Сучасна українська музика і театр підкорюють російську публіку

Поки офіційний Кремль товчеться на українському політичному ландшафті, незалежне українське мистецтво рве на шмаття мізки російської публіки.

Мегауспішний тур «Океану Ельзи» «Дольче Віта» найбільшими містами - від Владивостока до Калінінграда, на що зважиться не кожна російська зірка; регулярні щомісячні виступи «ВВ» у найпафосніших клубах Москви; постійна присутність «Бумбоксу» на верхніх щаблях хіт-парадів топових російських радіо; гран-прі найбільшого російського фестивалю Сергія Курьохіна, присуджене українській етно-хаос групі «ДахаБраха»; гастролі київського театру «Дах» у Москві, на які квитки неможливо було купити навіть артистичній еліті; концерти франківської «Перкалаби» в Москві у переповнених клубних залах... І як фінальний акорд - фестиваль "Гоголь Fest Перм", що відбувся в новій культурній столиці Росії Пермі, організований продюсером Олександром Чепарухіним, засновником центру Greenwave Music. Центр давно відомий дорогими й зухвалими проектами, які принципово обходять стороною столицю.

Ідея поліфонічного мультикультурного фестивалю сучасного мистецтва належить режисерові, продюсеру і художньому керівникові київського центру сучасного мистецтва "Дах" Владиславу Троїцькому. Всі ці події і весь цей фурор відбуваються без будь-якої допомоги чи промоції з боку Української держави. Так було за «помаранчевих», так є і за «біло-голубих».

Без перебільшення можна стверджувати, що нова українська культура, попри сліпоту й байдужість до неї рідної держави, є абсолютно актуальною у світових процесах, свідченням чого є і реакція на українські культурні тренди в Росії. «ГК» запросив учасників фестивалю й експертів до дискусії про феномен сучасного українського мистецтва в Росії.

Ірина Горбань, менеджер групи «ДахаБраха» і театру «Дах» (м. Київ):

Українська музична присутність, на мою думку, існує абсолютно паралельно від зусиль держави і Міністерства культури зокрема. Звісно, думаю, міністерство відправляє делегації на певні огляди самодіяльності та фестивалі фольклорного спрямування, проте в Росії звичайні люди більше назвуть українських гуртів, ніж будь-який чиновник міністерства... Звісно, я узагальнюю, але, думаю, не далека від правди. Переконана, що держава має використовувати той вплив та здобутки, які є в культурній сфері, і підтримувати вдалі проекти, працюючи на свій імідж. В Росії дуже тепло і по-свійськи сприймають наші гурти, і вони не обмежуються лише «ВВ» і «Океаном Ельзи», «Бум боксом», які є справжнім вибухом в Російській Федерації. Цікаво, що північні сусіди із задоволенням сприймають як музику гуртів доволі відомих, так і зовсім їм не знайомих. Це довів нещодавній «Гоголь-Fest» у Пермі - ніколи не чувані там до того «Гайдамаки» просто підірвали місто своєю енергією та ритмами. Приємно, що не лише люди, які приходять на концерти, демонструють прихильність до української музики, а й професіонали визнають її рівень, свідченням чого, наприклад, є гран-прі премії Курьохіна, яке завоювала «ДахаБраха».

Федот, «Перкалаба», вокал:

«Перкалаба» на російській сцені вже 6 років. Концерти відбуваються не періодично, але достатньо часто. Як правило, ми граємо в Москві і Пітері. Це або клубні виступи, або фестивалі. В травні цього року «Перкалаба» відіграла успішний сет на фестивалі "Гоголь Fest Перм".

Преса однозначно відгукується про українську музику як про певний феномен професійного рівня і культурної унікальності. Жодний наш виступ ніколи не був

підтриманий державою, але, власне, це нам і не потрібно, якось обходимось своїми силами, чому дуже раді. Не хотілось би, щоб групу асоціювали з державою, а не з країною. Нічого дивного в тому, що бюрократія не звертає уваги на сучасне актуальне українське мистецтво, насправді нема. Ви ж всі бачите, хто сидить у тих кабінетах і який смак у цих чиновників... Максимальний діапазон - це від «На могилі моїй посадіть яворину» і до «Таганка, я твой навєкі арістант». Між цими двома точками теперішньому сучасному українському мистецтву місця немає і, на мою думку, не буде. І слава Богу.

Ростислав Шпук, незалежний оглядач:

Російський глядач якось швидко й слухняно звик до розбіжностей між картинкою, яку він бачить в реалі чи по РосТБ, і поясненнями телеведучого, котрий робить йому втираючий масаж мозку. Важко пояснити, як ця смиренність уживається з усвідомленням себе часткою героїчного непереможного народу: якісний масаж, очевидно,  узалежнює (а без організованих, добре освічених і винахідливих професіоналів ФСБшного походження російський держапарат нагадував би мануфактуру, з помпою роздуту до вседержавного рівня. Чого варті, наприклад, такі явно ФСБшні ґеґи, як пропозиція надати українській мові статус державної у Росії, в стилі «ну што нам стоіт», - дорого коштувати це й справді буде Україні: її ставлять, посипавши голову попелом російського синтаксису, «на щьотчік», а не «вщьот»). В результаті Росія отримала високодержавну монополію на володіння Громадянином, яка складається з партійного монотеїзму, політичної моногамії та правової монокулярності, і навіть передумовою Його «вєроісповєданія» намагаються зробити «вєроіспусканіє» згори, а єдине віконечко для вивільнення нереалізованої енергії Його «героїчного спротиву» відчинене в бік нашого сусідського «городу», на якому останнім часом «сапали» вкрай слабкі Президенти (везіння Путіна таки харизматичне):  зовнішня політика і Ющенка, і Януковича - це суцільна поразка, тільки якщо у Ющенка то була чесна поразка астенічного державника в нерівносильних умовах, то у Януковича це поразка без бою і навіть без означеного ворога, просто «все - всім, лиш би не своїм», плювки собі «на хід». В таких умовах хтось мусить доводити дезінформованій російській публіці, що не пальцем єдиним живий украінскій чєловєк і що не завжди «тіха украінская ночь» (як і дочь). В цьому місці вступають труби «Перкалаби», настає  час «культурної інвазії», дипломатії з «чорного ходу». Чому саме «Перкалаба»? Справа в тому, що надзвичайно нарцисична російська культура активно співіснувати з близькими культурами може тільки в режимі асиміляції або асенізації, тому у стосунку до України Росія здійснює політику культурної «асимілянізації» і всім своїм виглядом ніби пробує довести, що незалежна Україна - утопія, а українську мову вважає легкорозчинною. А щоб не напружуватись з поясненнями, до свого суспільства російська ідеологія звертається довірливою мовою, яка розвиває і консервує в ньому «правильний» програмний піонерський інфантилізм як патріотичну повинність, метою якого є спрямування ходиків громадського мислення в потрібному напрямку "всєгдаготовості", як результат - між двома "піонервожжатимі" опинилась «піонєрзажатая» страна. І попадання в російську дійсність «Перкалаби» з її іншим інфантилізмом дитячого мрійливого збитошного азарту, здається, є одним з небагатьох україномовних сигналів з України, який в Росії запеленгували і почули невдавано, позначивши тегом «жемчюжина», трохи відволікшись від штовханини біля постаменту російської рок-культури. «Перкалаба» - це рідкісний гурт, репортажі про концерти якого могли б звучати як зведення бойових дій, з числами «жертв», взятих в «душевний полон» або «полеглих» від енергетично-емоційного виснаження. І йшла до видимого стану свого успіху «Перкалаба», як рускі на Берлін, багато років, не продаючись і не відхиляючись в напрямках мейнстрімів, роблячи абсолютно своє, непідробне, вистояне, толерантне, концентроване й якісне.

 

---

До речі: Російські арт-критики Іван Козлов і Алєксєй Гущін в статті про фестиваль «Гоголь вогненний і лазерний» не приховували захоплення українськими виконавцями:

«...Де в нас лубок з матрьошками, там у них - сік, свіжак і етнічний колорит... Що, невже козацькі шаровари в наш час виглядають менш недоречно, ніж якісь традиційні російські кафтани? Та навряд. А все ж українцям чомусь вдається поєднувати сучасну альтернативну музику з національними мотивами так, що це не викликає приступів сміху крізь сльози. Росія в цьому сенсі може подивувати світ хіба що рок-групою «Іван Царевич», яка свого часу не вилізала з усіляких shit-парадів. Хоча, можливо, кожен народ чутливий лише до власних стереотипів, хтозна. В кожному разі в появу російської «System Of a Down» з гуслями і балалайкою якось не дуже віриться, так що залишається відчувати до українців білу заздрість».