Донецька окупація Галичини є дуже небезпечною загрозою для України

Після президентських виборів лютого 2010 року в Україну почала повертатися «наша совіцька Родіна». Вона з’явилася поки що не із-за Хутора-Михайлівського, а з наче й української території – Донбасу.

Вже навіть по Києву сьогодні відчутно, що столиця вже зовсім не та, що була навіть у 2009 році. Місто наповнене прийшлою агресією, нічним шумом і російськомовними персонажами з донецьким акцентом.

Власне, в Україні є декілька точок, на яких в основному і тримається вся українськість України. Це Київ, Галичина, Волинь та українське село.

З Києвом дещо простіше. Після здобуття Україною незалежності столиця показала своє справжнє демократичне і патріотичне обличчя та повсякчас чинила опір намаганням розчинити киян у масі спочатку дніпропетровських, а потім і донецьких регіональних еліт і просто невідомо звідкіля прийшлих людей.

Щодо села ситуація складнbiа, адже щороку в Україні вимирають десятки сіл. Молоді і дієздатні покоління покидають села, де небагато перспектив влаштуватися на пристойну роботу, а разом із природнім відходом старшого покоління поступово відмирають українські національні традиції. І вже зараз стає зрозумілим, що без масового поширення в Україні фермерських господарств село, яке по суті є колискою української нації, приречене на вимирання.

Справа ще складніша із Західною Україною, яка фактично перешкодила колишній радянській владі легко перетворити повністю усіх українців на безлику складову частину «радянського народу». Схоже, що «януковичі» добре врахували усі помилки своїх попередників.

Для початку вони відкрили прямий авіарейс «Донецьк-Львів». Хоча зрозуміло, що галичанам в Донецьк не треба, а от «донецьким» (зрозуміло, що не донецьким у сенсі пересічних злиденних мешканців Донбасу, а справжнім крутим «донецьким») дуже треба у Галичину. Адже вона для них дуже ласий шматок України, до якого донедавна у них не доходили руки, та й за президентства Віктора Ющенка були обмеженb можливості для масового проникнення.

Нині ж «януковичі» швидкісними методами почали скуповувати галицькі курорти і підприємства. І, як сказав один місцевий західноукраїнець, – все це дуже схоже на прихід «третіх совітів» на Галичину.

В 1991 році українці думали, що вже остаточно і назавжди розпрощались із радянською владою, але ні. Вона усі ці роки в законсервованому вигляді зберігалася на Донбасі. і ось тепер її метастази почали проникати і поширюватись по всій українській території.

Небезпечний чинник

Донецька окупація Галичини є дуже небезпечною загрозою для України. Адже з підмурівка української державності намагаються вибити основу, на якій вона трималася усі ці роки.

Признаюсь, я дуже скептично ставлюся до того твердження, що поширення «донецьких» по всій Україні зможе нівелювати їхню агресію та антиукраїнськість. Причому наводиться досвід обтирання «дніпропетровських», які за десять років перебування при владі їхнього ставленика Леоніда Кучми істотно цивілізувались.

Можливо, що із «дніпропетровськими» це дійсно так частково і відбулося. Бо навіть і Леонід Кучма тоді усвідомив, що Україна – це не Росія.

Але «донецькі» – це інша категорія регіональних еліт. Вони за роки української незалежності спромоглися (про методи говорити не будемо, це і так усім зрозуміло) підім’яти під себе Донбас, який у часи колишнього СРСР мав не лише одні з найбільших зарплат в країні, але й і склад населення, котре не виявляло особливого бажання комусь підкорятися. «Донецькі» таки спромоглися підкорити Донбас і цим відкрили собі шлях до всієї України.

Очевидно, що, підім’явши під себе бізнес у Галичині, влада «януковичів» в один момент протиставить донецьких усій Західній Україні. Адже вони є абсолютною меншістю і спромоглися підкорити собі країну лише завдяки тому, що досі населення України не протистояло їм як монолітна політична група.

У цьому випадку певним позитивом є те, що «януковичі» замахнулись на всю Україну, не врахувавши її розмірів і різноманітності. Вже нині стає усе очевиднішим те, що вони навряд чи будуть здатні її «переварити» навіть організаційно, не кажучи вже ідеологічно.

Таким чином, якщо Галичина буде спроможною чинити нашестю «донецьких» дієвий спротив, то цей регіон України цілком спроможний стати прикладом для інших. Оскільки сучасна влада, котра становить собою об’єднані антиукраїнські політичні сили, не така вже й всесильна, за яку вона хоче себе видати на екранах телевізорів і на шпальтах підконтрольних їй ЗМІ.

Міф про всесильність

Інстинкт самозбереження сьогодні підказує галицьким політичним і бізнесовим елітам, що треба спасатися. Або ж терміново перелицюватися під «своїх». Адже «своїх» «януковичі» не будуть «пресувати».

Власне, сьогодні в Україні все діється за тим же принципом, що і в Росії. Тому приналежність до Партії регіонів може стати індульгенцією для збереження завойованих раніше позицій.

В часи екс-Президента Леоніда Кучми таким рятівним колом було, безперечно, членство в СДПУ(о). Тепер же – входження до Партії регіонів.

Виглядає, що новою владою ставиться за мету дискредитація місцевої влади по всій Західній Україні і заміна її цілковито на «донецьких». Зрозуміло, що в цьому регіоні України дійсно в місцевій владі багато неангелів. Але більшість із цієї когорти управлінців була і є патріотами своєї держави і тому мусить усвідомлювати всю небезпеку захоплення їхнього регіону зайдами з ментальністю націлену на минуле.

В цьому випадку не спрацьовуватиме жодне апелювання до презумпції невинуватості. Адже галичани винні уже в тому, що активно підтримали Помаранчеву революцію 2004 року.

Нинішню розгубленість галичан цілком можна зрозуміти. Адже підконтрольний регіоналам репресивний апарат уже запущений у дію.

І хоча навряд чи він досягне обертів 1937 чи 1947 років, але пройтися катком пресування по долях цілком конкретних людей він цілком здатен. Водночас критична ситуація зі вторгненням «донецьких» у Галичину здатна спонукати місцеві регіональні еліти об’єднатись і створити свою власну неформальну політичну силу, котру умовно можна визначити як «львівські» чи «галицькі».

Однак Партія регіонів не є такою всесильною, якою вона намагається здаватися увесь цей час. Адже, як би Партія регіонів не намагалася видати себе за подобу сучасної КПРС, в неї немає сили взяти тотально під контроль все і вся в Україні.

В цьому сенсі варто пригадати майже всесильну за часів Кучми СДПУ(о), членство в якій тоді здатне було вирішити для власника партквитка дуже і дуже багато проблем. І де зараз ця СДПУ(о)? Після того, як після перемоги Помаранчевої революції керівництво партії почало «відповзати» в бік або й узагалі припинило членство в ній, СДПУ(о) перетворилася на таку собі ординарну невпливову партію, яких на сьогодні в Україні вже майже двісті.

Полігон для регіоналів

Вагомим чинником об’єднання західноукраїнських місцевих еліт у неформальну політичну силу «галицьких» може й слугувати той факт, що з приходом «донецьких» у Західну Україну достатньо багато дрібних і середніх інвесторів пішли звідти. Але при цьому великі інвестори так і не прийшли.

Як, до речі, і практично в усі інші регіони. Адже для більшості великих західних інвесторів політичні ризики в Україні є просто надмірними.

Таким чином, доводиться констатувати, що за режиму Януковича інвестиційний клімат у Галичині не просто значно погіршився, а й погіршився в абсолютному вимірі. А що губити людям, у яких забрали силою те, що нещодавно було їхнім?

Беззаконня накочується на Україну з нахабною «донецькою» міною вседозволеності. Головне в цьому випадку – не чекати на те, що усі проблеми, силою привнесені ззовні, розчиняться самі собою.

Наразі виглядає так, що Галичина може стати для режиму Януковича своєрідним полігоном підкорення чужорідних політичних еліт. І якщо страх вповзе в душі тих, кого намагаються силою підкорити, то це буде не найкращий спосіб утримати завданий зі Сходу удар.

В алгоритм стратегії захоплення «януковичами» влади над усією Україною закладено першочергове підкорення Галичини, яка має здатися на милість переможців. У цьому випадку політична інфантильність, на яку, на жаль, таки слабує українська нація, має бути викорінена.

І сьогодні справа всіх демократичних сил по всій Україні – не дати «донецьким» перетворити Галичину на свою безсловесну і підконтрольну вотчину. Адже якщо демократи Києва, центральних і північних регіонів, об’єднавши всі свої зусилля, зможуть відбити Галичину, то цим вони здатні будуть якщо не зупинити повністю, то принаймні істотно зменшити агресивне розповсюдження донецькими своїх «понять» і правил на всю Україну.