М.Рябчук: Довкола Бандери

Навряд чи якийсь документ Європейського парламенту коли-небудь викликав такий скандал в Україні, як резолюція від 25 лютого 2010 року про ситуацію в цій країні, особливо її пункт 20, у якому йдеться про те, що ЄП "глибоко шкодує щодо рішення колишнього президента України Віктора Ющенка посмертно нагородити Степана Бандеру, лідера Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка співпрацювала з нацистською Німеччиною, званням "Національний Герой України"; і сподівається у зв’язку з цим, що нове українське керівництво перегляне такі рішення і зберігатиме відданість європейським цінностям".[1]

Тисячі українців відповіли ЄП петицією, у якій заявили, що "рішення Європарламенту позбавлене серйозного історичного підґрунтя і базується на наклепі про т.зв. "співпрацю"" ОУН і Рейху, який свого часу почала зводити радянська пропаганда", що "оцінки, висловлені Європарламентом щодо постаті С. Бандери, ображають почуття мільйонів українців, які за своє прагнення до свободи і самостійності зазнали наруги й репресій", що "подібні заяви Європарламенту знижують популярність ідеї євроінтеґрації серед її прихильників в Україні".

"Степан Бандера і його однодумці, – сказано в петиції, – проголосили у Львові 30 червня 1941 року відновлення державної незалежності проти волі гітлерівської Німеччини і за це були ув’язнені в німецьких концентраційних таборах. Сам С. Бандера став в’язнем табору Заксенгаузен. Його брати Олександр і Василь відбували ув’язнення в сумнозвісному Аушвіці, а потім були замордовані. Національно-визвольний рух, який очолював С. Бандера, боровся за державну самостійність України проти більшовицького і гітлерівського окупаційних режимів. Організація Українських Націоналістів, яку очолював С. Бандера, та Українська Повстанська Армія не згадуються в рішеннях Нюрнберзького трибуналу як злочинні чи колабораціоністські". [2]

Борис Тарасюк, колишній міністр закордонних справ і нинішній голова української партії "Народний Рух", висловив своє глибоке занепокоєння у відкритому листі до голови ЄП Єжи Бузека: "Європейський парламент, на жаль, керувався необ’єктивною інформацією, що, зрештою, і спричинило це непорозуміння. Більше того, новообраний президент України В. Янукович, який далекий від ідеалів та принципів європейської демократії, може "прикритися" рішенням ЄП, щоб виправдати свій антиукраїнський крок зі скасування Указу президента України щодо С.Бандери". [3]

Президент Ющенко також був непохитним. Він звинуватив ЄП в "історичній упередженості" та нездатності подивитися на історію "очима сучасності" замість застарілих лінз радянської пропаганди. Він також зауважив, що була ще "активна сторона, яка ініціювала справу та підбурювала їх [депутатів ЄП] усіма можливими способами", проте не конкретизував, хто це. [4] Інші оглядачі тим часом написали цілком відверто про "польську зраду". "Впродовж останніх років, – заявив один із них, – поляки не втомлювалися повторювати, що були і залишаються "європейськими адвокатами України". Тепер знаємо – лукавили". [5] Дехто пішов ще далі, натякаючи на своєрідну змову – своєрідний бартер між поляками та росіянами: поступки у справі Катині в обмін на лобіювання антиукраїнської резолюції в Європарламенті.

Українські ліберали опинилися між молотом і ковадлом. З одного боку, вони не могли почувати особливого захвату щодо опортуністичного рішення Ющенка, як і, взагалі, щодо вкрай контроверсійного спадку Бандери, ОУН та УПА. Проте з іншого боку, вони не могли так само не бачити всіх наслідків прямолінійного й безвідповідального втручання депутатів Європарламенту у складні питання, про які більшість із них узагалі не має ані найменшого уявлення. Відомий український історик Ярослав Грицак висловив почуття розчарування й розгубленості в кількох словах: "Це гірше, аніж злочин, це невиправдана глупість". [6] Він мав на увазі, перш за все, польських депутатів Парламенту, котрі підтримали документ, дарма що краще за інших мусили б знати і про складність самої проблеми, і про вкрай специфічний політичний контекст сьогоднішньої України. Але це не знімає відповідальності і з інших членів парламенту за нерозумне підливання олії у вогонь внутрішньоукраїнського конфлікту.

Провідна польська ліберальна Gazeta Wyborcza, висловивши жаль із приводу нефортунного указу Ющенка, припустила, що шкода, завдана польсько-українським відносинам, була б набагато меншою, коли б усе й закінчилося тим злощасним указом. Адже Ющенко на той час уже програв вибори, покидав посаду, і його указ був радше грюканням на прощання дверима, ніж якимсь вагомим чинником для майбутньої української політики. Натомість польські депутати Європарламенту мимохіть зробили його таким чинником, ініціювавши у відповідь абсолютно недоречну й несвоєчасну резолюцію. "Наші депутати у Європарламенті, – пише Gazeta Wyborcza, – безвідповідально втягнули ЄУ в польсько-український діалог про минуле, скористалися мовою ультиматумів, і відкинули польсько-українське примирення назад, на рівень до 1989 року. У підсумку вони зіграли на руку Росії і проросійським силам в Україні". [7]

Окреслення контексту

Щоб уникнути наслідків, які явно не збігаються з первісними намірами Європарламенту, автори документа мусили б узяти до уваги принаймні три особливості політичної ситуації в Україні.

По-перше, Україна – не тільки посткомуністична, а й постколоніальна країна, розділена приблизно навпіл на дві спільноти – "аборигенів" і "колоністів" (і, відповідно, їхніх нащадків). Обидві спільноти мають власні культури, мови, символи, міфи, історичні наративи, власних героїв і лиходіїв. Чисельна перевага аборигенів компенсується соціально вищим статусом колоністів, зумовленим історично їхнім переважно міським проживанням, кращим доступом до модерної культури й освіти, економічних ресурсів, соціальних мереж, а також відвертою та прихованою імперською політикою надання привілеїв одній групі над іншою. Існує також величезна група аборигенів, що відірвалася історично від своєї спільноти й асимілювалася, різною мірою, у панівну культуру креольського типу. І є значно менша, проте досить важлива група колоністів, котрі обрали ідентичність аборигенів чи принаймні стали на їхній бік – приблизно як головний герой гучного американського фільму "Танці з вовками". Наявність таких проміжних, перехідних груп, а також мовно-культурна й цивілізаційна близькість між аборигенами й колоністами суттєво пом’якшують напруження між обома спільнотами, завдяки чому Україна хоча і розділена, проте не розколота. Водночас цей баланс доволі хиткий, слабо інституціолізований (бо ж держава засадничо не правова), і тому цей баланс надзвичайно вразливий – і щодо зовнішніх, і щодо внутрішніх біфуркацій.

По-друге, слід пам’ятати, що наклепи на Бандеру й ОУН – важлива частина традиційного "антинаціоналістичного" і, по суті, антиукраїнського дискурсу як у радянській імперії, так і сьогоднішній Росії. Домінантний імперський погляд на українців завжди зводився до того, що це різновид росіян, і їхню асиміляцію в російську мову й культуру офіційно розглядали як "історично прогресивне", позитивне й закономірне явище. Будь-який опір цьому процесу і навіть суто вербальні сумніви в його природності та прогресивності кваліфікували як "буржуазний націоналізм". За совєтських часів це було кримінальне звинувачення. За його допомогою легко глушили будь-які спроби маргіналізованих груп захистити свої мовні, культурні й інші права. Боротьба з українським (і будь-яким іншим, окрім російського, звісно) "буржуазним націоналізмом" була головним завданням спецслужб та органів пропаґанди, що означало, зокрема, дискредитацію всіх українських речей, які не відповідали офіційній моделі одвічної українсько-російської дружби та нестримного прагнення українців "возз’єднатися" й остаточно злитися зі "старшим братом". Усі історичні випадки збройного опору такому "возз’єднанню" особливо ретельно поливали брудом, тож не дивно, що Бандера й ОУН стали найгіршим, демонічним уособленням українського "буржуазного націоналізму" – збірним образом кровожерних убивць і нацистських колабораціоністів. У домінантному (зокрема й в Україні) дискурсі їх усе ще представляють як символічну патологію, екстремальне відхилення від офіційно схваленої норми. Причому "нормою" тут не є впевнений у собі європейський, ліберально-демократичний українець – як життєздатна й бажана альтернатива націоналістичному та авторитарному бандерівцю, а радше слухняний прихильник єднання з Росією, що прагне пожертвувати власною ідентичністю, гідністю і, ймовірно, незалежністю заради міфічного східнослов’янського братерства на чолі з Москвою. Будь-який непокірний українець у рамках цього дискурсу є "націоналістом" і "бандерівцем", фактично його виштовхують із "нормальності" у сферу одержимості та девіації. А що цей криптосовєтський дискурс залишається домінантним і в сьогоднішній Росії, і в значній частині України, то неважко здогадатися, як засудження Європарламентом Ющенкового указу сприймуть місцеві креоли й аборигени.

Перші, окрилені перемогою свого кандидата на недавніх президентських виборах, намагаються закріпити політичне, культурне й економічне домінування в країні, монополізуючи і центральну, і реґіональну владу всіма можливими засобами. Це, власне, третя особливість сьогоднішньої України, щодо якої члени Європарламенту виявилися, на жаль, фатально сліпими й глухими. Вони, як Ющенко, схоже, обрали найнесприятливіший момент для не надто мудрого рішення. Фактично вони підбадьорили реваншистські настрої звитяжної Партії регіонів, яка нині відновлює русифікаційну політику совєтського типу, зводячи нанівець усі, не надто енергійні та послідовні, зусилля своїх попередників на підтримку колоніально упослідженої української мови, культури й ідентичності.

Так новий уряд отримав чудовий політичний подарунок від Європейського парламенту. Тепер він може представляти злощасне рішення депутатів ЄП як міжнародне засудження начебто націоналістичної політики своїх попередників і, відповідно, як схвалення антинаціоналістичних (фактично антиукраїнських) заходів нової влади. Ще гірше, за нефортунним збігом обставин, резолюція Європарлементу мовби леґітимізує найбезсоромніші, найбрутальніші порушення Конституції, здійснювані останніми місяцями "антинаціоналістичним" і "антибандерівським" (ergo "європейським") режимом. Варто згадати хоча б незаконне рішення відстрочити на невизначений час місцеві вибори, які, за Конституцією, мали відбутись у травні; або парламентський переворот і створення уряду абсолютно протизаконним чином. (Ця узурпація влади була невдовзі схвалена Конституційним Судом, котрий загадково змінив власну думку півторарічної давності, бо ж наприкінці 2008 року прийняв цілком протилежне рішення із цього самого питання).

У пропагандистському дискурсі Януковича та його зграї "цивілізована Європа" не просто благословила їх на розправу з Бандерою і, взагалі, "українським націоналізмом", а й дала своєрідний карт-бланш ("політичну зброю", за словами Тарасюка) на демонтаж усього спадку Помаранчевої революції. Дарма що спадок цей охоплює не лише офіційну глорифікацію Бандери й ОУН (як це, схоже, видається, депутатам Європейського парламенту) і не лише м’які спроби відродження української мови та культури, а й політичний плюралізм, свободу слова, незалежність мас-медій, право на вільні вибори, масові заходи і багато інших речей, які поступово, день у день, зникають у постпомаранчевій Україні, поки Партія регіонів із комуністами рятують "європейські цінності" від Ющенка та його "бандерівців" із химерного благословення Кремля та Євроунії.

Звісно, ЄП не мав цього на меті своєю резолюцією, але саме так новий український уряд інтерпретує її, щоб леґітимізувати свою сумнівну політику, і, за іронією, саме так його переможені помаранчеві опоненти сприймають позицію Євроунії: "Засудження Бандери містить у собі багато шокуючих речей. Дата прийняття резолюції, 25 лютого, була днем інавґурації нового президента. Так само приголомшливим є контраст із неспроможністю ЄП прийняти резолюцію, яка засудила б переслідування поляків у Білорусі. Приголомшливим є й те, що пункт 20 про Бандеру в резолюції про Україну написали поляки. У даному випадку Польща нагадує більше прокурора України, ніж її адвоката. Ніхто не зможе переконати мене тепер, що європейські лідери не хотіли Януковича як президента. Вони напевне хотіли, щоб він став президентом, аби ніщо вже не перешкоджало їм лизати російські газопроводи. Коли я кажу "ніщо", я маю на увазі Україну… Я намагаюся залишатися оптимістом. Але водночас я усвідомлюю, що успішна, ефективна, модерна українська держава є лише в інтересах самої України. Ми можемо розраховувати лише на власні сили". [8]

Емоції – не найкращі радники в політиці, і биття на сполох уже в перші тижні нового уряду може справді багато кому видатися передчасним. А проте авторитаризм у російському стилі виглядає сьогодні в Україні так само реально, як і нацизм у Німеччині в перші місяці після перемоги Гітлера, тож Євроунії саме час би подумати про захист хвалених "європейських цінностей" від новообраного Януковича та його партнерів, а не від усіма покинутого й забутого Ющенка та його безцінних, себто нічого не вартих указів.

Польські політики, здається, вже зрозуміли, що вигнання демона українського націоналізму навряд чи має бути пріоритетом ЄУ в постпомаранчевій Україні. Посол Яцек Ключковський в інтерв’ю 24 березня інформаційній агенції УНІАН частково відступив від жорсткої позиції свого уряду та ЄУ щодо сумнозвісного указу Ющенка: "Це, звичайно, неправда, що Бандера був німецьким колабораціоністом, та не слід його засуджувати в колабораціонізмі. Але чи можуть гасла Бандери бути адекватними для сучасної демократичної держави?! Чи може така дуже спірна постать бути сучасним зразковим прикладом для народу, який прагне рухатися шляхом європейської інтеграції?! Тому ми були стурбовані цією нагородою. Але рішення про присвоєння чи неприсвоєння звань – це справа України". [9]

Павел Коваль, польський депутат ЄП, зробив інший примирливий жест в інтерв’ю популярному українському сайту: "На мою думку, оцінювати історичну політику ані країн-членів, ані сусідів ЄС не є завданням Європейського парламенту… Це внутрішня справа України. Україна не може бути предметом натиску третіх держав. Україна має право приймати самостійні політичні рішення... Але ми – поляки, українці – маємо відкрито говорити про нашу історію. Думаю, що ми здатні на розмову на цю тему, навіть якщо не будемо погоджуватися один з одним. Але цей діалог треба вести". І, прагнучи дещо підсолодити українцям гірку пігулку, Павел Коваль запропонував не перебільшувати значення пункту 20: "Я не вважаю, що цей пункт був ключовим... Документ стосується юридичних аспектів можливості вступу України до ЄУ. Ось це важливо. Європарламент – єдина інституція, яка з часу Помаранчевої революції говорить чітко – Україна має бути в Європі". [10]

Бандерівська спадщина

Дискусія про Бандеру, звісно, не зникне з українського життя, хоч би які рішення ухвалював Європейський парламент і хоч би які заходи вживав режим Януковича. Бо стосується вона насамперед не історії, не політики чи ідеології, а ідентичності.

Бандера, як і ОУН/УПА, це лише метонім двох різних спадщин, які були історично невіддільними, а проте розійшлися нині у два цілком різні дискурси і сформували дві різні дискусії, що їх часто, зумисне і незумисне, перемішують, роблячи й без того складну проблему ще заплутанішою. Однією з них є спадщина політичного насильства, терору, авторитаризму, інтеґрального націоналізму, ксенофобії та нетолерантності. Деякі найзапекліші борці з бандерівщиною, як, наприклад, відомий канадський історик українського походження Джон-Пол Химка та його менш талановитий, але активніший колеґа Віктор Поліщук, також звинувачують бандерівців у колабораціонізмі й антисемітизмі, хоча обидва закиди є доволі спірними. Олександр Мотиль стверджує, що колабораціоністи – це "окремі особи чи певні групи, які відмовилися від своїх суверенних прагнень і служать цілям іншої влади". Натомість "окремі особи чи групи, які залишилися вірними своїм суверенним прагненням і стали на бік певної влади, переслідуючи свої власні цілі – навіть недемократичні цілі – зазвичай називаються союзниками". [11] За цією логікою, Сталін, який співпрацював із Гітлером у 1939-1940 рр., був його союзником, але не колабораціоністом. І так само британці й американці, котрі співпрацювали згодом зі Сталіним, були ситуативними союзниками комуністичного тоталітарного режиму, але не сталінськими колабораціоністами.

До липня 1941 року Бандера та його ОУН хотіли б стати союзниками німців із надією здобути національну незалежність, яку вони розглядали як найвищий пріоритет. Натомість нацисти хотіли, щоб ті були лиш колабораціоністами, а не союзниками. І коли українці проголосили незалежність у Львові 30 червня 1941 року, після нападу німців на СРСР, нацисти не сприйняли це як доконаний факт. У певному сенсі, як сардонічно відзначає Мотиль, німці мимохіть урятували націоналістів від долі колабораціоністів і, можливо, фашистів. Вони завдали ударів по ОУН у середині 1941 року, ув’язнили Бандеру в Заксенгаузені та двох його братів в Аушвіці і доручили ґестапо знищити всю націоналістичну мережу. "Тоді націоналісти Бандери подалися в підпілля і, врешті-решт, прийшли до управління масовим рухом опору, який воював із німцями та згодом із комуністами. Німецькі документи доволі повно ілюструють, як нацистська влада ставилася до Banderabewegung – як до серйозної антинімецької сили". [12]

Приписуваний ОУН антисемітизм є ще складнішою і контроверсійною справою, оскільки, з одного боку, неприязнь або навіть ворожість до євреїв була справді поширеним явищем серед багатьох українських націоналістів, але, з іншого боку, вони не розглядали євреїв як головних, есенціалістськи демонізованих і відвічних ворогів, радше вбачали в них (чи в більшості з них) опортуністичних союзників поляків або совєтів, котрих вважали своїми справжніми ворогами. Це антиєврейське упередження, безумовно, підштовхувало окремих націоналістів до антиєврейських ексцесів, проте, з іншого боку, його непрограмний, неідеологічний характер залишав значний простір для співпраці з тими євреями, яких вважали "своїми", тобто лояльними до української справи. Тому доволі значна кількість євреїв була врятована націоналістами, а декотрі навіть приєдналися до УПА – воювати і з нацистами, і з совєтами.

З нормативного погляду, ані політика, ані ідеологія Бандери та ОУН не виглядають нині прийнятними, а тим більше – практично застосовними. Це та частина їхньої спадщини, яку слід безумовно відкинути, оскільки вона "має невеликий етичний сенс сьогодні" [13] чи, як слушно зауважив інший історик, "у ХХІ столітті [такі] погляди видаються архаїчними і небезпечними". [14]

Проте є ще одна частина спадщини УПА, котра аж ніяк не виглядає застарілою в сьогоднішній Україні. "Це спадщина жертовності, яку багато хто в