Цього року минуло століття з часу виникнення січових товариств у Галичині й Буковині

Цього року минуло століття з часу виникнення перших січових товариств у Галичині й Буковині. Хоч то був феномен українського національного руху, але загалом про це нині відомо не так аж багато.

«Галичина», щоб розповісти своїм читачам про маловідоме із січового руху в нашім краї, запросила до розмови людину, яка знає про діяльність січових товариств у Галичині й Буковині майже все. Це дослідник із цієї тематики, автор виданої торік книжкою монографії «Січовий рух у Галичині й Буковині (1900-1914 рр.)», яку можна придбати в Івано-франківських книгарнях, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, уродженець Стецеви Снятинського району Микола Гуйванюк.

—  Чим вас приваблювала тема січового руху на заході України? Наскільки її вивчено, і хто з прикарпатських істориків прислужився справі її дослідження?

— Як відомо, січовий рух зародився 5 травня 1900 р. у с. Заваллі на Снятинщині. і саме на хвилі національного піднесення у 90-х роках ХХ ст. тут відродилася пам’ять про ці події. У 1990 році було урочисто, при здвизі понад 20 000 людей з усієї України, відсвятковано 90-літній ювілей заснування першої «Січі». Пізніше, у 1995-му, було проведено науково-практичну конференцію, в якій взяли участь провідні історики-краєзнавці  Львівського, Чернівецького  та Прикарпатського університетів. А оскільки все це відбувалося у період мого навчання на історичному факультеті Чернівецького університету, то, звичайно, вплинуло на мої наукові зацікавлення. Зацікавлення січовим рухом вилилося спочатку у курсову, дипломну роботу, а згодом і у кандидатську дисертацію, яка була успішно захищена у 2002 році. І нещодавно з’явилася ця наукова монографія.

Щодо того, наскільки вивчена зазначена проблема і чи багато в ній білих плям, можна однозначно стверджувати, що з появою згадуваної монографії ця проблема є цілком розробленою у вітчизняній історіографії.
 
З прикарпатських істориків найактивніше досліджували окремі аспекти січового руху П. Арсенич та  В. Грабовецький.

—  Як трактували цей рух історики?

— Перші спроби концептуального підходу щодо оцінки січового руху українців здійснили ще його учасники. Зокрема вже в той період діяльність пожежно-гімнастичних товариств «Січ» у Галичині й Буковині розглядали як важливу складову українського національного руху. В українській совєтській історіографії питання, пов’язані з діяльністю пожежно-гімнастичних товариств «Січ» на теренах Галичини й Буковини, не могли стати об’єктом детального наукового вивчення передусім через яскраве національне забарвлення їх, що не вписувалося в пануючу тоді концепцію класової боротьби. Тому навіть ті дослідники, які побіжно торкалися згаданої проблеми, термін «січовий рух» змушені були замінювати на більш нейтральний «селянський рух».

Об’єктивний науковий аналіз діяльності «січей» став можливим після здобуття Україною незалежності. Дослідження сучасних вітчизняних істориків істотно розширили коло історичних знань у галузі національного руху галицьких та буковинських українців.

Певний внесок до історіографії січового руху зробили історики української діаспори, але їхні праці не дають повної та об’єктивної інформації про стан цього руху. Причини такого в багатьох випадках — це недоступність архівних джерел та упередженість самих авторів щодо оцінки тих чи інших питань.

—  Творці січового руху, створюючи осередки «Січі», очевидно, врахували тодішній досвід національних культурно-освітніх товариств поляків, чехів (сокільський рух) та ін. в Австро-Угорщині, а також досвід Запорізької Січі і вже тоді занепалих «братств тверезости»? Який же насправді був їх вплив на структуру і діяльність «січей»?

— Звичайно, що певне наслідування польського та чеського національних рухів було, і це закономірно. Адже ці сусідні народи в той час були більш консолідовані, ніж українці, у них вже чітко викристалізувалася національна ідея, їхні національні прагнення чітко спрямовувались на здобуття державності. А у нас ще було потрібно пробуджувати національну свідомість серед галицького і буковинського селянства, доводити, що українці мають таке саме право на власну державність, як і їхні сусіди. Тому за взірець було взято польські і чеські організації, які свого часу виконували цю функцію, але діяльність осередків «Січі» наповнювали українським змістом.

—  Як вдалося організувати такий солідарний національний рух К. Трильовському, адже цьому могли б позаздрити нинішні політики?

— Річ у тому, що на той час наше селянство в результаті великої подвижницької праці попередніх поколінь духовенства та світської інтелігенції вже було готове до активної громадської діяльності. Потрібно було тільки його активізувати, спрямувати на досягнення конкретної мети, а головне — переконати у практичності і користі такої діяльності, що і зумів зробити К. Трильовський.

—  Специфікою численних «січей» була їх повна самостійність. Яку це роль відіграло, коли почалися переслідування січовиків владою? Акції протесту українців проти цього й нині вражають своєю чисельністю — як це сталося 1905 року в Ясенові Гірському, де зібралося 30 тисяч гуцулів.

— Повна самостійність «січей» була хитрим тактичним ходом К. Трильовського. Він, фаховий юрист, уміло зіграв на особливостях австрійського законодавства. Зокрема, згідно з ним, при ліквідації центрального товариства автоматично ліквідовувалися всі його філії, що діяли у краї. Тому довший час «січі» не мали головної організації. Кожне товариство подавало до намісництва свій статут і набувало статусу окремої, ні від кого не залежної організації. Тому процедуру ліквідації потрібно було здійснювати для кожного товариства окремо. А оскільки таких товариств налічувалося близько тисячі, то це здійснити практично було неможливо.

Щодо другої частини запитання, то інформація про те, що 1905 року в Ясенові Гірському зібралося 30 тисяч гуцулів-січовиків і що вони становлять небезпеку для спокою в краї, була піар-акцією польської українофобської преси. Це робилося з метою спровокувати нову хвилю українсько-польської конфронтації, щоб знайти привід для налаштування властей проти січового руху. А насправді причиною цього  була спроба ліквідації або хоча б послаблення нового конкурента на українських теренах Галичини. Насправді ж у Ясенові Гірському відбулося звичайне передвиборне віче, на яке зібралося кілька сотень гуцулів.

—  Здається, австрійський намісник Галичини граф Потоцький поплатився своїм життям від кулі Січинського й за затяте переслідування січовиків.

— Так, звичайно, галицький намісник Анджей Потоцький справді  поплатився життям за свою українофобську політику, в тому числі і за переслідування січового руху. Але слід наголосити, що ніхто із січовиків прямо не був причетний до цього атентату.

—  Перед Першою світовою війною «п’ята колона» Росії — галицькі москвофіли почали закладати пожежно-гімнастичні товариства «Русская дружинаѕ» для відвернення люду від січового руху, який російська розвідка трактувала, як «мазепинську сепаратистську організацію».

— Справді, так воно і було.

—  «Січі» були парамілітарними організаціями, фактично предтечею січового стрілецтва 14 — 20-х років. Здається, таку ж природу мало формування національного війська й у поляків...

— На початку ХХ ст., коли вже стало ясно, що нова світова війна неминуча, поляки створили  парамілітарні організації «Zwiаzek strzelecki» (стрілецька спілка), «Druzyny strzelecki», стрілецькі відділи при «Sokoli», які мали противійськовий вишкіл, щоби стати оновою нового польського війська, яке мало б зі зброєю в руках виступити за утвердження власної державності.
Схожу позицію зайняли і провідники українського національного руху. Внаслідок цього «січі» в 1913 — середині 1914 рр. стали базою для формування українських парамілітарних товариств «Українські січові стрільці». На теренах Галичини перед війною постало 96 таких стрілецьких товариств.

—  Якими кольорами була виражена атрибутика січового руху?

— Важливе значення у справі поширення січової ідеї надавалося зовнішньому оформленню ознак членів товариства. Тут знову проявилося тонке психологічне відчуття «січового батька», який відродив назву козацької старшини, що існувала свого часу в Запорозькій Січі. Товариські відзнаки виконувалися в традиційних українських національних кольорах — малиновому, жовтому та блакитному.

—  Нині майже нічого не відомо про те, що січовий рух Трильовського не сприймала значна частина українства. Керівники сокільського руху, який мав підтримку Церкви, народовці, з одного боку, і прибічники Трильовського — з другого, вели між собою досить жорстоку конфронтацію через політичну конкуренцію — за вплив на українське населення. А чи були випадки нормального співіснування чи навіть співпраці між цими громадськими крилами українства? Адже тодішні події досить добре проектуються на нинішню політичну ситуацію в Україні.

— Справді, в той час конкуренція за вплив на електорат велася між радикальною та народовською партіями. і так склалося, що Гуцульщина, Покуття і прилеглі території Тернопілля і Станіславівщини потрапили під вплив радикальної партії. В результаті тут переважали «січі» Трильовського, а на решті території Галичини переважав «Сокіл» і сокільські «січі». Конкуренція між ними певна була, але вона мала конструктивний характер, головним чином крізь призму, хто більший патріот. Як показав час, з вибухом війни між січовим і сокільським рухом конкуренція зникла, і їхні члени стали основою легіону УСС.

—  Ви в своїй книжці поряд із позитивами вказуєте і на деякі недоліки в січовому русі, зокрема на його невиважені дії та постійну конфронтацію з поляками й Церквою, окремі представники якої, щоправда, прихильно ставилися до «січей». Як з погляду нинішнього дня тоді це виглядало?

— Про конфронтацію з поляками вже йшлося, що її причиною була конкуренція за вплив на суспільно-політичне життя у Галичині. Своєрідними і непростими виявилися стосунки січового руху з представниками духовенства. Причину протистояння між ними слід шукати в самій ідеології радикалізму, що проголошувала боротьбу з впливом клерикалізму на всі галузі суспільного життя.

Конфлікт суттєво поглиблювався через низьку особисту культуру спілкування січовиків-радикалів, а також через відірваність більшості священиків від народу і їхнє небажання «понижувати себе» до розуміння проблем народних мас. Певну дестабілізацію в цей процес вносив своїми вчинками і сам К. Трильовський. У публічних виступах він досить гостро критикував духовенство, а також тих громадських діячів, які підтримували дружні стосунки з його представниками, звинувачував у зраді інтересів українського народу.

—  Січові товариства давали й практичну користь — здійснювали протипожежні нічні чергування. Ви стверджуєте, що вони були ефективніші навіть, ніж професійні «стражі пожарної».

— Річ у тому, що загони «стражі пожарної» концентрувалися головним чином у великих населених пунктах і складалися здебільшого з поляків, які не завжди чесно ставилися до своїх обов’язків, коли виникали пожежі у віддалених українських селах. Документи засвідчують, що здебільшого вони прибували на місце події з великим запізненням, коли вже все згоріло.
Натомість січовики влаштовували постійні цілодобові чергування у своїх населених пунктах і оперативно реагували на кожну пожежу.

—  «Січі» відіграли й неабияку роль у сільськогосподарських страйках на початку минулого століття, що охопили західноукраїнські землі.

— Під час сільськогосподарських страйків у Галичині й на Буковині у громадах, де сформувалися міцні «січі», січовики були найбільш органiзованою частиною селянства, а члени січової старшини стали провідниками страйкарів. Наслідки сільськогосподарських страйків були вражаючі. Завдяки наполегливості січовиків страйкарі домоглися підвищення платні на 50-100%. Скажімо, замість 12-го чи 13-го снопа поміщики змушені були давати дев’ятий чи восьмий або й сьомий. Але найголовнішим було те, що в українського селянства зародився дух непокори. Страйки продемонстрували, що в Галичині та на Буковині живе український народ, який готовий боротися за краще життя.

—  Який вплив мали «січі» на розвиток української культури та освіти? З січовиками, як відомо, тісно співпрацювали В. Стефаник і Марко Черемшина, Л. Мартович та інші діячі.

— Значну увагу в своїй діяльності січові товариства приділяли ліквідації неписьменності серед сільського населення. Факти засвідчують, що в тих населених пунктах, де активно діяли «січі», протягом трьох-чотирьох років більшість членів товариств ставали письменними. Це було дуже важливо, адже лише письменна людина могла брати свідому участь у громадсько-політичному житті, відстоювати свої національні інтереси. При більшості січових товариств активно діяли січові бібліотеки, які комплектували різноманітними українськими виданнями і відігравали важливу роль у підвищенні культурного й освітнього рівня членів січових товариств.

Січовий рух залишив глибокий слід у пісенній творчості українців Галичини й Буковини. Січові пісні, які виконували на різноманітних заходах «січовики», помітно вплинули на формування української національної свідомості. До найвідоміших січових поетів слід зачислити К. Трильовського, С. Яричевського, Віру Лебедову, О. Шпитка та М. Гайворонського. Їхні твори регулярно публікували на своїх сторінках радикальні й січові видання, що виходили у згаданий період на Галичині та Буковині, а також у спеціальних «Січових співаниках», які редагував К. Трильовський. Багатою і різноманітною була театральна та фольклорна діяльність січових товариств. «Січі» регулярно влаштовували цікаві вечірки, концерти, а також театральні вистави. Під час таких мистецьких заходів пропагувалися найкращі здобутки української культури, національні традиції і звичаї.

Насамкінець слід зазначити, що з початком Першої світової війни колишні січовики та члени товариств тисячами зголошувалися до українського війська. Один із сучасників з цього приводу писав: «Варто було бачити тії українські мами, тії наші хлопські жінки, котрі перед кількома днями пращали своїх старших синів, відправляючи їх на «службу цісареви», а кілька днів пізніше в якімось небувалім підйомі духа... віддавали свого молодшого сина, не раз остатного, на службу народови, на бій за волю України».

Свідченням еволюції свідомості українського селянства під впливом «січей» стали численні заяви селян-січовиків про масовий вcтуп до легіону УСС, а також заяви батьків неповнолітніх юнаків про дозвіл на вступ своїх дітей до українського війська. Про той запал, який охопив січовиків напередодні війни, згадував один із організаторів січового руху на Гуцульщині П. Шекерик-Доників: «Коли я видів сих свідомих молодців, як они гордо, смілоѕ може, й не один з них вже і послідній раз виряджався з дому на війну з лютим ворогом... Хто би не знав, то гадав би був, що це ще і другої днини в Жєб’ю храм. І ніколи би не повірив, що це люди ідуть на війну...».