М.Миркевич: Аграрна політика в Україні нагадує антидержавну змову

Чи є майбутнє в українського фермерства? Хоч минуло вже два десятиліття з початку фермерського руху в Україні, а ці запитання все ще актуальні. Отже, про це, а також про життя-буття українського селянина взагалі, про особливості агрополітики в державі бесідуємо з одним із перших фермерів на Прикарпатті – з головою депутатської комісії обласної ради з розвитку села та аграрної політики Миколою МИРКЕВИЧЕМ, котрого, як "Галичина" повідомляла, на недавньому XX, ювілейному, з’їзді Асоціації фермерів та приватних землевласників України (АФЗУ) обрали президентом цієї громадської організації.

– Миколо Степановичу, перед тим, як стати до керма АФЗУ, ви близько року працювали в Києві на посаді віце-президента асоціації. Очевидно, ще тоді сформували собі уявлення про стан українського АПК та роль у тому держави.

– Наразі достеменно переконався в одному: аграрна політика в Україні не відповідає потребам її хліборобів у координації їхніх зусиль чи у створенні належних умов для ефективного господарювання на землі. Пора змінювати ставлення владного Олімпу до сільського господарства країни. А насамперед необхідно скасувати так звані урядові програми допомоги вітчизняному сільгоспвиробництву, бо вони неефективні. Бюджетні фінанси, спущені згори нібито для потреб рільників і тваринників, насправді ніколи не доходили до сіл у повному обсязі. Отож треба втілювати в життя натомість цілковито інші проекти – з підтримки аграріїв шляхом надання їм відповідної дотації на кожен гектар землі, яку обробляють, та на кілограм продукції, яку виробляють і продають державі. Інакше кажучи, не потрібно видумувати велосипед, як це в нас робили минулими роками, а раз і назавше налагодити такий механізм співпраці влади й агробізнесу, який діє в інших країнах. Він буде значно дієвішим і подарує нашим хліборобам світло в кінці тунелю.

– Чи, на ваш погляд, справді вітчизняне сільське господарство успішно впоралося з кризою, як про це звістували в січні урядові реляції, й попереду в аграріїв – лише сходження до нових виробничих вершин?

– Якщо взяти офіційну статистику Мінагрополітики, інформацію для якої там отримують з областей, то справді може скластися враження, ніби все гаразд. Та якщо приїхати в сільську глибинку й ознайомитися з ситуацією на полях, в особистих селянських господарствах, то складається цілковито інша картина. Про це недавно добре сказав один із депутатів Верховної Ради. Буваючи під час виборчої кампанії в районах, він бачив, як ледве зводять кінці з кінцями жителі віддалених місцевостей. За його словами, наші селяни живуть, наче в резервації – без світла й серед бездоріжжя. І це при тому, що Україна розташована переважно на чорноземах – найродючіших у світі ґрунтах. Але, мабуть, і в тім чи не найголовніший парадокс української сучасності: чим багатша земля, тим злиденніше живуть на ній люди.

Нічого й казати, що ми буцімто вибралися з кризи, якщо в нас занепадають тваринництво, буряківництво, коли машинобудування відстає навіть від Білорусі, а льонарство в Україні майже щезло. Якщо ж згадати іншу статистику – скільки ми споживаємо на душу населення, молока, хліба, м’яса, то годі й балакати на цю тему.

– За що візьметесь насамперед на посаді президента АФЗУ? Що, можливо, вважаєте за потрібне поліпшити в роботі Асоціації?

— Ювілейний з’їзд АФЗУ прийняв відповідну ухвалу зі зверненнями до Верховної Ради, уряду, Президента. Тож насамперед ми день у день вимагатимемо чіткого виконання наших вимог, щоб фермерство могло не існувати й далі, ледве зводячи кінці з кінцями, а процвітати.

А взагалі мені як свого часу простому фермерові, а тепер як керівникові асоціації українських господарів не подобалось і не подобається чимало реалій чи то пак "правил гри" в аграрному секторі вітчизняної економіки. Хотілось би їх змінити, оскільки вони не лише не роблять честі державі, а й попросту перешкоджають добросовісним хліборобам ефективно ґаздувати.

Скажімо, агрохолдинги та інші великі сільгосппідприємства й аграрні компанії, використовуючи мінімум робочої сили й максимум техніки та сучасних технологій, рік у рік вирощують лише технічні культури. Вони отримають надприбутки, однак виснажують землю. Але чому так має бути?

Кривдно за державу й через те, приміром, що торік зернотрейдери, які працюють на наших теренах, збагатіли, скуповуючи за безцінь збіжжя в наших аграріїв і фугуючи його за кордон, на 18 мільярдів гривень. Зверніть увагу: не держава заробила на експорті вирощеної на її землях продовольчої сировини, а бізнесмени. Тобто який хосен Україні з того, що її хлібороби виростили торік близько 50 млн. тонн зерна, коли скористалися з цього короваю, як мовиться, інші! Чому ж зазвичай чужі нашій нації підприємці паразитують на родючих українських чорноземах? І доки це триватиме?

Власне, недавно вже вирішили уповноважити Аграрний фонд України стати таким собі зернотрейдером, аби через нього вал збіжжя йшов на експорт, а відповідно кошти за продаж хліба осідали в державній скарбниці. Та чи вдасться-таки домогтися того на ділі? Очевидно, наводити лад у власній домівці доведеться всією громадою. І АФЗУ, сподіваюся, відіграє в тому вагому роль. У всякому разі прагнутиму, щоб наша асоціація мала чимраз більший вплив на викоренення таких та інших тотожних негативних явищ з української дійсності, щоби з організацією фермерів рахувалися як політики, так і можновладці.

– Яким бачите фермерський рух сьогодні? Що здобули українські господарі за перші 20 років свого бізнесу просто неба? І що втратили?

– Попри всі зигзаги новітньої української історії фермерство на наших землях утвердилося, воно зайняло свою нішу в АПК і вже має власну історію. Добрі господарі в Україні є й будуть. Правда, в Європі фермерам набагато легше працювати – з ними рахуються. І коли щось не так, тамтешні господарники перекривають автомагістралі чи припиняють постачати свою продукцію споживачам. Наші ж фермери, продаючи вирощене-вироблене за копійки і втрачаючи на тому, наразі мовчать. Та думаю, що вже цього року вони почнуть відповідно говорити й діяти. І тут уже не буде політики. Вони навіть не проситимуть у держави грошей. В їхніх протестах фігуруватиме лиш одна вимога – дати можливість працювати й не перешкоджати в роботі.

Про що мова? Наскільки, либонь, усі фермери пам’ятають, на зорі фермерського руху в суспільстві панував кримінальний рекет. Особливо тероризували підприємців. Однак господарів рекетири зазвичай не чіпали, бо розуміли, що вони працюють на продовольчу безпеку держави у вкрай складних умовах. Ті часи давно минули. Проте, як не дивно, фермерські господарства нині обсів державний рекет: за будь-яку довідку, за яку-небудь послугу, словом, куди не поткнешся, а за все і всюди потрібно такі побори платити, які нереальні. Візьмімо хоча б державний технічний огляд тракторів та комбайнів. Та що тут говорити! Здирництво панує, як мовиться, й серед білого дня. Нині автоінспектори зупиняють фермера, котрий на тракторі пересікає автомагістраль, переїжджаючи з одного поля на інше, й обкладають його штрафами. Бо він, мовляв, переїхав дорогу великогабаритною технікою. і не хочуть чути ніяких пояснень. Так, ніби той господар працює на іншу державу, а не на ту, яка годує і службовців ДАІ.

На жаль, українські фермери втратили ті законодавчі акти, завдяки яким на самому початку фермерського руху працювати їм чи то просто неба, чи на фермі було значно простіше. Банки тоді охочіше надавали селянам позики. До того ж, нагадаю, вісім з десяти відсотків банківських ставок на такі кредити господарям повертала держава. Тепер ніхто на таких умовах не позичає хліборобам гроші. Натомість система кредитування – радше кабальна, ніж сприятлива. Тоді й техніка була дешевшою – можна було легко заробити гроші на її придбання. А тепер спробуй купити те, що коштує мільйони. Такий наслідок державної агрополітики, що чимраз більше змахує на антидержавну змову. Якби, приміром, ті кошти, які нині дає Україні Міжнародний валютний фонд, віддати через Аграрний банк фермерам, то вони зуміли б так вкласти їх у виробництво, що й примножили б ті капітали, і податки державі сплатили б, і позичене повернули б. А так кредит від МВФ використовують на реструктуризацію банків, і ці гроші безслідно щезають. Принаймні користі з них для нашого суспільства – жодної. Проте свого часу ту позику доведеться повертати. І будемо виплачувати її всією нацією...

Як крізь призму ситуації в національному агросекторі оцінюєте стан хліборобства на Прикарпатті?

— Який стан АПК всюди, такий і в нас. На сході фермери потужніші за галицьких рільників. Якщо там обробляють по 300, 500 і 1 000 гектарів землі, то на Івано-Франківщині ФГ переважно дрібнотоварні. Тож, очевидно, треба розробляти прийнятні для них стратегії розвитку. Власне, в Україні потрібен, як на мене, індивідуальний підхід до планування розвитку кожного регіону з урахуванням особливостей місцевого АПК аж до типу ґрунтів, які домінують на його землях.

Правда, є одна стратегія, яку започаткував ще попередній уряд, увівши її до числа пріоритетних напрямів розвитку сільського господарства, – розгортання обслуговуючої сільгоспкооперації. Ця кампанія мала б зацікавити всіх селян нашого краю. Бо лише через кооперацію можна вийти зі своєю продукцію на ринок і продати її дорожче, ніж вони реалізують нині. Втім, об’єднавшись у сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, селяни зможуть усі питання – від закупівлі насіння до організації збирання врожаю – вирішувати через цю структуру. А якщо ж добре й механізувати ці кооперативи, то можна застосовувати для вирощування сільгоспкультур новітні технології.

Зрештою, це єдиний шлях для тих, котрі хотіли б чогось домогтися в бізнесі на землі. Але потрібно селян навчати азів маркетингу. Треба всіляко виправляти ситуацію зміщувати акценти агрополітики як на владному Олімпі, так і в регіоні в бік активної підтримки дрібнотоварного виробництва.

– До речі, відомі аграрники нашої області переконані, що необхідно поступово зміщувати пріоритети сільського господарства регіону і в бік розвитку тваринництва. Адже, мовляв, малоземельна Івано-Франківщина була свого часу розорана по саме нікуди, що тепер зле відбивається на екології краю. І це тоді, коли сама природа влаштувала тут ідеальні кліматичні умови для розвитку, скажімо, молочного скотарства. Чи поділяєте такі переконання й чи мають вони перспективу на здійснення? Що могла би зробити для цього АФЗУ?

– Так, тваринництво на Прикарпатті потрібно розвивати активніше. Нинішній занепад цієї галузі в Україні – то крик душі нашого селянства. Це просто страхіття, коли в нас продають людям такі молочні продукти, в яких немає молокаѕ А було б розвинуте молочне скотарство, то було б і м’ясне.

Галузь розвивалась би сама і сприяла б рільникам ефективніше господарювати. В нашій області є для цього перспективи. Та не варто чекати державних програм, а потрібно шукати свої кошти й максимально їх вкладати в цю галузь. Аби домогтися бажаних результатів, потрібно систематично й послідовно рік у рік нарощувати ці внутрішні інвестиції. інакше, якщо не вживати радикальних заходів, нічого не вийде. На жаль, розуміння цього в регіоні наразі немає. Й доки у владі не збагнуть, що це найголовніше, нічого не буде. АФЗУ ж готова сприяти всім ініціативам знизу.

Автор: Василь МОРОЗ, газета "Галичина"
Обговорити на форумі