20 років тому вірилося, що ще трохи і заживемо, як люди

Двадцять років тому вірилося, що ще трохи і заживемо, як люди. Бо ж усе своє маємо: пшениця родить, цукрові буряки ростуть, електростанції є, газові й вугільні родовища розробляються, залізничні колії мов павутинням усю країну обплутати, річки течуть, а моря хлюпають. Чого ще треба?!

По-тихеньку будемо жити, працювати й добро наживати. Бо ж свої якщо керуватимуть, то вже до Афганістана не пошлють, вже останнє для сталіци не відберуть, вже чогось подібного Чорнобилю не допустять!

Так ми всі тоді думали. І на сході, на заході, і в центрі. Тому й так зраділи Декларації про суверенітет, тому й потім проголосували за незалежність.

Ми думали, що ж складного – взяти й побудувати такі дороги, щоб десятиліттями жодної ямки не з’являлося?! Ми думали, та що у нас руки не звідти ростуть, що ми собі самі не заповнимо магазини хорошими товарами?! Ми думали – та вже між собою тут якось розберемося., всі ж свої!

А виявилося, що ще треба пошукати гірших, аніж ці СВОЇ…

Свої, не чужі, провели «прихватизацію» і перевели задарма усю державну вартість у приватну. Прокинувшись мільйонерами й мільярдерами – ці свої назавжди закріпили у своїй свідомості очевидну для них істину – красти набагато простіше, аніж заробляти.

Їхній бізнес і тоді і зараз будується на простій формулі: гроші візьму з бюджету, а податків платити не буду.

Свої, не чужі, розпродали наліво усе тваринництво, розвалили ферми, а тепер труять народ молоком, у якому немає молока й ковбасою, у якій немає м’яса.

Свої, не чужі, довели до банкрутства цукрові заводи, порізали їх на металолом, а на тих, що уціліли - вибудували свою цукрову монополію.

Свої, не чужі, спочатку просто забирали самоскидами вугілля з-під шахт, розпродавали його куди могли й роками не платили шахтарям зарплатню, а тепер керують тими шахтами і кивають на Київ, що, мовляв, грошей не дає на модернізацію та безпеку.

Свої, не чужі, дерли і деруть страшні хабарі з своїх… За кожну довідку, за кожний порух своєї, розбещеної владою, загребущої чиновницької руки.

Свої, не чужі, розпродають тепер все, що можна продати, аби ще більше соломки підкласти під свій кульгавий, побудований на брехні та злочинах - брутальний відсталий бізнес.

Свої. А ми їхні. І немає на кого жалітися. Бо ж ми усі тут свої… й у себе вдома.