М.Вишиванюк: Mаємо в особі Президента такого керівника, котрий виведе Україну зi скрути

Він не просто став до керма державної виконавчої влади в області. А наче ввірвався туди, як вихор, бо відразу взявся все переінакшувати, почавши, нагадаємо, з того, що розпорядився прибрати турнікети на вході до приміщення ОДА й обласної ради, чим, по суті, заявив про відкритість влади для людей...

"Роки вигнання", які, за словами М.Вишиванюка, були для нього одними з найважчих у житті, схоже, не відобразилися зле на його енергійності й бажанні ламати стереотипи в системі управління та в головах відповідальних осіб. Але чи вистачить нині сил Вишиванюку-2 здійснювати перетворення?

Адже соціально-економічна ситуація в Україні, здається, складніша, ніж була навіть 1997-го. Тим паче, що й без того керувати всім комплексом сфер і галузей життя краю – це не в карти грати, як висловивсь якось він сам.

Про це та інше й бесідуємо з ним.

– Михайле Васильовичу, дозвольте передусім передати вам вітання з поверненням до цього кабінету від тих читачів "Галичини", які після президентських виборів не просто цікавилися, чи знову М.Вишиванюк прийде до влади, а хотіли, щоб область очолили саме ви, а не хтось інший. До речі, цього прагнула, схоже, більшість прикарпатців. Ви знали про такі настрої?

– Дякую за привітання. Так, мені були відомі такі настрої, і вони теж відіграли свою роль у тому.

– Перед тим, як погодитися посісти цю посаду, ви мали зустріч із Президентом В.Януковичем. Очевидно, під час цих перемовин не обійшлося й без висунення певних умов з обох боків. Мабуть, це не було аж такою простою справою з огляду на політичні перипетії у країні...

– Умову я висунув одну, з якою глава держави погодився, – що формую команду і працюю, не оглядаючись ні на кого й ні на що. Є Президент, є Конституція, є вимоги і глави держави, й Кабміну, є вимоги і жителів нашого краю, які необхідно виконувати.

– Наші читачі певної категорії цікавляться, куди врешті-решт приведе В.Янукович Україну – до союзу з Москвою, до вступу в ЄC чи надасть перевагу творенню самодостатньої держави?

– Я вже щиро й відверто казав, коли мене представляли як голову облдержадміністрації, що Україна має українського президента. і можу ще раз підтвердити, що в особі Віктора Федоровича наша держава отримала свого Черчілля, котрий свого часу заявляв, що в Англії немає вічних друзів, що в неї є один одвічний інтерес – англійський народ і його держава. Тобто маємо в особі Президента такого керівника, котрий виведе Україну з тієї скрути, в якій вона опинилася.

Глава держави проводитиме політику взаємовигідного співробітництва, добросусідських відносин з усіма без винятку державами. Приміром, як бачите, останнім часом він успішно вів переговори з Росією, а також його добре приймали у США. Нині і Захід, і Америка, і Схід однаково прагнуть вести діалог з нашим Президентом. Тож мусимо розуміти тонкощі такої його політики, через яку маємо вирішити всі економічні негаразди в державі. іншого шляху немає. Ми ж не можемо самоізолюватись. Адже живемо у XXI столітті.

Отож старшому поколінню галичан потрібно мислити не категоріями 40-50-х років минулого століття, а новітніми. Необхідно враховувати процеси, що відбуваються в сучасному світі, – глобалізацію, інтеграцію світової економіки. Ми не можемо відгородити парканом Україну від решти світу. Водночас запевняю: Президент чітко розуміє, що має згідно з Конституцією гарантувати суверенітет держави. і він цього дотримається.

Чому я так упевнено кажу про це? Раніше я спілкувався з Віктором Федоровичем як з губернатором Донеччини, керівником Партії регіонів, прем’єр-міністром. Але тепер, коли зустрічався з ним як з Президентом України, побачив разючу відмінність між ним колишнім і теперішнім, відчув, що розмовляю з лідером незалежної держави. Ще раз зазначу, як уже не раз говорив, В.Янукович – людина віруюча. Тим-то вже хоч би через це він не дозволить собі жодних злих чи дволиких помислів щодо українства.

– Доводилося чути, що з кожним новим керівником регіону рівень державного управління в ньому чимраз знижується. Нібито, згідно з неписаним правилом, наступне покоління завше гірше від попереднього. Чи ви це відчули, вдруге очоливши область?

– Попередні керівники нашого краю – нормальні, кмітливі, здібні управлінці. Вони працювали в тих умовах, що існували в державі. І Прикарпаття не є відокремленою від держави зоною, щоб тут можна було щось аж дуже особливе втнути. Дорікати їм не можу.

– А як стосовно загального рівня державної бюрократії на Івано-Франківщині?

– Нині найбільша проблема нашої держави – хабарництво й корупція. Вони вже роз’їли всі сфери її життєдіяльності, навіть загрожують національній безпеці України. Як би це парадоксально не звучало, аби викоренити ті негативні явища, потрібно боротися з усіма: з чиновниками, медиками, викладачами, з усім суспільством. Наприклад, автоінспектор, який оббирає водіїв на дорозі, не хотів би, скажімо, щоб з нього самого дерли сім шкур у лікарні, а хоче, щоби медицина була безплатною і щоб його лікували за всіма міжнародними стандартами. Своєю чергою, медики, які обкладають поборами хворих, категорично проти, щоб дорожні патрулі зупиняли їхні автомобілі і збагачувалися за їхній рахунок. Я так, до речі, спинився на представниках саме цих професій, оскільки на них найдужче нарікають наші люди.

Але таких прикладів чимало. І вони свідчать, що в нас усі ратують за дотримання закону, та водночас хочуть, як виглядає, щоб закон шанували президент, прем’єр, губернатор, словом, усі, крім них. Це дуже велика проблема – переломлювати таку психологію.

– Як видно з ваших перших кадрових призначень, ви певною мірою надаєте перевагу своїм давнім соратникам по роботі в ОДА. Які шанси на поповнення владної команди мають молоді спеціалісти-управлінці?

– Є шанси і в них. Нехай показують, що можуть. Але наразі формую команду з тих, кого не тільки добре знаю. А й з тих, хто знає специфіку роботи в органах державної влади, кому не потрібно довго роз’яснювати, що і як треба робити, хто вміє працювати в цій сфері і за результати праці яких можу бути спокійний.

– У спадщину вам дісталася важка економіка. Якою буде стратегія обласної влади щодо економічного розвитку краю?

– Чітко розуміємо насамперед, що без залучення інвестицій у господарку нічого не вийде. Без них підняти і зрушити щось неможливо. Але для того, щоб в економіку прийшли інвестори, необхідно створити сприятливі умови для цього, відповідний мікроклімат. Позаяк досі кілька років поспіль у нас усе йшло за інерцією, то тепер маємо серйозні проблеми. Водночас є й чимало різних напрацювань, яких домоглись команди як Романа Ткача, так і Миколи Палійчука. Тому я й запросив обох своїх попередників до роботи в раді соціально-економічного розвитку, аби вони мали можливість і далі сприяти здійсненню тих добрих починів.

Безперечно, що шукатимемо й нові ідеї. Ми спеціально відкрили на веб-сайті ОДА певну рубрику, під якою кожен житель області може пропонувати своє бачення реалізації тих чи інших питань. Нині багато хто твердить, що, мовляв, усе не так. Що ж, нехай скаже, як має бути. А хто хоче виконувати, то дамо й таку можливість: взятися за ту чи іншу ділянку або напрям роботи. "Критиканів" чимало, проте, на превеликий жаль, значно менше тих, хто може ініціативу висунути й довести її до логічного завершення.

Взагалі, мушу зазначити, що в нас багато хто звик сидіти за чиновницькими столами непорушно і лише нарікати на геть усе. Запитав недавно в одного мера, чи знає, на якій вулиці в Києві розташоване Міністерство фінансів. З’ясувалося, що не знає. Бо ніколи туди не звертався з пропозиціями, проектами, ідеями. і якщо й далі той міський голова отак сидітиме на місці, чекаючи, що йому хтось щось принесе на тарелі, то його місто ніколи не розвиватиметься. Дуже багато чого залежить від особистої ініціативи.

Або, приміром, на нараді з проблем агропромислового комплексу розказують мені про вапнування, селекцію. А про саму стратегію розвитку АПК – анітелень. А тим часом цукрові буряки наші товаровиробники везуть на переробку на Тернопілля, молоко – в Чернівці, молодняк ВРХ, який прикарпатські селяни вирощують на м’ясо, спритні ділки з Кам’янця-Подільського скуповують і вивозять на Хмельниччину. А на полях області господарюють австрійці з голландцями й датчанами. Ми ж бідкаємося, що в нас криза. Виходить, що всім вигідно ґаздувати на наших теренах, окрім нас самих, українців. Як це розуміти?

Як можна миритися з тим, що вирощену на наших землях сировину вивозять за кордон, а у тутешніх продовольчих крамницях продають сосиски по 20 грн/кг, тоді як ціна кілограма самого м’яса становить 40 грн? Хіба виробники сосисок доплачують за те, аби ціна була саме такою? А якщо ні, то чим саме заповнені прилавки наших продуктових магазинів? Чим годуємо наших людей? Невже москалі в цьому винні?

– Чому так склалося?

– Бо свого часу в Україні взяли на озброєння чимало всіляких рекомендацій, які нам нав’язали закордонні радники. І насамперед – набралися шкідливих теорій з реформування сільського господарства. Спершу ми, господарники, як могли опиралися навалі тих ідей. Адже ще на початку 90-х років почалася мова про доцільність розпаювання товарних земель та реформування колгоспів. Але, слава Богу, мені вдалося тоді довести Богданові Мелінишину, що то хибний крок. А він, своєю чергою, переконав тодішнього голову обласної ради Михайла Яковину навіть не виносити таке питання – про негайний розпуск колгоспів – на розгляд сесії. Тоді вдалося зупинити ті намагання. Але, як мовиться, процес уже пішов. Я не хочу нікого осуджувати. Проте мушу зазначити, що тоді, на демократичному піднесенні, зародилася тенденція трощити, руйнувати все совітське. Потрібно ж було лише відкинути щось погане, а позитивне залишити. Хіба можна було, образно кажучи, розганяти колгоспи, не створивши нічого нового їм навзамін? Хто коли бачив, аби ґазда валив стару хату, якщо ще не збудував нової? А з АПК в нас усе вийшло навпаки – спочатку розвалили, а потім взялися будувати. Розтягли, розграбували колгоспне майно, а опинившись у результаті цих дій без роботи, поїхали до Іспанії збирати мандарини. А поля заросли бур’янами. Правда, частину з них орендують нині іноземці – такий результат реформування.

– Свого часу ви й ваша команда добряче доклалися до розвитку соціальної інфраструктури в області. Чи можуть краяни сподіватися на продовження такої політики?

– Обов’язково будемо відновлювати ту масштабну роботу. Правда, цього року вже нічого сподіватися. Держбюджету ще немає. Але з 2011-го реанімуємо програму оновлення населених пунктів. Насамперед фінансуватимемо будівництво нових або ж реконструкцію чинних дитсадків, шкіл, будинків культури, всієї інфраструктури, що потрібна для нормального проживання наших людей. Ми це робитимемо. Адже маємо згідно з планом Президента вивести Україну протягом наступних десяти років до першої "двадцятки" розвинутих країн світу.

– Ви вірите в це?

– Вірю, бо знаю Віктора Федоровича. Знаю його стиль роботи. Він, коли дає доручення, двічі не повторює і вміє тримати жорстку дисципліну серед підлеглих. Найважливіше, як на мене, що він очолює монолітну команду, у якій ні чинний прем’єр-міністр, ні хто-небудь інший не плекає власних президентських амбіцій і не ставитиме на кін своїх кар’єрних прагнень державні інтереси.

– Ще б Микола Азаров як глава уряду вивчив мову українську...

– Він вивчить її. Тут у мене сумніву немає. Він уже пробує говорити. Але суть не лише в мові, повірте мені. Я наведу такий приклад. Свого часу мені було дуже цікаво побувати в такій країні як Сінгапур, яка за територією завбільшки з Київ. Тут проживає нині чотири мільйони чоловік. 1959-го вона здобула незалежність. І починали творити свою самостійну державу люди, які перебували у страшенних злиднях, були у буквальному сенсі брудні, вошиві, цілковито відсталі. З транспортних засобів там курсували тільки рикші. Багатоповерхівок не було зовсім, а про брак водогону, каналізації, опалення годі й казати. Можете уявити собі, в яких умовах проживали сінгапурці. Однак у 1991 році голова Ради Міністрів СРСР їздив туди і просив 50 млрд доларів позики для Союзу, "єдиного й нерушимого", який занепадав.

Можете уявити? За якихось 30 літ такий гігантський стрибок. Але протягом усіх цих років країною керував один і той самий прем’єр, який на самому початку свого урядування зумів створити в державі належний інвестиційний клімат. Коли цей керівник відійшов від справ, то в маленькій країні функціонувало чотири державні мови. З них основною мовою викладання предметів у ВНЗ принципово була англійська. Бо прем’єр розумів, що, навчаючись на цій мові, сінгапурці здобудуть найкращу освіту.

А ми деколи шукаємо проблему в тому, що хочемо, аби росіяни з ходу перейшли на спілкування українською. Декому, звісно, це вдається відразу. Ось, приміром, недавно на відкритті фестивалю "Прикарпатська весна" директор Донецького театру опери і балету людина зі світовим ім’ям Вадим Писарєв вітав учасників та гостей дійства чудовою українською. Але такі метаморфози для більшості – це поступовий процес. Еволюція ж повільна. Тоді як кожна революційна дія викликає протидію.

– Та Галичина вже нібито не так аж нині напирає...

– І слава Богу, що вже спокійніше. Але добре, що й схід України теж крок за кроком, повільно, зате неухильно переходить на українську. І таки перейде...

– Якщо Табачник не зупинить той рух.

– Табачник уже стільки дістав по шиї, що вже, думаю, зрозумів свої помилки. Мені розповідали, що в кулуарах Верховної Ради він пробачення просив за те, що десь неправильно висловився й недобре сказав...

– Як нам видається, майбутнє Івано-Франківщини в контексті всієї України ви бачите оптимістичним...

– Безперечно. Я переконаний у тому. Мені обманювати прикарпатців немає сенсу. Громадянства іншої держави не маю, тож змоги втекти від відповідальності за свої слова в мене не буде. Навіть останніх п’ять років, перебуваючи без роботи, нікуди не тікав з Галичини. Повірте, не просто так кажу це, як мовиться, для преси. Я справді впевнений, що матимемо потужну країну, самостійну державу.

Надіюся на ефективну роботу ради з соціально-економічного розвитку та протидії корупції й організованій злочинності, надіюся, що надходитимуть пропозиції від жителів області, зокрема від науковців, освітян, політичних сил, пропозиції стосовно того, що потрібно робити, аби домогтися якісно вищого рівня життя широкого загалу прикарпатців.

Я дуже сподіваюся на підтримку жителів нашого краю.

Бо якщо краяни надіятимуться лише на мене, а самі не підставлятимуть плече владі, то мушу зізнатися, що я не всемогутній Господь Бог, який усе знає і вміє. Якщо жителі області підказуватимуть владі мудрі ідеї і пропозиції, то, безсумнівно, я їх підтримуватиму й ми разом утілюватимемо їх у життя. Спільно ж, усією громадою, можна здійснити дуже багато. Наразі й насамперед найбільші наші інвестиції – це наші голови й руки. А фінанси – вже похідне від них. Бо можна й, навпаки, на початку мати чимало грошей, але успішно їх проциндрити. Тож нумо – до роботи.

Автор: Петро ПАРИПА, Василь МОРОЗ, газета "Галичина"
Обговорити на форумі