Який вигляд має сучасна християнська місія?

Які шляхи ведуть мирянина на місію? Який вигляд має сучасна християнська місія? Що це означає для людини, яка вирішила присвятити свій час волонтерській роботі? Про це нам сьогодні розповідає Бернадета Ямруз – випускниця факультету соціології Католицького Університету в Любліні, яка зараз перебуває на місії отців-салезіанців у Зімбабве.

Зі мною саме так і було. Бажання виїхати на місію виникло у мене після зустрічі з подругою, яка виїхала на місію до Південної Америки. Раніше я думала, що на місії їздять якісь видатні люди, майже герої. Завдяки подрузі у вересні 2008 р. я потрапила до Салезіанського Місіонерського Осередку у Варшаві. І все почалося. Тоді я була заклопотана написанням магістерської праці й випускними іспитами. З часом я закоренилася в Осередку і почала думати над тим, щоб поїхати на місію. У грудні 2008 р. вирішила, що поїду, але виникли суттєві перешкоди.
По-перше, для виїзду була потрібна згода обох батьків, що я, знаючи ставлення моїх батьків, вважала за просто неможливе. По-друге, я дізналася, що за переліт і щеплення потрібно самій заплатити. А студент, як відомо, завжди бідний. Тоді я часто роздумувала, чим є "воля Бога". Ще з уроків релігії відомо, що християнин повинен шукати у своєму житті Божої волі, і я її шукала у свій спосіб. Вирішила почекати подальшого розвитку подій. Старалася зібрати гроші, що їх тоді не могла нормально заробити, бо пріоритетом було – захистити перед від’їздом "магістерку". Виглядало все так: якщо якимось чином за 2 місяці вдасться знайти 5 тис. злотих і мені дозволять виїхати на місію без батьківського дозволу, то буде для мене знак, що місія все ж таки для мене. Я їду. Все склалося. Знайомі допомогли з грошима. Першу тисячу отримала від людини, яка завжди хотіла поїхати на місію, але ніколи не мала змоги.
Питання з дозволом батьків, здавалося, було нерозв’язним. Вони взагалі не хотіли нічого чути. Думаю, дуже за мене боялися. В європейських медіа зазвичай бачимо негативний образ Африки. Тому батьки просто не хотіли нічого чути, щоб відпустити на чорний континент свою наймолодшу доньку. В Осередку постійно обговорювала це питання. Зрештою отець-директор з огляду на те, як далеко зайшли мої приготування, погодився відпустити мене разом із двома моїми знайомими: Данусею і Пьотриком на салезіанську місію в Зімбабве. Я була просто щаслива: це означало, що Бог почув мої молитви.

Місія і спільнота

З Польщі ми вилетіли 16 серпня 2009 р. – Париж, Йоганнесбург, Вікторія Фолс. У нас багатонаціональна спільнота. З нами вона налічує 8 осіб: ректор із Замбії, віце-ректор із Польщі, адміністратор – брат із Чехії, двоє кліриків із Зімбабве і Малавії, Дануся, Пьотр і я. Перший тиждень з нами були попередні волонтери, які інформували нас про все. Я відповідаю за бібліотеку та ораторій, Дануся – за проект допомоги дітям з ВІЛ і ораторій, а Пьотр наглядає за будівельними справами.
Я працюю у бібліотеці інституції, яка називається Технічний коледж Дона Боско. Моєю головною працею є видача книжок і ксерокопіювання документів. Оскільки копіювальний апарат з нашої бібліотеки єдиний на цілу околицю, то копіювати доводиться дуже багато. Але завдяки цьому я знайомлюся з багатьма новими людьми. Бібліотека – це моє королівство, де я перебуваю найбільше часу. Правда, це королівство бідне на книжки, але багате на спілкування. Сюди часто приходять і студенти, й викладачі. Бібліотека – одна з аудиторій, де навчаються студенти будівництва. Якщо говорити про якість книжок, необхідних для навчання, то вони доброї якості, але книжок бракує. Стараємось покращити становище: я сама організовую збори англомовних книжок серед своїх знайомих в Польщі. Система позичання книжок у бібліотеці полягає в тому, що студенти можуть узяти книжку на три дні й мають повернути. І тут вступає в дію міф про розуміння часу в Африці, який говорить про те, що часу завжди вистачає. Тобто це діє так, що завжди можна віддати книжки пізніше. Тому до моїх обов’язків також належить нагадування студентам про їхні борги. Зазвичай чую такі відповіді: "Мав віддати книжки вчора, але сьогодні забув взяти їх з дому". "Беня, ось тут твоя книжка, хотів перевірити, чи сильно сердитимешся на мене. Бачу, що все ОК, дякую", – до цього додається широка щира усмішка.

Підсумки

Перші два місяці перебування на місії були дуже важким періодом пізнання "суспільних норм". Адаптації до оточення, нових умов життя у спільноті салезіанців. Це також був період самопізнання. Але після цього почався справді спокійний і радісний час перебування на місії. Тому зі щирим серцем кажу: "Господи, Твоя присутність перевищила Твою славу"!