Гроші, вкладені в сільське господарство, безслідно розчиняються в чужих кишенях

Коли стрічки інформагентств зарясніли повідомленнями про значну недостачу зерна в Агрофонді (близько 175 тисяч тонн), коментатори лише розвели руками: чого ж іще чекати, якщо зерновий ринок у країні, по суті, хаотичний, якщо контроль над обігом стратегічного товару як слід не ведеться, якщо держава, до недавнього часу, фактично самоусунулася від вирішення проблем запасу і торгівлі зерном, віддавши все на відкуп зернотрейдерів. Історія, мовляв, дуже нагадує ситуацію на ринку бензинів, а отже, розвиток сюжету передбачити не важко. Добре, якби недостача насправді не виявилася істотно більшою за заявлені тисячі тонн, і Україні не довелося б негайно імпортувати зерновий недобір.

Поговорили і, зрештою, заспокоїлися, пустивши проблему на самоплив. Хоча, за великим рахунком, про неї, про проблему, не говорити - кричати треба. На кожному розі та з кожної трибуни. Адже йдеться не про ефемерний продукт, який невідомо де лежить і незрозуміло що коштує. Мова про зерновий запас, який на споживчому рівні легко перетворити на борошно, батони, макарони і булочки, а на державному - у стратегічний резерв, всім необхідний і тому дорогий. Але і це - лише вершина айсберга.

Пустивши в засіки десятки приватних трейдерів, держава, по суті, втратила всі важелі управління не лише власними резервами, а й усією продовольчою галуззю - як на етапі посівної і збиральної кампаній, так і на етапі купівлі-продажу різноманітної агропродукції, у тому числі зерна. Гроші, вкладені в сільське господарство, безслідно розчиняються в чужих кишенях, а рекордні врожаї ані селянина, ані країну не збагачують. Що маємо - не бережемо Згідно з офіційною інформацією Держкомстату, минулого року загальна площа посівів склала майже 27 млн га (71% загальної посівної площі). Майже 8 млн га - посіви так званого продовольчого зерна, стільки ж - зернофуражного. Решта - технічні культури, картопля та інші овочі-коренеплоди. Врожай, основною статтею якого було зерно, зібрали багатий - понад 46 млн тонн, що всього на 13% менше аналогічного показника 2008-го року. Іншими словами, товар отримали. Та й покупці-продавці себе довго чекати не змусили.

І треба ж було такому статися (вкотре поспіль!), що селяни після продажу зібраного ледь-ледь звели кінці з кінцями. А представники індустрії зерноторгівлі опинилися в непоганому "плюсі". Добре, що в умовах, коли з шести мільярдів землян голодують близько півтора мільярда, продаж зерна стає дійсно життєво важливою справою. Питання лише в тому, як цю справу організувати - з вигодою для всієї країни чи для її окремих громадян.

Отже, вигода, тим часом, цілком відчутна. Потреби внутрішнього ринку України у продовольчому зерні складають 7,2 млн т, у фуражі - 15 млн т, потреба в насінному зерні - 3 млн т, зокрема, ранніх сортів - 1,5 млн т. Отже, все, що збирається понад державні потреби (а це в середньому близько 10 млн тонн зерна), може бути продано. У світовому масштабі показник, звичайно, не вирішальний, але він порівнюваний з обсягом експорту зернових таких держав, як Канада чи Австралія.

Здавалося б, чому з такими пристойними агродосягненнями Україна досі не представлена в десятці провідних країн-експортерів продовольства? Чому всередині країни хлібобулочні і борошняні перипетії стали рядовим явищем, впоратися з якими може тільки Кабінет Міністрів? Як так сталося, що великі приватні структури сформували тут необхідну їм інфраструктуру - від господарських комплексів до елеваторів, - але для пересічного аграрія доступ до цієї інфраструктури суворо обмежений? Більш того, рядовий аграрій змушений здавати цим структурам своє зерно (молоко, картоплю тощо) за закупівельними цінами, які встановлює хто завгодно, тільки не держава. Нарешті, хто повинен відкрити очі на те, що, дотуючи агровиробництво, держава, по суті, спонсорує горезвісних експортерів-трейдерів, які диктують свою "політику партії" і всередині країни, і за її межами?

Світло в кінці тунелю

Варто відзначити, що плутанину на українському зерновому ринку видно не тільки з київських пагорбів. Минулої весни сусіди по СНД (Росія і Казахстан, що також відіграють важливу роль на світовому зерновому ринку) запропонували Україні сформувати щось на кшталт зернового картелю, здатного контролювати (на постійній основі!) до 10% світового "аграрного пирога". Ось тільки ініціативу сусідів тут відмели не роздумуючи. Формально, унаслідок явного диктату Росії в цій трійці. А насправді тому, що членство у якому-небудь зовнішньому галузевому об'єднанні припускає наявність певних внутрішньодержавних структур, здатних виробити і втілити в життя відповідні державні програми, спрямовані на досягнення цілком конкретних результатів. В Україні таких структур немає.

Але, на щастя, їх ПОКИ ЩО немає. У Міністерстві аграрної промисловості вже виношують ідею створення державної компанії "Зерно України", яку можна створити на базі Аграрного фонду, що "проштрафився", і не менш аморфної Державної акціонерної компанії "Хліб України". Завдання та цілі нового утворення гранично прості та зрозумілі: держава Україна має, зрештою, не лише декларувати свою роль "житниці Європи", але й повноцінно виходити на європейський та загальносвітовий зерновий ринок - тим більше, що можливості для цього є (навіть за найнижчої врожайності зернових з одного гектара ріллі). А крім того, потрібно тримати руку на пульсі розвитку внутрішнього ринку. Як це зробити, якщо не вести на цьому ринку свою, вигідну державі гру?

У справі, виходить, дрібниці бракує - горезвісної політичної волі та відповідного рішення, яке МінАПК готове прийняти і відстояти. А це вже обнадіює...

Джерело: ІМК
Обговорити на форумі