Коломийський театр здійснив постановку п’єси володаря Оскара Пітера Шеффера

Якраз перед учорашньою репрезентацією «Еквууса» П. Шеффера в театрі ім. Озаркевича мав розмову з одним із палких прихильників української класичної драматургії. «Та колись у нашому селі, - захоплено блищали його очі, - такі вистави грали! Було, що навіть коня на сцену виводили!».

У містерії Шеффера «Еквуус», до речі, теж грають коні. Але ця річ володаря Оскара і Золотого Глобуса за кіносценарій «Амадей» (1985 р.) з творчістю Карпенка-Карого, не кажучи вже про Корнійчука, має хіба ту спільну рису, що також належить до драматургії. Можливо, нам було б простіше реагувати на неї, якби ми добре знали творчість Винниченка, зокрема такі його п’єси, як «Пригвождені».

Для тих, хто Винниченка все-таки знає, логічно буде припустити, що Шеффер теж розробляє ризиковані стани людини, себто копирсається в психіці. Робить він це за допомогою лікаря-психіатра Мартіна Дайзерта (Петро Чичук), у клініку якого потрапив неповнолітній Алан Стренг (Віталій Сичевський). Потрапив яким чином? Алана привела сюди симпатична з вигляду суддя (Надія Комарова), благаючи лікаря розібратися в причинах того, що саме спонукало юнака до жорстокого вчинку – повиколювати очі коням.

Але не будемо переповідати сюжет цього хитромудро виписаного твору, тим паче що краще його не читати, а стежити за ним, зручно всівшись у крісло в партері. Та й не такий він однозначний, цей сюжет, щоб можна було просто й невимушено переповісти. Якби «Еквуус» рецензувала років так двадцять тому українська радянська критика, вона неодмінно написала б, що ця п’єса наскрізь розвінчує вади буржуазного суспільства, де людина людині вовк. Але оскільки ми сьогодні також доволі успішно будуємо буржуазне суспільство, причому в його найспотворенішому варіанті, то п’єса британця і для нас є певною цінністю.

А щодо «дикого Заходу», про який ми, колишні совки, мали вельми приблизне уявлення, то «Еквуус» нині змушує ставитися до нього з набагато більшою шанобою. З’ясовується, уже з початком 1970-х, коли Шеффер творив його, на Заході серйозно задумувалися над проблемою залежності людини від такого технологічного винаходу, як телевізор. І психіатрія в них виконувала своє пряме призначення, а не була, як в СРСР, каральним мечем КГБ. І представник судової влади міг уже тоді прийти в клініку, щоб попросити лікаря взяти найактивнішу участь у спільному порятунку молодої людини, яка стала жертвою неправильного виховання...

Зрештою, сьогодні, коли «залізна завіса» давно не розділяє Захід і Схід, ми все це знаємо й без Шеффера. Але питання, які порушував англійський драматург, аж ніяк не зійшли з порядку денного. І сьогодні, покидаючи театральну залу, ми задумуємось: а чи не краще бути все ж добропристойним споживачем телевізійної продукції, аніж виколювати коням очі? Рівненський режисер-постановник «Еквууса» Юрій Мельничук, поставивши в коломийському театрі чи не вперше в Україні Шеффера, знову нагадав нам про потребу таких роздумів. Ясна річ, хотілося б, щоб у них взяло участь якомога більше людей. Тобто щоб публіка активно йшла на «Еквууса». Це з тих матерій, які прийнято вважати вічними.