Коломийська художниця повернула Віктору Януковичу ювілейну медаль

Емілію Бережницьку люблять і поважають у Коломиї та далеко за її межами. Знана майстриня пензля, голова місцевого відділення Національної спілки художників України, яку поправу визначили як одну з п’ятдесяти найвидатніших людей Коломийщини, вона нещодавно стала відомою ще й як людина, яка наважилась на вольовий вчинок, відіславши Президенту Україну ювілейну медаль «65 років перемоги у Великій Вітчизняній війні».

Емілія Павлівна з тих людей, яких звикли називати «дітьми війни». Народжена в далекому 1942-му, в окупованій нацистами Коломиї, вона не з книжок знає усі жахи німецької окупації, радянських репресій і колективізації. Катувань від сталінського режиму зазнав її батько, а сім’я була кинута виживати у голоді та холоді. Рятуючись від переслідувань, брат Петро подався до лісу, де й загинув, воюючи у лавах УПА, а сестра виїхала за океан – до далекого Чикаго. Сама ж жінка залишилася на батьківщині і все своє життя ні вона, ані її родина не знали спокою. Навіть до вишу через «заплямовані» участю в УПА та еміграцією біографії родичів не змогла вступити.

І ось медаль… Пані Емілія вважає її нічим іншим як приниженням. «А для чого ті медалі? – запитує вона, – Хіба це державна нагорода, якщо там російською мовою напис і Кремль зображений?» Зізнається, що головним чинником, який вплинув на рішення відіслати нагороду назад до глави держави, були розпач і зневіра. «Вважаю, що в Україні досі нема незалежної держави. – продовжує майстриня, – Важко вічно боротися за життя, вічно чогось добиватись і потерпати від свавілля чиновників. В Коломиї є приміщення. Його давно вже обіцяли передати спілці художників. Казали: як тільки буде нагода, одразу віддамо. Роки ідуть, а ніхто нічого не робить. Зараз вже розповідають, що треба гроші, що мільйон кудись перерахувати, що треба їм заробити і таке інше. Такі речі породжують зневіру. Починаєш розуміти, що, як таке діється, отже і України немає ні на місцевому, ні на загальнодержавному рівні». На думку пані Емілії, медалі «дітям війни» і ветеранам – ніщо інше, як намагання заткнути рота людям, які хочуть жити і щось робити для користі держави. Такий собі дешевий хабар, щоб не заважали вирішувати власні шкурні питання.

«Робимо, то робимо. – говорить вона, – Ми маємо змогу, ми хочемо зробити щось для держави, розвивати культуру, мистецтво, але у чиновників свої забаганки».

Вчинок Емілії Бережницької – не єдиний в області. Разом з нею від нагород відмовились ще кілька ветеранів і «дітей війни». Свої медалі вони на урочистому вічі під гаслами «Ні президентській російсько-зірковій окупації!», «Геть символам більшовицького окупанта України!», «Скажіть ні НКВДівській зірці на грудях України!», «Російська зірка та гестапо тепер у кожну хату!» запакували у бандероль, яку надіслали до столиці.

Проте говорити про мотиви, які керували діями інших «відказників» художниця не хоче. Мовляв, то справа кожного особисто і кожен має відповідати сам за себе. Навіть не поцікавилась, скільки їх було. Мовляв, навіщо? Не так вже й багато людей, що пережили ті страшні часи, то хай самі вирішують, як діяти.

Та особисто для неї та медаль так і залишиться нагородою чужої держави – держави, яка на переконання Емілії Павлівни, сьогодні вкорінюється на наших теренах, пускає паростки чужої мови, якою написано гасло на медалі, відроджує чужу символіку, з якою асоціюються у художниці гавкіт собак, за допомогою яких заганяли людей у Сибір, кров і біль батька, смерть старшого брата та сльози матері. Зрештою, медаль і є неукраїнською. Затверджена указом президента Російської Федерації від 4 березня №238, вона була відчеканена у великій кількості для нагородження ветеранів, «дітей війни», в’язнів концтаборів з числа громадян країн-учасниць СНД. Е.Бережницька отримала її в кінці травня, а вже менш ніж за місяць вирішила з нею попрощатись. Разом іншими вирішили приурочити цю подію до 22 червня – дня розв’язання кривавої бійні між двома імперіями, однієї з найбільших трагедій українського народу.

Запитую, чому ж тоді саме В.Януковичу, а не, скажімо, Д.Медведєву відіслали медалі. «А кому ж іще, – відповідає, – він же все ж таки Президент. От і хай вирішує, що з ними робити, а принагідно хай згадає, що несе відповідальність за долю всього українського народу»…

А нам усім, – вважає пані Емілія, – наразі треба працювати, боротись, будувати, творити. «Життя завжди складне було, – зазначає вона, – треба боротися за життя, боротися за державу, за добробут. У мене іншого виходу немає. Поки живу, не дам, щоб мені по спині топтались, а помру, то вже що хочуть, хай роблять… »

І майстриня працює. День і ніч творить вона для блага свого міста, свого Прикарпаття, своєї України, майже щодня наполегливо оббиває пороги чиновників усіх мастей, щоб таки вибити обіцяне приміщення для спілки художників, дбає про свій народ, свою мову і свою культуру. З усіх сил викладається, щоб донести до очей наших людей красу рідного краю.