У карпатському селі Грамотне комп’ютер майже в кожній хаті

"У нас у Грамотному навіть неграмотні читають. От моя сусідка — бабця старенька вже, у школі єдиного дня не була. А газети виписує і перечитує до букви. Мій дід теж мудрий був. Не мав освіти ніякої, а знав три чи чотири мови", — каже 49-річна Василина Михальчук, жителька села Грамотне Верховинського району Івано-Франківської області. Вона працює директором місцевої школи.

З Івано-Франківська до села майже 170 км. Грамотне на кордоні з Румунією. Рейсові автобуси сюди не їздять. Із сусідньої Пробійнівки треба йти 6 км пішки. У Пробійнівку з райцентру автобус курсує раз на день.

У Грамотному живуть 370 осіб. Усі будинки дерев’яні, розкидані по горах і полонинах. Довкола населеного пункту тече річка Білий Черемош. Водойму сильно розлило 2008-го. Тоді в село можна було добратися лише вертольотом. Наслідки повені досі видно. Повсюди залишки повалених дерев, купи каміння, нагорнуті течією. Щоб їх прибрати, потрібен бульдозер. Найняти за власний кошт місцеві не можуть. Майже всі вони безробітні, живуть із господарки.

У неділю під обід біля продуктового магазину гамірно. На сходах сидять чоловіки, п’ють пиво. Поруч гріються на сонці троє жінок, щось жваво обговорюють, сміються.

— Зимно в магазині, як у псярні, — розтирає лікті долонями продавщиця Параска Коржук, 49 років. — Стіни муровані, вікна на північ. На вулиці хоч погріюся.

Пояснює звідки походить назва села:

— Десь у ХVІІІ столітті в нас один мудрий чоловік жив. Грамоту знав. А тоді в ті часи хто таке вмів? То до нього йшли з усіх сіл сюда, аби що прочитав, чи написав. Як питалися люди одне в другого ”де йдеш?”. Казали: ”до грамотного”. Так і назва села пішла, а від цього і люди наші грамотні.

До магазину поспішає жінка. Ззаду за нею, без шнурка, плентається телиця. Йде за господинею нога в ногу.

— У нашім селі все до мудрого. Во, видите, Параска йде, а телиця за нею, як песик. Тоже грамотна! Де таке ще виділи? Вона за нею як хвіст. Та до магазину — вона поруч, та до церкви — корова біля церковних воріт чекає. Знає, що не місце худобі в храмі, — жартує 52-річний Дмитро Шкоропаняк.

— Чого ти з моєї Чорнушки смієшся, — гладить худобу по морді Параска Лабудяк, 58 років, і йде до крамниці. Тварина покірно хитає головою, леститься.

— У нас ще пару років тому не було телефонної станції, про комп’ютери ніхто й не чув. Була лише вишка телевізійна, та й то хтось її спиляв і на металобрухт здав. То люди із сусідніх сіл на нас пальцями тикали. Казали — у такому селі живете, а ніц не грамотні. А тепер село продвинуте — комп’ютер майже в кожній хаті, супутникова антена всюди причіплена. Нам мобільну вишку поставили, то десь теперачка ще й Інтернет пустити мають, — долучається до розмови Ганна Федорчук, 54 роки.

Із Василиною Михальчук веде до 9-річної школи в центрі села, через дорогу — бібліотека. Школа дерев’яна, одноповерхова, але простора.

— Колись у ній училися більше як 200 учнів, тепер заледве 52 назбируємо, — зітхає директор. — Дітей менше, бо молодь із села виїжджає. Йдуть вчитися у вузи по областях, там і лишаються. Хто в Чернівцях, хто у Франківську, дехто в Луганську і Харкові. Багато з нашого Грамотного мудрих людей вийшло — директори шкіл по районі, при міських владах. Діти в нас розумні, самі до знань прагнуть. По олімпіадах перші місця привозять. Ніхто уроків не пропускає. Хіба хлопці перед Новим роком, як хочуть підробити, їздять ялинки продавати. А так двійочників нема. Після дев’ятого класу учні йдуть у сусідню Гриняву вчитися. Учителі тієї школи хвалять наших, оцінки їм вищі ставлять.