О.БАБІЙ: Дуже хочу, аби в Україну ніхто не витирав ноги

Більшість прикарпатців знає, як виглядає генеральний директор обласного телебачення «Галичина», заслужений журналіст України, поетеса Ольга Бабій. За допомогою газети хочемо продовжити розкривати її таємниці, тим паче що сьогодні вона відзначає день народження. З пані Ольгою ми зустрілися в робочому кабінеті, впродовж години розмовляли про її багатогранне «я»: стійку громадянську позицію, ліризм душі, «залізну» волю, родину, телебачення…

— Кажуть, що про вік жінки не годиться ані говорити, ані писати, проте є такі ювілеї, які слугують приводами, щоб задуматися про пройдений життєвий етап. Наскільки знаю, пані Ольго, ви саме підійшли до такого рубежу. З якими відчуттями, думками, тривогами, підсумками...

— Належу до тих людей, які вміють погодитися зі своїм віком. Не розумію жінок, які соромляться сказати, що вони матері, бабусі. Кожен вік дарує щось нове. Буває, що не від літ залежить молодість. Старими ж, на жаль, бувають і вісімнадцятилітні розчаровані, невдоволені, без вогника в очах.

Як сприймаю пройдену дорогу? Постійно відчуваю, що не зроблено ще страшенно багато. Кожен день пришвидшує біг, і хочеться зробити більше, а ти всього не встигаєш. Мимоволі бачиш: діти виросли без тебе, а вже і на онуків часу немає. Разом з тим скільки звернень, прохань, які також потребують твоєї уваги, і потім журналістика — це та справа, без якої я не можу себе уявити.

— Чула, що вас звуть «княгинею Ольгою з «Галичини». Чи відчуваєте тягар державотворення на своїх плечах?

— Не розумію людей, які одягають корону на голову і ходять з нею. У мене немає роботи, якої б цуралася чи не любила. Чоловік іноді каже, що я трудоголік і всіх змушую крутитися у своєму ритмі. На студії працюю і як репортер, і як інтерв’юер, і як звичайний рядовий журналіст, роблю все, попри те, що є генеральним директором ОТБ «Галичина».

Зрештою, навіть у нашій історії дійсно княгинею була та, яка працювала найбільше і найбільше на себе брала обов’язків. Мені дуже часто кажуть про мою велику тезку-попередницю княгиню Ольгу, але насправді ця постать була не лише величною: вона виховала великим князем свого онука, ввійшла в історію як державотворець... Дай Боже кожному хоча б малесенький такий слідочок залишити по собі. Княгиня Ольга була  свідомою того, що робила, можливо, в цьому мені б дуже хотілося бути на неї схожою. Вона є вражаючим прикладом, єдине — чи до нього можна дорости?

— Ім’я програмує долю людини. Як вам живеться з таким інформаційно сильним йменням, що в перекладі означає «свята»?

— Я люблю своє ім’я. Наполягла на тому, аби я власне називалася Ольгою, моя мама, знаєте, і моєю хресною була стриянка Ольга — дружина татового брата Івана. Напевно, це так, ім’я до певної міри програмує. Воно і ніжне, і сильне, і гарне, і для мене дуже миле, тим більше що ім’я — це щось таке, чим ти є. Зрештою, найменувати, назвати — одна з найвеличніших речей, яка записана у Святому Письмі. І тут ми дуже близько підходимо до мовного питання. Наші імена прегарні! Майже кожне з наших старих імен має свого святого, це ж прекрасно!

Нині я відчуваю величезну тривогу за стан української мови. Не розумію дуже багатьох речей, не сприймаю та опоную тому, що тепер твориться з українською мовою, зокрема у сфері освіти. Міністр освіти Табачник поводиться з українською мовою, як колонізатор. Ось дивіться, нині в Міністерстві освіти скасовано Центр сприяння освіті рідною мовою. Іспит з української не є обов’язковим для претендентів на звання кандидата наук. Далі впроваджується протекціонізм російській мові. Тож яку національну державу ми будуємо, якою мовою у цій державі будуть розмовляти?! Російською в Малоросії? Не хочу такого! Не розумію того рвалту і крику, який здійнявся з тієї лише причини, що вчена-філолог сказала в садку, як мають здрібніло називатися малята — Володик, Марічка, Катруся. Хіба дитина не має знати, як її ім’я звучить рідною мовою?

Людина має бути свідомою того, для чого і навіщо вона є на цій землі. Не бути флюгером. А що у нас сталося? Була Помаранчева революція, всі, навіть ті, хто, даруйте, далеко не сповідував ті ідеї, з переляку чи за моду повдягали помаранчеві шалики і кричали, що вони відстоюють демократію. Минуло не дуже багато часу, відбувся певний поворот. І що? Тепер уже по-іншому? Шалик іншого кольору? То правда, що відстоювати свої переконання дуже непросто, це означає відстоювати самого себе, в тому числі й ім’я. і відрікатися не можна.

Телебачення, траєкторія космічних польотів, ціла купа медичних винаходів — це дещиця з того, що українці подарували світові і скромно стали в закуток. Чому? Бо несвідомі свого імені?!

— Як ви зуміли поєднати стійку громадянську позицію та ліризм душі?

— Хтось сказав, що найстійкіші люди — це найслабші люди. Думаю, то лише здається, що ніжність, лагідність, лірика — не позиція. Це позиція! Подивіться на наших чудових ліриків: Олександр Олесь — це позиція, Олена Теліга — це позиція, ніжна Леся Українка — це позиція, зі своїм «Зів’ялим листям» дивовижно ліричний Іван Франко — та це камінь! Скеля! Ось вона — позиція. І ліризм, можливо,  є справжнім лише тоді, коли спирається на громадянську позицію. Ніхто нікого не примушує бути іншим, людина сама це вибирає: або зігнути шию, стати на коліна, або сказати — «ні». Ті, кого я назвала, вміли казати  «ні». Але гляньте на інших, гляньте на тих, хто, здавалося, якщо не схилився, то прихилився. От, скажімо, Павло Тичина, здавалося, що він пішов на співпрацю з тодішнім режимом, але ж Тичина своїми «Сонячними кларнетами» засурмив так, що по-новому зазвучала наша мова, наша поезія, наші наспіви.

Ніколи не варто ділити все на чорне і біле, життя має дуже багато кольорів, якщо воно було б лише чорно-білим, то картина була б дуже сумною. Тільки не спізнитися б побачити ці кольори, усвідомити їх і сказати собі, що якийсь колір, якась барва твоя.

— А який ваш колір, колір вашого дитинства?

— Я народилася в серпні, і тому мої кольори сонячні, світлі. Мені в них затишно, тепло. Мама казала, що коли я народилася, перестав іти дощ, визирнуло сонце. І я живу серед тепла чудових, рідних мені людей. У мене дуже люблячі батьки. У мене були страшенно люблячі бабці — одна і друга, але свою бабцю по мамі, Петронелію, пам’ятаю більше, бо росла з нею. Вона за сім років навчила мене стільки, скільки, мабуть, жоден університет не навчив. Навчила розуміти, що таке жінка. В бабці завжди було дуже чистенько, добре, там завжди все було на своїх місцях і пахло солодким печивом. Вона завжди була панею у своїй хаті, вона завжди була панею, яку любив і шанував її чоловік, вона завжди була панею для всього оточення. Бабця була дуже інтелігентною жінкою. В тій кімнаті, в покої, як ми називали, стояло блискуче фортепіано, стояв кльош, на якому у серпні були яблука та сливки.

Друга бабця, Софія, по татові, жила на Тернопіллі, була трохи іншою жінкою. Пригадую її на пшеничному полі, вона стоїть і махає нам, бо ми їдемо поїздом якраз через ті поля, і вона, вже з паличкою, проводжає нас. У неї було п’ятеро дітей, мій тато був наймолодшим.

Мама навчила мене любові до літератури. Пригадую, як читала мені і братові, молодшому майже на два роки, та зовсім ще маленькій сестричці «Наймичку», «Катерину», «Гайдамаків», а ми, малесенькі, сидимо і слухаємо. Тато навчив математики... А якою люблячою була моя свекруха, наша мама Люба. Вона виростила моїх дітей. Була людиною, яка світилася любов’ю, і чоловік у мене такий. Маю гарних друзів, може, небагато, але це люди, до яких можу подзвонити і просто сказати: мені зле, а вони зрозуміють. Хочу також згадати дуже гарну і принципову людину — світлої пам’яті Ліду Дмитрів. Ми з нею приятелювали, я її дуже шаную, вона була людиною, яка мала стійку позицію, характер, і знала, що означає любити людей і свою працю.

— Більшість краян може судити про вас із виступів на мітингах чи в сесійній залі як про «залізну леді». А якою ви є у родинному і товариському колах?

— Не знаю. Кожна людина оцінює іншу по-різному. А віча, мітинги і виступи в сесійній залі, це власне і є та позиція, яку займаю.

Оце от «залізна леді» пішло, здається, від Маргарет Тетчер. Я не знаю, чи це теж цілком об’єктивно. Адже і Маргарет Тетчер сумнівалася, і, приймаючи найбільш вольові рішення, мабуть, переживала. Але, знову-таки, є рації, які треба довести. Вона відстоювала свою британську рацію, а у нас треба відстоювати свою — українську, і тут не можна один раз так, а другий — інакше. Треба вміти бути самим собою, а «залізна» чи не «залізна» — це, мабуть, щось інше.

— Що саме?

— Часто наполягаю на своєму рішенні, навіть у родинних питаннях, якщо вважаю таке рішення за правильне. Але це важко бути домінантним, бо тоді ти береш на себе відповідальність за все.

Однак я вмію відійти, поступитися, перепросити. Думаю, що якусь частину мого характеру перейняли і доньки, адже одна і друга наполегливі, приймають свої рішення. Це добре, навіть коли й помиляються.

— Подейкують, що кожна жінка мріє з’являтися на телеекранах. Чи мріяли ви про це?

— В університеті у нас була кафедра тележурналістики, мені вона дуже подобалася, хоч починала як газетяр. Переконана, що тележурналістові, який не вміє писати і не працював у газеті, дуже важко. Телевізійна журналістика — синтетичний вид ЗМі і водночас — мистецтво. Тут ти не працюєш сам, тут працює ціла команда, тут мусить бути особиста присутність: не візьмеш інформацію по телефону, хтось щось там не перекаже. Ти мусиш бути в кадрі, мусить бути твоє обличчя, твій голос, це, до речі, теж накладає величезну відповідальність, бо люди пам’ятають, впізнають, знають хто ти і який ти. Буває, виходиш на вулицю чи на ринок і незнайомець зупиняє тебе і каже: «О, добрий день, це ви, пані Олю?! Як, ви мене не пам’ятаєте? Я вас кожен вечір дивлюся» (сміється). Бувають і такі парадокси, вони приємні.

Отже, чи мріяла я про тележурналістику? Навіть не розрізняла, журналістика для мене була одна. Писати — вічне, а тележурналістика до мене прийшла теж, певно, з громадянської позиції. Я не могла зрозуміти, як і чому  може бути «закритою» Івано-Франківська область і як може Прикарпаття  не мати свого обласного телебачення, коли свій екран мають Чернівці, Львів, Закарпаття. і от тоді, коли це стало можливим, у листопаді 1990 року на другій сесії обласної ради було прийнято ухвалу про створення народного телебачення «Галичина». З приводу «народного телебачення» мені довелося чимало натерпітися, бо ніхто не знав, що це за термін такий. І тому це «народне» потім довелося трансформувати в «обласне», але за своїм принципом «Галичина» — народне телебачення. Думаю, що власне народність могла би дати ЗМі те, що ми називаємо свободою слова.

У 90-му році наша робота була стихійною, час від часу, від випадку до випадку. І тут хочу згадати кілька імен: Тарас Собко, Роман Захарчук, Тарас Майстришин, Христина Стебельська, Юрій Андрухович — оце ті люди, які підтримали. А наш логотип — галку в короні — малював Микола Яковина.

Обласне телебачення існує скоро вже 20 років. Це непроста праця, але якщо почати спочатку, я б напевне зробила те саме. Хоч іноді здається, що б’єшся, б’єшся, а десь хтось не дасть частоти чи дасть мінімальне фінансування і буде думати, що сприяє створенню українських програм, української преси. Недооцінка ЗМі, недооцінка слова, сили слова є тими проблемами, які українське суспільство нарешті має усвідомити і вирішити.

— Ваша авторська передача «За філіжанкою кави» збирає еліту української нації. Поділіться секретами смачної кави і вже традиційно — успіху?

— Я справді тішуся цією програмою. Вона задумувалася і починалася без використання телевізійних ефектів та різних побічних явищ, бо є тільки двоє людей, які розмовляють. Пишаюся тим, що в ній було дуже багато великих і знаменитих людей, більшість із них вихідці з нашого краю.

Вірите, я з прикрістю думаю, що Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Дмитро Павличко — вже літні люди. Ось відійшов Опанас Заливаха. Чи зайняв хтось його місце? Ні. і чи можна це зробити? Можливо, ще треба рости до цього. Коли такі люди відходять, стає дуже порожньо. Інше питання: чи достатньо пошанований Опанас Заливаха? Чи є у нас галерея, куди б ми прийшли і побачили його фантастичну козацьку тематику, побачили те, що світиться в очах намальованих ним образів? Чи нам цей спадок потрібен? Без сумніву, потрібен, бо це той ррунт, на якому ми виховуємося.

А щодо рецепту «кави» й успіху... Все починається з любові. Я люблю цю програму, люблю тих людей, які беруть у ній участь. Вдячна «телегаличанам» і галичанам-краянам, які допомагають мені цю «каву» готувати. Добре, коли вона вдається.

— Наведіть кілька власних поетичних рядків, фраз, висловів, які можна вважати вашою життєвою мудрістю.

— «Вистояти, не зламатися, на коліна не впасти». Є такий у мене рядочок... Навіть сьогодні переглядала свої перші поетичні речі і подумала, що варто час від часу повертатися до джерел.

Або ось таке: «Якщо ти забув, як калина цвіте, Як сіється дощ в решето золоте, Ріку з крижаною водою, Свій рід на життєвому торзі забув, Як вітер майнув, перебіг, проминув, То, може, й не був ти собою?».

Відверто кажучи, навіть не можу щось особливо виокремити, у мене все переплетено. Недавно довелося бути в лікарні, куди прийшов чоловік, який читав рядочки з моїх віршів у палаті, де лежала моя сестра, почав декламувати вірші, щоб підняти настрій хворим, і спитав: «А ви знаєте хто це написав?». А вона каже: «Знаю. Це моя сестра». Його здивуванню не було меж, але й моєму — теж, тому що це чоловік, який не так давно вивчив українську мову. Йому випадково потрапила до рук моя книжка, а він цитував її майже напам’ять.

— І наостанок. Про що ви мрієте?

— Я б хотіла, щоб мої діти колись сказали про мене так, як я кажу про своїх батьків, а мої внуки так, як кажу про своїх бабусь. А ще дуже хочу, аби в Україну ніхто не витирав ноги, і в цьому, можливо, відповідь на всі ваші попередні запитання. Це, напевне, головне, бо в ньому те, що ви питали і про княгиню Ольгу, і про «залізну леді», і про лірику, і про сум... Для нас усіх це головне. Не знаю хто як, але я дуже гостро реагую на приниження. Приниження відчуваю до кісток. Ми всі маємо чітко стояти на своєму і не дати витирати ноги в Україну і в себе.