Відбувся ювілейний вечір з нагоди 25-ліття творчої діяльності заслуженого діяча мистецтв України П.Гундера

Як ви думаєте, як відзначають свої ювілейні дати музиканти? Звичайно, концертом. Отож недавно в Івано-Франківській обласній філармонії відбувся ювілейний вечір з нагоди 25-ліття творчої діяльності заслуженого діяча мистецтв України директора Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського Петра Гундера. Забігаючи наперед, скажу, що всі, хто відвідав концерт, ще раз переконалися в правдивості слів Миколи Лисенка про те, що музика — таки саме життя.

Універсальна мова людства

Того вечора зала обласної філармонії зібрала чимало музикознавців, людей мистецтва, інтелігенцію міста і любителів високопрофесійної музики. Петро Гундер уже понад десятиліття керує духовим оркестром Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. На ювілейному вечорі він ще раз продемонстрував високу майстерність диригування оркестром, який виконував найрізноманітніші твори — класичні, сучасні, українські та зарубіжні. А розпочали свято його вихованці зі своєї візитівки — «Старовинного запорізького маршу» Є. Адамцевича, а далі разом із солісткою Анною Семенюк подарували глядачам українську народну пісню «Ой не світи, місяченьку», соліст Володимир Крив’юк заспівав «Чорнії брови, карії очі». Зазначу, що це не єдині твори, які прозвучали на концерті у виконанні цих вокалістів. Зокрема на завершення вечора, звичайно, під супровід духового оркестру А. Семенюк та В. Крив’юк заспівали дуетом пісню про рідний Івано-Франківськ — «Моє місто» (сл. Я. Дорошенка, муз. Б. Шиптура).

Програма вечора складалася не лише з виступу духового оркестру під керівництвом Петра Гундера, на сцені дарували музику й інші колективи. Зокрема квартет дерев’яних духових інструментів (керівник — М. Стягар), а це флейта, гобой, кларнет і фагот, виконав «Скерцо» Баха, квартет саксофоністів (керівник — І. Піцюра) — «Менует» Моцарта, диксиленд — жарт на тему української народної пісні в обробці свого керівника А. Супрунюка. Окрім музики, музики і музики, того вечора було багато щирих та приємних слів, сказаних Петрові Гундеру, подарунків та, звісно, квітів.

«Музика — універсальна мова людства», — писав Генрі Лонгфелло. І багато глядачів концерту переконалися в цьому ще раз, адже всі, хто того вечора творив на сцені музику, її мовою відкривали присутнім таємниці буття.

Мій колишній учень

Це сьогодні Петро Гундер дає творчі вечори, керує духовим оркестром та навчальним закладом. А колись він і сам був студентом музичного училища ім. Д. Січинського. Про те, яким він був учнем, розповідає викладач-методист цього училища член Національної спілки композиторів України Лідія Грабар:

— Петро Михайлович був дуже гарним, серйозним та працьовитим студентом, багато займався зі спеціальності (гра на кларнеті. — Авт.), адже розумів, що музика — це його покликання. Група, в якій він навчався, була невеликою — 14 чоловік, з неї семеро закінчили училище з відзнакою.

Про те, що він буде директором училища не думав ніхто, бо таке передбачити важко. Натомість усі були впевнені, що він зможе працювати в училищі чи керувати оркестром. Адже якщо людина любить свою справу та займається нею, то обов’язково досягне результатів. А він постійно працював над собою. і вже 25 років спостерігаємо за творчим зростанням Петра Гундера. Нині зрілий період творчості Петра Михайловича, він творчо експериментує з творами найрізноманітніших композиторів, навіть «непідйомні» для учнів, та вони окрилені цією роботою, тому все у них виходить на високопрофесійному рівні.

Всі поважають Петра Гундера насамперед як музиканта, ну а як директора ми повинні його слухати, бо він дуже строгий та вимогливий. Творча робота йде поруч з роботою на поліпшення вигляду училища. Він трудоголік, в училищі він з ранку до пізнього вечора, і репетиції з оркестром відбуваються не лише за розкладом. Робота ведеться щоденно й наполегливо. Є робота, і є результат.

Спочатку була скрипка...

А тепер час поспілкуватися з ювіляром — диригентом, викладачем, оркестрантом (виконавець кларнетист і саксофоніст) Петром Гундером. Розмовляємо про його творчий шлях, будні і свята музичного училища та, звісно, про музику.

— Коли відбулося ваше перше знайомство зі світом музики?

— Я народився в музичній сім’ї, мій батько, вже покійний, був дуже добрим музикантом-аматором, мав добрий природний слух, любив музику, вмів грати на багатьох музичних інструментах: акордеоні, цимбалах, саксофоні, різних сопілках, але найбільше любив скрипку. Із 13 років він залишився без матері, і скрипка давала йому «кусок хліба». Батько хотів, щоб я здобув професійну музичну освіту. На музичну студію доїжджав до Івано-Франківська, а це 40 кілометрів від села Скопівки Коломийського району, в якому народився. Після музичної студії 1975 року вступив до училища, потім — до Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка на факультет духових та оркестрових інструментів. Працював керівником оркестру на заводах «Автоливмаш» та «Позитрон», паралельно — в училищі викладачем. А 1990 року мені запропонували керувати духовим оркестром училища, працюю з цим колективом донині.

— Чи пам’ятаєте свої перші виступи і творчі експерименти, якими вони були?

— Оркестр заводу «Автоливмаш» мав обмежені можливості, бо складався з тих людей, які працювали на підприємстві, хоча було багато тих, хто навчався в музичній школі, досить добре володів музичним інструментом. Це був оркестр від випадку до випадку, мав обмежений репертуар та можливості, репетиції не завжди були численними. Та ми добре працювали, і за два роки він отримав почесне звання народного.

Наступним був колектив заводу «Позитрон». Завод мав такі кошти, що запросив музикантів на основну роботу. Штат духового оркестру складався з випускників музичного училища та представників військових оркестрів, тому мали високий професійний рівень, репетиції відбувалися щодня. Його знали по всій Україні, адже ми брали участь в різноманітних конкурсах. З цим колективом мене пов’язує творча робота, моє творче становлення. Після певних змін у суспільстві 1990—1991 років цей комплекс розпався, не було фінансів, щоб утримувати духовий оркестр, 1991 року він припинив своє існування.

Мені завжди більше подобалося працювати з колективом, аніж просто в індивідуальних класах виховувати студентів як музикантів. Оркестр має більше фарб, більше можливостей творчого самовираження.

— А що означає бути керівником оркестру? Які якості він повинен мати?

— На мою думку, будь який керівник передусім має бути відповідальним, вимогливим до себе та пунктуальним. Чи є в тебе настрій, чи є фізичне здоров’я, не має значення. Ти повинен пам’ятати, що тобі відведено кожну хвилину і годину для цього, і ти повинен зробити все на максимум. Треба пам’ятати, що втрачену хвилину неможливо поновити в часі, тому до часу потрібно ставитися дуже відповідально і скрупульозно. А музика якраз той вид мистецтва, який представляється в часі. Наприклад, якщо ви талановито намалювали картину чи зробили скульптуру, — на неї дивишся все життя, вона є вже завершеною. А музика існує в частки секунди, якщо ти той чи інший настрій не передав, не виконав побажання автора, не в такому стилі подав твір, задав неправильний темп чи образ, то поновити чи виправити це на сцені майже неможливо. Хіба що вже наступного разу.

Які обов’язки має керівник оркестру? Оскільки це навчальний колектив, то щоб довести його до такого рівня, який маємо тепер, — це щоденні додаткові репетиції. Ми виконуємо надзвичайно складну програму, в якій є такі твори, котрі інші оркестри, що є в області, не можуть прочитати або не мають можливості такої підготовки. І це не самовихваляння, а правда.

— Як підбираєте репертуар?

— Здебільшого беру ті твори, які грають дуже відомі в Україні оркестри. Насамперед Державний духовий оркестр м. Києва, ми з ними співпрацюємо. Також твори інших оркестрів, які є можливість послухати в записі або за порадою диригентів. Для того, щоб їх прочитати, аби зорієнтуватися, можна витратити дуже багато часу: місяць, два... Зрозуміло, що багато різних партій треба переписувати, адже не маємо всіх інструментів, які потрібно. і взагалі інструментарій, випущений ще в 70-х роках, не оновлювався донині. Діти грають на цих інструментах, які ламаються і під час репетицій, і під час концертів.

— Скільки учасників в оркестрі?

— В училищі на духовому відділенні навчаються 46 осіб, всі вони беруть участь у духовому оркестрі.

— Чи важко справлятися з такою кількістю музикантів одночасно?

— Основне, що не дає зробити ще більший поступ вперед, — це різна підготовка студентів. Ми перекваліфіковуємо та переорієнтовуємо дітей, які вступають до нас на перший курс, з їхніх інструментів на духові. Сорок відсотків духового оркестру — це студенти, які до музичного училища не займалися на цих інструментах або й зовсім не мають музичної підготовки. Адже є такі інструменти, які часто використовують у побуті, які люди добре знають і хочуть, щоб на них грали їх діти, це труба, кларнет, саксофон, а ось тубу чи валторну — ні. Якраз викладачі відділу духових та ударних інструментів своєю самовідданою та наполегливою працею, індивідуальними заняттями долають той рівень, який вони повинні були здобути в музичній школі, вони мусять навчити їх і за музичну школу, адже зрозуміло, що кожен студент повинен вже після першого півроку навчання виконувати програму відповідно до свого курсу.

Святкування 70-річчя потребує концертної зали

— Як директор музичного училища ім. Дениса Січинського розкажіть нашим читачам про його будні та свята?

— 18 травня відбувся творчий звіт музичного училища в облмуздрамтеатрі, його відвідали більше тисячі людей, бо театр вміщає близько 980 слухачів, а тоді люди стояли і в партері, і на балконі. Ми представили всі колективи, які працюють в училищі. Під невщухаючі оплески наших виконавців не хотіли відпускати зі сцени, запитували, коли буде продовження. А цьому передує щоденна невтомна праця кожного викладача. Ми маємо талановитих викладачів, у нас працюють лише випускники консерваторій, тому що професійна музична освіта — це музична школа, музичне училище та консерваторія.

Наші випускники — це 90 відсотків викладачів музичних навчальних закладів області, і наше музичне училище теж укомплектоване його колишніми випускниками не менше ніж на 90 відсотків. Серед випускників багато народних артистів, заслужених діячів мистецтва, заслужених артистів, працівників культури, керівників різного рівня навчальних закладів, ансамблів, колективів і просто добрих викладачів.

Основна потреба нашого закладу — концертна зала. В усьому івано-Франківську не має концертної зали, де б на сцені можна було поставити оркестр, з ним — хор, і обов’язково — рояль. Ось такою має бути зала, іванофранківцям її бракує. Переконаний, що зала у нас все-таки буде, адже справді вболіваю за цю справу.

— Як готуєтеся до 70-річчя закладу?

— Початок функціонування нашого училища зафіксовано 17 січня 1940 року, проте ми перенесли святкування на листопад, щоби добре підготуватися.

...А потім — кларнет

— Як вам вдається поєднувати дві посади: одну більш адміністративну — директора училища, а другу більш творчу — керівника оркестру?

— Скажу чесно: бувають різні наради до роботи, після роботи, ситуації, коли є нервове напруження та внутрішній стан, який не налаштовує до праці, тоді беру інструмент. Ось лежить у мене на роялі кларнет, граю декілька звуків, які знімають напругу — і вже можна приступати до обов’язків.

— Чому обрали кларнет?

— Починав вчитися на скрипці, в сусідньому селі були виїзні музичні класи, батько грав на скрипці, у мене вдома були добрі інструменти. Але одного разу почув на весіллі, як грав кларнет, і я захотів на ньому грати, і вже ніхто не міг мене зупинити.

— І насамкінець. Дайте визначення, що таке музика для вас?

— Якось так у житті складається, що, напевне, не ми повністю вибираємо, чим будемо займатися. Я б ніколи не міг подумати, що буду професійним музикантом, моя мама має прекрасний голос, все життя проспівала в церковному хорі, у нас завжди лунала музика, але я не знав, що вона стане моїм змістом, основою життя. Нині не уявляю себе за іншим заняттям. Керівник навчального закладу завжди змінюється, це непостійна посада, а бути музикантом і працювати зі студентами дуже цікаво та назавжди. Кожен студент — талановита молода людина, що приносить і радість, і цікавість, і розчарування. І я щасливий від того, що працюю з молодими людьми. Завжди перед будь-яким виступом молю Бога за кожного свого студента.