друкувати
Івано-Франківські актори представили глядачеві … "Націю"
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-04-12 02:27:28
"Люди, чоловіки, миріться!.. Та ж мусить бути на цьому світі хтось, хто допоможе. Та ж не худобою живемо…" Крик тисяч душ, вкладений в слова західноукраїнської селянки Юряни – героїні драми "Нація" - відображає головну ідею нової вистави Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Івана Франка, поставленої за мотивами однойменної книги Марії Матіос.
"Нація" – не монолітний твір. Це кілька новел – "одкровень", які органічно переходять одна в іншу і об’єднані за змістом та ідеєю. Адже Нація складається з мільйонів різних долей, маленьких, здавалося б нічого не значущих в контексті світового виру історій – історій страждань, боротьби за виживання кожного окремо взятого її представника.
Центральним персонажем усіх одкровень у івано-франківській постановці і одночасно елементом, що зв’язує їх в єдину сюжетну лінію, є лялька-мотанка – стародавній український оберіг, посередник між світом живих та тими, кого вже чи ще немає. Усі герої вистави – по суті мотанки: вони матеріалізуються з ляльок-оберегів і, коли приходить їх час, знову відходять у їх містичний світ. Смерть і народження – ключові поняття сюжету. Чи не тому через всю виставу проходить образ труни. Саме домовини все життя робила баба Юстина – другий зв’язковий персонаж п’єси – балаклива, проста жінка, яка, ніби з іронією, ніби пліткує, розповідає надто страшні для усвідомлення речі… Вона говорить про смерть…
"То є невигадані події. Юстина – то є моя покійна бабця", – розповідає "Експресу" авторка твору Марія Матіос
Оригінальність постановки полягає в тому, що актори і глядачі розташовуються на сцені. У виставі немає глядацької зали. Таким чином виглядає на те, що дія драми відбувається ніби серед людей. І все ж межа між глядачем і акторами є. Це прозора огорожа з металевої арматури і уламків обгорілого дерева, в якій одразу вбачається ряд спалених вагонів "Це тераріум, – розповідає художник-постановник вистави, заслужений діяч мистецтв України Олександр Семенюк, – такий собі український амфітеатр, де глядачі спостерігають боротьбу і страждання своїх попередників. Тільки спостерігають вони не через скло, а ніби крізь призму часу, який і символізують спалені вагони".
Середній вік акторів – 24 роки. Це не заважає їм відтворювати на сцені образи людей найрізноманітніших поколінь. "Я тішуся, – продовжує пані Матіос, – що таку традиційну історію вони виконали так модерно". "Ми зробили те, що болить, що пече", – коментує режисер постановник вистави, директор театру, заслужений артист України Ростислав Держипільський.
У фінальному одкровенні труна перетворюється на колиску з дитиною. Адже Нація не вмирає. Вона, наче міфічний Фенікс, повстає з попелу, якщо хоч одна людина на цій землі пам’ятає, хто він і для чого прийшов в цей світ…
Автор: Сергій БІЛИЙ
Обговорити на форумі
"Нація" – не монолітний твір. Це кілька новел – "одкровень", які органічно переходять одна в іншу і об’єднані за змістом та ідеєю. Адже Нація складається з мільйонів різних долей, маленьких, здавалося б нічого не значущих в контексті світового виру історій – історій страждань, боротьби за виживання кожного окремо взятого її представника.
Центральним персонажем усіх одкровень у івано-франківській постановці і одночасно елементом, що зв’язує їх в єдину сюжетну лінію, є лялька-мотанка – стародавній український оберіг, посередник між світом живих та тими, кого вже чи ще немає. Усі герої вистави – по суті мотанки: вони матеріалізуються з ляльок-оберегів і, коли приходить їх час, знову відходять у їх містичний світ. Смерть і народження – ключові поняття сюжету. Чи не тому через всю виставу проходить образ труни. Саме домовини все життя робила баба Юстина – другий зв’язковий персонаж п’єси – балаклива, проста жінка, яка, ніби з іронією, ніби пліткує, розповідає надто страшні для усвідомлення речі… Вона говорить про смерть…
"То є невигадані події. Юстина – то є моя покійна бабця", – розповідає "Експресу" авторка твору Марія Матіос
Оригінальність постановки полягає в тому, що актори і глядачі розташовуються на сцені. У виставі немає глядацької зали. Таким чином виглядає на те, що дія драми відбувається ніби серед людей. І все ж межа між глядачем і акторами є. Це прозора огорожа з металевої арматури і уламків обгорілого дерева, в якій одразу вбачається ряд спалених вагонів "Це тераріум, – розповідає художник-постановник вистави, заслужений діяч мистецтв України Олександр Семенюк, – такий собі український амфітеатр, де глядачі спостерігають боротьбу і страждання своїх попередників. Тільки спостерігають вони не через скло, а ніби крізь призму часу, який і символізують спалені вагони".
Середній вік акторів – 24 роки. Це не заважає їм відтворювати на сцені образи людей найрізноманітніших поколінь. "Я тішуся, – продовжує пані Матіос, – що таку традиційну історію вони виконали так модерно". "Ми зробили те, що болить, що пече", – коментує режисер постановник вистави, директор театру, заслужений артист України Ростислав Держипільський.
У фінальному одкровенні труна перетворюється на колиску з дитиною. Адже Нація не вмирає. Вона, наче міфічний Фенікс, повстає з попелу, якщо хоч одна людина на цій землі пам’ятає, хто він і для чого прийшов в цей світ…
Автор: Сергій БІЛИЙ
Обговорити на форумі