Владика Микола Сімкайло: Кожного хочеться вислухати, допомогти

12-13 липня в Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ особливе свято, адже саме 2005 року, на празник Святих первоверховних апостолів Петра і Павла, в Катедральному соборі Святого Воскресіння м.Івано-Франківська відбулася єпископська хіротонія, а пізніше й інтронізація нашого Владики Миколи Сімкайла.

Багато всього передувало цій визначній події в Його житті: це і неспані тривожні ночі, подорожі, переповнені небезпеками і загрозою не тільки знову попасти за тюремні мури, і там, як ісповідникові свідчити про Христа, загроза часто звисала над самим життям. Все це було і все це проминуло, переповнене болями, гоніннями, а в кінці торжеством, бо Дух Божий чував над Церквою і над її вірними слугами.

Преосвященний Владико, розкажіть, будь ласка, про своє коріння чи так би мовити про «столицю власного дитинства».

Все почалось з Казахстану, в місті Караганді. Туди відправили в заслання моїх батьків за участь в УПА. Взагалі, мама в Караганді була ще з 15 років. Саме там батьки й познайомилися, потім одружилися, народився я 21 листопада 1952 року. В Караганді взагалі було дуже багато українців, школа, якої закінчив 4 класи, церква, куди ходили щоразу з батьками. А вже в 1963 році нам дозволили повернутись до України. Переїхали на Батьківщину матері, в с.Підпечари Івано-Франківської області. Вже там ми жили з бабусею, котра була ревною християнкою, всіма силами й молитвами підтримувала ще тоді підпільну католицьку церкву.

Про багатьох можна сказати, «Бог кликав його з дитинства». Чи почували поклик Ви з дитячих років?

Моя бабця завжди мріяла, щоб я був священиком. Мабуть саме вона й вимолила для мене священство. А взагалі, наша родина була досить побожна,з дитинства ходив до церкви, виконував Заповіді, кожного ранку наш день починався з молитви. Ми цілою сім'єю ставали на коліна і молилися всі щоденні молитви, що знали, це і Отче наш, і Вірую, Царю Небесний та багато ін. А потім, моя родина була близько знайомою з Єпископом підпільної УГКЦ Павлом (Василиком), який часто відправляв Богослужіння в нашій хаті. Але то ж раніше не можна було, переслідувалось. Існували різні шифри, які бабця знала. Там десь записочку передали, і вже знають, там-то-там буде Літургія. І так, звечора всю господарку обходилось, а потім вночі приходив священик. Десь біля 1 години ночі була Сповідь, а потім вже Служба Божа. Іноді затягувалось і до 3 години ночі. Там десь трохи передрімав, зранку злегка перекусив і до праці. Так Владика Павло, ще тоді священик, часто бував у нас вдома, розказував про важкі часи для Церкви, про те як потрібні сильні духом люди, бо тоді ж боялися всі, сиділи тихо-тихо, вів духовні бесіди зі мною та братом (тепер отець мітрат Григорій Сімкайло, м.Надвірна), дуже вірив у те, що я буду хорошим священиком. А потім студіювали богословські науки в підпільній духовній семінарії.

Владико, а як Ви здобували освіту? Можливо, були якісь труднощі?

В Караганді ходив в школу, закінчив 4 класи, потім продовжив навчання в Підпечарах. Хоча саме там і були невеликі трудності. Я ж вчився на російській мові, і тут не хотіли мене через то довший час атестувати. Але, з Божими молитвами, закінчив 8 класів, а далі в сусідньому селі Угорники закінчував уже 9-10 класи середньої школи.

Відтак вступив до Івано-Франківського технічного училища №1, після закінчення якого здобув фах слюсаря-ремонтника промислового обладнання. А до вищого навчального закладу поступити не міг, бо був «сином націоналістів». Паралельно – підпільна семінарія. Далі, військова служба у військах ПВО, в Азербайджані, десь до півроку. Потім, за проханням Владики Павла (Василика), перевели до Кримська, бо треба було вчити слово Боже. Досі дивуюся, як то так йому вдалось (сміється). Там, власне, й пройшло ще півтора року служби. Був механіком по літаку і двигуну, відповідав за винищувач. Проходилось всяку роботу виконувати в армії, та навіть і колеса змінював (сміється).

А вже після, наполегливіше вчився в семінарії.

Після закінчення військової служби Ви повернулися в Підпечари. У Вас була якась офіційна робота?

В ті часи мало хто сидів вдома без роботи. Владика Павло, якось то йому вдалось, влаштував мене на роботу в пожежну охорону, зарплатня була невелика, але то більше працювалось на майбутнє пенсійне забезпечення. Та й графік був зручний: сутки на роботі, а дві – навчання в семінарії. А взагалі я був наймолодшим пожежником, бо там в основному працювали старші люди, та й були вони в основному кравцями, шевцями, тож рахуйте по два дні вільних було, а в них сім'ї, треба було ще якось заробляти.

Владико, Вам подобалася Ваша робота? Як до Вас ставилися колеги? Вони знали що Ви вчитеся семінарії, а потім вже священик?

Робота подобалась. Я взагалі праці ніколи не боявся: чи то по господарству щось допомогти треба було, чи яка інша робота. Пам'ятаю, як ще з раннього дитинства з сапою в руках на городі допомагав.

Пригадується, я тільки влаштувався, може, разів зо два на виїздах був, а тут велика пожежа – будинок вибухнув. Там загинуло аж 32 людей. І приходилось виносити тіла… то ж ніхто тебе питати не буде, хочеш чи ні, треба – роби. А як в Угорниках церкву палили, то бігали, гасили. Тоді ж КДБісти думали, що вони поспалюють церкви, та й люди перейдуть у православ'я, але ми стояли на своєму.

А коли вже священиком був, намагався всім вмираючим розрішення дати, бо то ж іноді таких обгорілих людей ми виносили з вогню, а подеколи й висповідати вмираючого встигав. Але таке щастя було виносити живих з пожеж, з машин витягувати, рятувати їх.

Колеги хороші були, знали, що я священик, гордилися мною. Казали: «Подивіться, то наш отець Микола» (сміється) Старався їм всім молитвенники дістати, образки на роботу приносив.

Як саме проходили Ваші священичі свячення?

В 1973 році заарештували декількох священиків, Владику Софрона (Дмитерка), і тут, на заході, майже не залишилось священства. 1 травня 1974 року у с.Вільхівці Жидачівського району Львівської області висвятили священика підпільної УГКЦ, отця Павла Василика, на єпископа підпільної церкви. Одним із свідків Архієрейської Хіротонії був мій брат отець мітрат Григорій Сімкайло, ще тодішній студент підпільної семінарії. А потім Владика Павло каже: «Миколо треба висвячуватись, бо ти бачиш які часи, а люди потребують Святої Літургії, Святих Тайн». Він дуже вірив у мене. І вже 15 травня, експромтом, майже авансом, того ж року Він уділив мені дияконські та священичі свячення, в нас в Підпечарах.

Ви були підпільним священиком. Розкажіть будь ласка про своє підпільне життя. Якісь особисті труднощі в підпіллі?

Переважно вночі їздив по станицях УГКЦ Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей, несучи людям Боже Слово, відправляючи Святі Літургії, уділяючи Святі Тайни. Владика Павло вчив всіх священиків не боятися КДБ, завжди казати правду. Він завжди був безкомпромісний, ніколи не загравав з ворогом, якщо щось належало церкві, значить воно вповні мало до неї повернутися. Часто приходили до мене, викликали на допити. Питають: «Ти священик?». А я їм: «Так». Вони далі: «Літургію правиш?». Кажу: «Так». Тоді починається: «Де, коли, в кого вдома?». Я тоді: «Ну як я вам скажу, то нечесно буде». Слідкували за нами, погрожували, випитували людей. Але то не перешкоджало моїм служінням, адже люди чекали і в Гостові, Надорожній, Радчі, Яблунові, Лючі, Космачі, Дорі.

То, знаєте, дехто боявся, і одягав тільки епітрахіль – бо то є зовнішня ознака священика. А я завжди одягав весь священичий одяг до Літургії.

А вже у серпні 1987 року разом з групою українського духовенства, монахів і мирян, на чолі з Владиками Павлом (Василиком) і Софроном (Дмитерком) оголосили, що виходимо з підпілля, був членом делегації, яка виборювала права УГКЦ в Москві.

17 липня 1988 року в Зарваниці Преосвященний Владика Павло з багатьма священиками відправив Архиєрейську Службу Божу. КДБ тоді нарахувало 40 тисяч мирян, але то насправді було лиш 30 тисяч. Хоча по всіх документах пройшли їхні підрахунки.

1 жовтня 1989 року в Івано-Франківську відбулася 50-тисячна демонстрація вірних і прихильників УГКЦ, під час якої я відслужив Панахиду, виголосив проповідь на могилі Січових Стрільців, за що й заарештували на 15 діб.

1990 року після Служби Божої перед закритим Катедральним собором Святого Воскресіння Голова облвиконкому урочисто передав ключі від храму єпископам УГКЦ.

А трудність в мене напевне лише одна була: любив з дитинства співати. І от на роботі, я паралельно продовжував працювати пожежником, іноді як заспіваю «Ще не вмерли України…», аж серцю любо. З часом майже всі вже знали, що отець Микола любить поспівати, як сядемо разом з іншими пожежниками, як заспіваємо, то і КДБ нам не перешкодить.

Чи відрізнялися тодішні обряди хрещення, вінчання, похорону, від нинішніх, коли церква стала відкритою?

Жодної різниці не було. От тільки що старались все робити потай, щоб ніхто не знав, і відповідно не було голосних співів, деякі молитви читалися. Не велися церковні книги і не записувалося все. Тепер, якщо є свідки підпільного Вінчання та Хрещення і священик живий, може підтвердити той обряд, то ми реєструємо ці Таїнства.

Коли помирав хтось з священиків чи монахів – старались ховати в ризах з усіма співами.

Після виходу УГКЦ з підпілля Ви були в Івано-Франківську?

20 лютого 1990 року Грамотою Владики Софрона (Дмитерка) був призначений парохом Катедрального собору Святого Воскресіння і деканом Івано-Франківського деканату, а також директором благодійної організації «Карітас Івано-Франківськ». Вів громадську діяльність, був депутатом місцевої ради двох скликань, учасником різних місцевих комітетів. Заснував в Івано-Франківську радіо «Дзвони». Для поглиблення теологічних знань упродовж 1991-1995 років закінчив Теологічно-катехитичний духовний інститут.

Як Ви стали єпископом? І чому саме 12 липня, на свято Святих апостолів Петра і Павла, відбулась єпископська хіротонія?

Ще 2 червня 2005 року мене номінували Єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ. За церковними законами в мене було 3 місяці, щоб підготуватися. Але так як моїм наставником і духовним батьком був Владика Павло, то для себе я вирішив, що саме на празник Святих первоверховних апостолів Петра і Павла має відбутись моя єпископська хіротонія в Катедральному соборі Святого Воскресіння м.Івано-Франківська.

Чим відрізняється Ваша єпископська праця від священичої? Що змінилося у Вашому житті після того, як Ви стали єпархом Коломийсько–Чернівецьким?

Відрізняється великою відповідальністю. Коли я був деканом Івано-Франківським, то мав лише 20 священиків, а тут – в мене 250 священиків. За кожним треба подивитися, проконтролювати, десь часом і напоумити. Бо люди все бачать, десь скаржаться, десь хвалять. Як то кажуть - постійно треба тримати руку на пульсі.

А як на рахунок Вашого дозвілля?

Та то і так часу на все не вистачає. У вівторок і четвер офіційно прийомні дні, тут в єпархії, кожного хочеться вислухати, допомогти. Але часто буває так, що подзвонять, десь на інший день, потрібна якась порада чи ще щось, а я, знаєте, такий, що не відмовлю, вже собі записую. Дивлюся в записи, а то вже й цілий тиждень прийомний виходить. Та й єпархіальних справ багато, працюємо на примноження віруючих, добра церкви.

А кожного дня Літургію відслужити треба, та й часто на виїзди їжджу, бо запрошують люди: чи церкву відкривають, чи меморіал посвячують.

І вже дивишся на годинник, а то година вечері підходить. Далі молитви, а ще щось і для сну залишити треба.

За час свого священства, єпископства Ви мабуть неодноразово ставали свідком Божих чудес. Яке найбільше чудо, на Вашу думку, Господь учинив для Вас?

1977 рік, мені тоді було 24 роки. Я тоді допомагав Владиці Павлу в підпіллі. Перед самим Різдвом сниться мені, що дорогу перебігає дика свиня. Зранку розказую Владиці свій сон, а він каже: «Дивися будь обережний за рулем, бо то може бути віщий сон». Щось мені так страшно стало, думаю, я ще такий молодий.

Зранку відвіз Владику до сестри в Тернопільську область, а його брата мав відвезти до Микуличина. На дорозі машин майже й не було, я трохи піддав газу, а тут на дорогу вибігає дика свиня. Ми перелетіли через залізнодорожній насип, брата Владики викинуло з машини, а мене затиснуло. Якось він покликав на допомогу, та й люди з автобуса вже помагали мене витягнути звідти, пішли в село, інструменти познаходили, потім відвезли до Монастириська в лікарню, де пробув півтора місяця.

Ви очолюєте єпархію 5 років, багато чого вже зробили. Які плани на майбутнє? Що ще плануєте зробити?

Зараз закінчуємо Центр св.Миколая, думаю до кінця літа все буде готово. І хотілось би якнайшвидше ввійти до Катедрального собору Преображення Господнього. Ще дзвіницю там маємо будувати. Добре би було мати якесь гарне приміщення з комплексом для парафіяльних дітей. Неподалік єпархії плануємо відремонтувати приміщення для християнського дитячого садка. Будемо будувати церкву св.Пантелеймона на території онкодиспансеру.

Дякую за розмову

Хай Бог благословить!

Редакція Коломия ВЕБ Порталу вітає Правлячого Архієрея Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Єпископа Миколая Сімкайла з п’ятою річницею Єпископської хіротонії та введення на престол Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ!