лише останній спалах зорі, що гасне ... Наше національне сьогодення настільки безрадісне, аж починаєш вірити, що й справді Україна таки ввійде через десять років у двадцятку країн — лідерів цивілізації, та радше не як суверенна держава, а як чиясь автономія.

Що такий розвиток подій вельми ймовірний, свідчить величезний зовнішній борг України. Він сягає 316 мільярдів гривень, але й далі постійно зростає, заявив віце-прем’єр з економічних питань Сергій Тігіпко. «Ця цифра для нас критична», — зізнався він. За його словами, якщо найближчим часом ситуація в державі не зміниться, якщо влада не впорається з виплатами за зовнішніми запозиченнями, то нас чекає перспектива Греції — зростання цін і девальвація національної валюти.

Але що може змінитися? Біло-блакитна команда вже підписала новий меморандум з МВФ про відновлення так званого кредитного співробітництва з ним, у рамках якого Фонд планує виділити Україні $ 15,3 млрд. протягом 29 місяців. Заради одержання цієї позики уряд Азарова погодився виконати вимоги закордонних товстосумів — вдався й до підвищення з серпня цього року і з травня наступного цін за спожитий природний газ для населення та до поступового збільшення пенсійного віку для жінок — до 60 років. Який, до речі, чудовий подарунок українцям напередодні 19-ї річниці незалежності!..

Правда, «виконання вимог МВФ в частині реформування пенсійної системи в Україні необхідне, щоб уникнути банкрутства держави, — заявив той же С. Тігіпко на брифінгу 11 серпня. — Бо проблема дефіциту Пенсійного фонду досить гостра. Цього року вона сягнула 26 млрд. грн., а наступного, якщо нічого не зможемо вдіяти, матимемо й 37 млрд. Виходу немає».

інакше кажучи, українці приречені перебувати у вічному боргу перед кредиторами? І за рахунок свіжих позик розраховуватися з попередніми? Але так не може тривати нескінченно. Цим шляхом од банкрутства не втекти. Рано чи пізно позичальники приберуть до рук Українську державу. Так само, як нині банки арештовують за борги оселі, авто й інше майно своїх позичальників-боржників. Тим паче, що маємо справу з такими акулами, як МВФ, Світовий банк та інші транснаціональні корпорації, які правлять світом, принаймні так званим західним.

Нині мало кому невідомо, що це за структури. Однією рукою вони нібито й допомагають країнам «третього світу» долати кризові тенденції, а другою — душать їх. Ті, хто за ними стоїть, мають одну глобальну мету — зруйнувати національні держави, точніше «злити» знеособлені народи в одну уніфіковану політико-економічну зону типу Шенгенської — прообразу поліцейської наддержави з тотальним комп’ютерно-супутниковим контролем за кожним ... Хіба цього не розуміють теперішні й колишні керманичі нашої держави? Більш ніж очевидно, що Україна з тим боргом на шиї вже нагадує кролика, якого наполовину проковтнув удав. Недарма ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов заповідав остерігатися не лише «московської орди», а й напастей «інтернаціональних конспіраторів».  

Звісно, може, комусь та картина не така вже й трагічна. Але щирим українцям, які шукають хоч би промінчика в тому тунельному лабіринті, в якому відколи вже блукаємо, залишається хіба що прислухатися до думки київських етнофутурологів, об’єднаних навколо інституту метафізичних досліджень, який очолює знаний нашим читачам Ігор Каганець. Все лихо в тому, кажуть ці науковці, що ще триває доба занепаду Козацької держави, яка розпочалася по смерті Богдана Хмельницького. Це об’єктивний процес і він неминуче має добігти свого кінця. Незалежно від того, який Президент і уряд що робитимуть задля виходу країни з піке, Україна має пройти «долину тіні смертної», якою, власне, і йде, до кінця.

Такий висновок випливає з досліджень видатного українського вченого, професора Києво-Могилянської академії Миколи Чмихова (1953—1994). Він довів, що на території Північно-Причорноморського регіону — від Карпат до Дону як ніде більше у світі спостерігаються так звані народотворчі цикли: кожні 532 роки на цій землі народжується новий етнос, який формує свою державу. З незапам’ятних часів тут з’являються і зникають нібито й різні народи, та кожен наступний з них насправді лише трансформація попередника. Приміром, були скіфи-сколоти, відтак — сармати, анти, руси. Назва нинішньої нації, яка  вже сходить із цивілізаційного подіуму, — козаки.

Легко пересвідчитися, що роки існування — від зародження до піку розвитку й розпаду — чи то могутнього Антського союзу, чи його правонаступниці Київської Руси, що мала славу великої європейської держави, добре вкладаються в періодичну 532-річну схему. Слово ж «Україна» якраз і з’являється вперше в літописах саме як назва лише проміжної між тими державницькими утвореннями суспільно-політичної формації. Відтак же воно виринає ще раз — під час «великої руїни руської» й перед новим державницьким піднесенням українства в 1648—1654 рр.

Скидається на те, нині маємо за тією аналогією таке саме проміжне утворення, що виникло після падіння СРСР — new-УРСР, уламок імперії, а не державу. Тож усі наші теперішні проблеми від того, твердять столичні метафізики, що переживаємо перехідний період, живемо в епоху перемін. Правда, за їхніми словами, це триватиме вже недовго — до 2015 року. А відтак на наших землях нібито стартує формування зі старого етносу нової, спорідненої з ним нації, котра започаткує справдешню потужну державу, внутрішньо цілісну, що успішно протистоятиме деструктивним впливам зі Сходу й Заходу...

Нам зостається лише вірити.

Автор: Василь МОРОЗ
Джерело: Газета «Галичина»