До знань – через смугу перешкод

Це історія про мою добру знайому Лесю, яка на деякий час стала безпритульною. Ні, вона не втекла з дому, ніхто її звідти не виганяв (як ви могли подумати!), і з житлом в неї теж все гаразд.

Леся – це абітурієнтка, що вирішила стати медиком, або як пощастить. Про те, що спільного між безпритульністю і особливостями цьогорічного вступу до вишів, дізнаєтесь згодом. Історія однієї дівчини з Прикарпаття не була б цікавою, якби вона не стосувалась сотень інших абітурієнтів, які переживали таку саму ситуацію.

Отже, майже до кінця визначившись із професією, Леся зібрала необхідний пакет документів і подалася з ним до вишів. Але пішла подавати заяву на вступ до університету не першого дня, як це робила більшість, а через тиждень після початку вступної кампанії. Вона наївно сподівалася, що уникне черг. Перші два виші далися відносно легко, без надмірних труднощів новоспечена абітурієнтка подала документи до Чернівецького медуніверситету та університету ім. Ю. Федьковича. «Чому в університет Федьковича?» - запитав я. «Для перестраховки», - почув у відповідь. «Але ж він нічого спільного з медициною не має». - «Нічого страшного, якщо не вступлю в медуніверситет, то хоча б кудись та вступлю. Мені основне десь вчитись», – відповіла знайома. Так, подумав я, хлопців я ще розумію в бажанні «десь вчитись» (для тих, хто не знає, це спосіб на деякий час уникнути служби в армії), а от дівчат - не зовсім. Оскільки питання недостатньої профорієнтації глобальне для держави та системи освіти в державі, ми на ньому концентрувати увагу не будемо, бо заглибимось у тему реформ, про які говорять від дня незалежності України, а проводити ніхто не збирається. А якщо й хтось спробує впровадити реформу, то на нього завжди знайдеться той, хто одним підписом її перекреслить, як це відбулось із дванадцятирічною школою.

Та ми зараз говоримо про Лесю. Порівняно швидко подавши заяви у чернівецькі виші, вона рушила до Івано-Франківська. Це все ж таки своє, та й трохи ближче діставатися до майбутнього місця навчання. Враховуючи, що тривав уже другий тиждень вступної кампанії і багато абітурієнтів уже подали заяви, вона так само швидко подала заяву до Прикарпатського університету. Чому в Прикарпатський, що не пов’язаний з медициною, я вже не питав.

Майже безболісно для нервової системи подані заяви у три виші дали їй сподівання на те, що так само їй дасться і останній виш, чи не найпопулярніший у регіоні – Івано-Франківський національний медичний університет. Не маю жодного сумніву, моя знайома - сильна та стійка дівчина, але в даному випадку їй це мало допомагало, бо обставини склалися далеко не на її користь. Черги під Івано-Франківським медуніверситетом тривали, і те, що Леся вже від 7:30 стояла під стінами університету, її не врятувало. До 23 години вона простояла в черзі, та заяву на вступ так і не подала. Щоб не втрачати місце в черзі, дівчина залишилась ночувати під університетом. В принципі, інше рішення вона прийняти просто не могла, бо остання маршрутка до рідного міста Коломиї давно поїхала. Чесно кажучи, приємного в цьому мало.

«Чи варте воно таких зусиль? Навіщо мені та медицина?» – ці й багато інших думок крутилися в голові абітурієнтки протягом ночі, проведеної під стінами майбутньої аlma mater. Ходьба колами на одному місці, пошук автоматів з кавою та ін. - лише б не заснути та «вбити» час. А коли вже й це не допомагало, доводилось подрімати декілька хвилин, сидячи на бордюрі біля університету. Потім все повторювалось знов: ходіння, пошук кави, бордюр.

Я вже казав, що моя знайома - стійка дівчина і ніч під університетом із заявою на вступ вона вистояла. Не лише ніч, але й добру половину наступного дня. Зате заяву на вступ подано. Після пройденого тривалість процедури прийму заяви відбірковою комісією університету її вже на лякала. Вона вистояла!

Леся нарешті сіла в маршрутку, яка везла її до рідного міста. По дорозі додому, в напівсонному стані, вона марила про рідний дім і тепле ліжко.

Ми з нею зустрілися, коли перший стресовий період кампанії завершився, Леся стояла біля інформаційного стенду в університеті й шукала себе у списку зарахованих, який приймальна комісія планувала розмістити 11 серпня. Але зранку того ж дня приймальна комісія отримала листа від Міносвіти, в якому йшлося про необхідність спочатку розмістити кориговані списки рекомендованих до зарахування абітурієнтів, а вже потім зараховувати. Інформаційний стенд інформував, що наказ про зарахування буде не раніше ніж 13 серпня. Так і сталося 13 серпня наказ про зарахування був, але її прізвища в тому документі не було, бо це стосувалось лише тих, хто пройшов на місця держзамовлення, на яке треба було мати трохи кращий результат, ніж мала дівчина. Леся рекомендована на платну форму навчання і тепер очікує 18 серпня, дня, коли пообіцяли видати наказ про зарахування на контрактній основі. Я радий, що після всього вона ще хоче бути медиком. Як я повівся б на її місці – не знаю.

Леся впевнена, що всіх неприємних для неї моментів вступної кампанії можна було б уникнути, якби в міністерстві освіти хтось дійсно серйозно переймався долею абітурієнтів. «Відсутність он-лайн реєстрації абітурієнтів, відсутність можливості подавати документи на вступ поштою, плутанина зі списками рекомендованих до зарахування – хіба це нормально? Невже так важко все це владнати?» – питання, які часто повторювала Леся.

І наостанок хочу донести рекомендацію Лесі майбутнім абітурієнтам. «Наступного року, разом із пакетом документів на вступ, візьміть із собою добрий десяток канапок, термос із кавою, спальний мішок та намет, бо, може, доведеться пройти тим самим шляхом, що і я. Також не буде зайвим прихопити придбаний за порадою лікаря антистресовий препарат», – радить Леся.

Я ж чекаю 18 серпня, коли зможу привітати свою знайому зі вступом. Залишився день.

Автор: Іван МАРУНЯК, Громадянська мережа ОПОРА