Я.Проців: Моє завдання - розкрити людину на клаптику паперу, що зветься фотографією

Проців Ярема займається творчою фотографією з середини 80-х років. Член фото Спілки художників України. Йому присвоєно звання AFIAP (художник міжнародної Федерації фотомистецтва) та EFIAP (екселенс FIAP). Член фотоклубу "Колумб" в м.Тисмениця.

Проців Ярема є учасником фотовиставок в Україні, Росії та міжнародних фотосалонів в Австралії, Аргентині, Англії, Бельгії, Бразилії, Франції, Німеччині та багатьох інших. Роботи автора неодноразово нагороджувались дипломами та призами. Зокрема золотою та бронзовою медалями FIAP (міжнародна Федерація фотомистецтва), золотою медаллю PSA (фотоасоціація США), срібною медаллю "Гаучо" (Аргентина), золотими трофеями Гонконгу та Макао.

Окремі роботи знаходяться у приватних колекціях Канади і України, у фондах фотоасоціації Валенсії та Сарагоси (Іспанія).

- Насамперед, вітаю вас, пане Яремо, зі світлим святом Великодня. Розкажіть, будь ласка, як і коли ви познайомились з фотомистецтвом. А ще, чому саме фотографія, адже мені відомо, що ви серйозно займались грою на віолончелі.

- Це було ду-уже давно. Коли мене хрестили, то хресний тато кинув у крижму фотоапарат. Все. Так я дізнався, що то таке. Моя мама хотіла, щоб я був Ростроповичем. Це геніальний, уже небіжчик, царство йому небесне, віолончеліст. І я вже до нього дотягувався, коли одного разу сказав мамі: "Я хочу "знимку" робити!" А мама відповіла: "Не хочу, щоб мій син був фотографом. Мій син має бути Ростроповичем." Я провчився для мами одинадцять років. Три роки гастролював. Потім пішов працювати на завод оператором верстатів з числовим програмним управлінням і став майстром високої категорії. Отак і народилась фотографія.

- Ви фотографували верстати?

- Ні. Просто для того, щоб робити добру фотографію, треба пізнати світ від віолончелі до числового програмного верстату: і підмітати, і кози кувати, і, як на Львівщині кажуть, у скрипку грати.

- Мабуть, у цій нелегкій справі вами опікувався наставник. Ким він був?

- Мистецькому світобаченню мене навчив видатний художник-дисидент, лауреат Шевченківської премії Опанас Заливаха. Я ходив на сорокап’ятихвилинні заняття з фортепіано до пані Дарки, його дружини. А за терпіння мене винагороджували: після заняття дозволяли підніматись на другий поверх у майстерню Заливахи, де я міг вчитись мистецтвознавству та композиції, а, окрім того, займатись ліногравюрою.

- Яку роль зіграла для вас Коломия? Як ви тут опинилися?

- У Коломиї я познайомився з однією шармовою дівчиною. Звали її, так на французький манер, Жанною. Вона була моєю майбутньою дружиною. Мабуть, саме Жанні я й завдячую тим, що з’явився у Коломиї. В цьому місті я сформувався завдяки оточенню, без перебільшення, геніальних людей. Тут виріс і зрозумів, що фотографію не можна прив’язувати до технічних моментів. Це, передовсім, естетика.

- Як ви ставитесь до сучасного українського фотомистецтва?

- То бесіда дуже довга. До дев’яностих фотографами були одиниці. Це була складна і скрупульозна праця, яка забирала багато часу. Не всі хотіли нею займатися. Після перелому дев’яностих фотографів стало всюди повно. Сьогодні чомусь люди вважають: для того, щоб стати "знимкарем", достатньо купити "мильничку" і всім про це повідомити.

- Чи плануються в близькому майбутньому нові проекти? Які уже були?

- Є у Рівному така приватна фотогалерея Купчинського, так вона й називається. Взагалі Рівне своєю фотошколою виступає поряд з Одесою, Вінницею, Тисменицею. Це міста з найвищим в Україні рівнем фотомистецтва. І ця галерея запропонувала, щоб я зробив персональну фотовиставку. Там представлені п’ятдесят дві роботи у жанрі портрета і ню.

Був проект у Франції. Він почався з того, що на Великодні дні до України приїхали французькі художники. У них був свій проект, прив’язаний до писанки. Ця виставка відбувалася і у Французькому культурному центрі в Києві. Почувши про однойменний музей, вони завітали в Коломию. Тут ці люди, а вони представляли асоціацію митців Нормандії, познайомились з нашими художниками і запропонували їм приїхати до Франції на спільну французько-українську виставку. Виставка відбулась у галереї художників української громади в Парижі під керівництвом нашого земляка з Вижниці Теотикля Вірста.

- Що допомагає вам правдиво розкрити образ? Адже дуже важко прочитати людину вголос, при цьому без фальші зі свого боку…

- За всі роки цієї праці, можливо, беру на себе забагато, але в деякій мірі я став психологом. Моє завдання – розкрити людину на клаптику паперу, що зветься фотографією. Розкрити чесно, як найдосконаліше творіння Бога на цій землі. Передати знимці певну енергетику.

- Як відомо, фотомайстер водночас є лікарем. Чи дасте ви якусь пораду нашим читачам? Бо ж саме лікар знає, чого найбільше бракує його пацієнту.

- Не розкидати бісеру перед свиньми. Для роз’яснення розповім притчу. "Був один гуру і до нього приходив учень. Приходив з великою кількістю запитань день у день упродовж багатьох років. Одного разу він запитав: Вчителю, вже стільки років у тебе вчуся… Коли вже я нарешті стану таким мудрим, як ти?"

"Коли в тебе зникне бажання запитувати, а натомість прийде момент, що принесе усвідомлення потреби мовчання. Саме тоді ти збагнеш найвищу мудрість," – відповів гуру".

Це називається не розкидати бісеру перед свиньми, тому що, коли ти говориш щось мудре, тебе не розуміють і називають дурнем.

Спілкувалась Надія Матейко, Коломийська правда
Обговорити на форумі