друкувати
Доля колії — доля родини
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-03-22 04:51:44
На основі листів сина колишнього директора залізничної станції прикарпатського містечка Тисмениця Станіслава Пелікана, який виїхав свого часу до Польщі, місцевий фотограф Іван Постоловський написав історію колії.
"Зараз про те, що у місті була залізнична станція мало хто пам’ятає, — розповідає "Кур’єру Галіційському" пан Постоловський. — А моє зацікавлення цією темою розпочалося ще з раннього дитинства, адже неподалік від хати мого діда якраз проходила залізнична гілка. Сам я зараз мешкаю на вулиці Колійовій. Бачимо, що залишилася стара назва".
Ще у 2000 році пан Постоловський, який більше 30 років працює фотографом, допомагав при створенні місцевого музею. В чоловіка збереглося чимало старих фотодокументів, в тому числі й світлина приміщення тисменицької залізниці. У майбутньому музеї тисменичанин побачив невеличку книжечку польською мовою "Історія міста Тисмениця" Тадеуша Пелікана. Про неї він ніколи не чув, отож поцікавився, звідки вона взялася.
Фотографові розповіли, що книг написав син колишнього директора тисменицької колії, який до цього часу приятелює із однією місцевою жителькою. Після від’їзду до Польщі діти директора колії не забували про рідне місто і навіть в радянські часи гостювали в Тисмениці. Книгу пан Тадеуш передав до новоствореного музею. Пана Постоловського зацікавила ця історія, адже про польського директора колії йому ще розповідала мама. Отож він пішов до пані, що підтримувала дружбу з автором історії Тисмениці і попросив адрес. Так розпочалася багаторічна переписка. Щотижня у прикарпатське містечко летіли з Лодзя листи.
Тадеуш Пелікан розповів про свого брата Станіслава. Із ним після смерті друга по переписці почав листуватися пан Постоловський. Звісно, що тема залізниці у листах була завжди присутня. Згодом тисменичанин зібрав крупинки інформації з багатьох листів та видав книгу на основі спогадів сина директора тисменицької залізниці.
"Станіслав писав, що перед початком будови залізниці у Тисмениці в 1882 році місцеві жителі були проти новації, — мовить пан Постоловський — Люди боялися, що неспалені частинки вугілля, які викидав паротяг, підпалить їхні накриті соломою оселі. Але залізниця на щастя оминула саме містечко та проходила по околицях. Це була залізнична колія Станіслав-Гусятин. Перша гілка Хриплин-Тисмениця відкривала прекрасні перспективи для розвитку містечка. Одним і з головних інженерів на будівництві залізниці був Станіслав Рибіцький із Жешува. 1 листопада 1884 року ця ділянка залізниці була відкрита. Будівництво приміщення вокзалу у Тисмениці розпочалося у 1888 році. Сюди за два кілометри від містечка люди доходили пішки, або замовляли фіакри.
Пан Станіслав Пелікан пригадує, що між Тисменицею і Хриплином було п’ять переїздів через залізнодорожний насип, який тут назвали "штреком". Неподалік одного з таких переїздів знаходився будинок залізничника, в якому мешкав директор.
Пригадує пан Пелікан, що на станції Тисмениця була водокачка, яка постачала паровози водою на станціях. Її на місцевому діалектів називали "штабількою". Неподалік знаходилися склади для короткотермінового зберігання вантажів. У 1939 році зі Станіслава через містечко до Гусятина курсували вісім пасажирських потягів на добу, чотири в одну сторону, а чотири — в зворотному напрямі. Проходив ще й місцевий потяг Станіслав-Тлумач. Були також так звані "збірні" потяги, котрі збирали на різних станціях. Ними возили до Тисмениці вугілля, дрова, шкіри, сіль для виправи шкір, вапно та інші товари. Час від часу приходив спеціалізований вагон-басейн з Австрії, в якому привозили рибу.
Вартість залізничних квитків була для багатьох вилкою, але залізничникам надавалися пільги. Вони могли їздити за 80-ти відсотковою знижкою. Крім того, вони отримували 12 безкоштовних квитків на рік. Це була спеціальна книжечка, і залізничник сам собі виписував квиток у будь-який напрямок в дві сторони. Так він міг об’їхати Пів’європи. Видавали по шість квитків і на кожного члена родини залізничника. Вони також отримували і знижки. Отож працювати на колії було дуже вигідно.
На початку 1940-их років через Тисменицю почало більше їздити пасажирських та військових ешелонів. Їздили радянські солдати. Тоді діти директора станції працювали тут звичайними робітниками, аби заробити трішки грошей. Пан Пелікан пригадує як він розвантажував сіль, аби отримати хоч якийсь заробіток. Не покинув Станіслав залізниці і в час німецької окупації.
У 1944 році родина Пеліканів виїхала до Польщі. Спочатку Тисменицю полишили Тадеуш з матір’ю, а Станіслав разом з батьком та бабцею (мамою батька) залишилися, бо німці не хотіли їх відпускати. Проте часи були непевні і Пелікан, на щастя, вдалося дістатися Польщі. Родина опинився у Лодзі, де у 1955 році помер батько Олександр, захворівши на туберкульоз. Тим часом в українській Тисмениці станцію зруйнували німці. До нині її ніхто не відбудував.
Автор: Галина ПЛУГАТОР, Тисмениця
Обговорити на форумі
"Зараз про те, що у місті була залізнична станція мало хто пам’ятає, — розповідає "Кур’єру Галіційському" пан Постоловський. — А моє зацікавлення цією темою розпочалося ще з раннього дитинства, адже неподалік від хати мого діда якраз проходила залізнична гілка. Сам я зараз мешкаю на вулиці Колійовій. Бачимо, що залишилася стара назва".
Ще у 2000 році пан Постоловський, який більше 30 років працює фотографом, допомагав при створенні місцевого музею. В чоловіка збереглося чимало старих фотодокументів, в тому числі й світлина приміщення тисменицької залізниці. У майбутньому музеї тисменичанин побачив невеличку книжечку польською мовою "Історія міста Тисмениця" Тадеуша Пелікана. Про неї він ніколи не чув, отож поцікавився, звідки вона взялася.
Фотографові розповіли, що книг написав син колишнього директора тисменицької колії, який до цього часу приятелює із однією місцевою жителькою. Після від’їзду до Польщі діти директора колії не забували про рідне місто і навіть в радянські часи гостювали в Тисмениці. Книгу пан Тадеуш передав до новоствореного музею. Пана Постоловського зацікавила ця історія, адже про польського директора колії йому ще розповідала мама. Отож він пішов до пані, що підтримувала дружбу з автором історії Тисмениці і попросив адрес. Так розпочалася багаторічна переписка. Щотижня у прикарпатське містечко летіли з Лодзя листи.
Тадеуш Пелікан розповів про свого брата Станіслава. Із ним після смерті друга по переписці почав листуватися пан Постоловський. Звісно, що тема залізниці у листах була завжди присутня. Згодом тисменичанин зібрав крупинки інформації з багатьох листів та видав книгу на основі спогадів сина директора тисменицької залізниці.
"Станіслав писав, що перед початком будови залізниці у Тисмениці в 1882 році місцеві жителі були проти новації, — мовить пан Постоловський — Люди боялися, що неспалені частинки вугілля, які викидав паротяг, підпалить їхні накриті соломою оселі. Але залізниця на щастя оминула саме містечко та проходила по околицях. Це була залізнична колія Станіслав-Гусятин. Перша гілка Хриплин-Тисмениця відкривала прекрасні перспективи для розвитку містечка. Одним і з головних інженерів на будівництві залізниці був Станіслав Рибіцький із Жешува. 1 листопада 1884 року ця ділянка залізниці була відкрита. Будівництво приміщення вокзалу у Тисмениці розпочалося у 1888 році. Сюди за два кілометри від містечка люди доходили пішки, або замовляли фіакри.
Пан Станіслав Пелікан пригадує, що між Тисменицею і Хриплином було п’ять переїздів через залізнодорожний насип, який тут назвали "штреком". Неподалік одного з таких переїздів знаходився будинок залізничника, в якому мешкав директор.
Пригадує пан Пелікан, що на станції Тисмениця була водокачка, яка постачала паровози водою на станціях. Її на місцевому діалектів називали "штабількою". Неподалік знаходилися склади для короткотермінового зберігання вантажів. У 1939 році зі Станіслава через містечко до Гусятина курсували вісім пасажирських потягів на добу, чотири в одну сторону, а чотири — в зворотному напрямі. Проходив ще й місцевий потяг Станіслав-Тлумач. Були також так звані "збірні" потяги, котрі збирали на різних станціях. Ними возили до Тисмениці вугілля, дрова, шкіри, сіль для виправи шкір, вапно та інші товари. Час від часу приходив спеціалізований вагон-басейн з Австрії, в якому привозили рибу.
Вартість залізничних квитків була для багатьох вилкою, але залізничникам надавалися пільги. Вони могли їздити за 80-ти відсотковою знижкою. Крім того, вони отримували 12 безкоштовних квитків на рік. Це була спеціальна книжечка, і залізничник сам собі виписував квиток у будь-який напрямок в дві сторони. Так він міг об’їхати Пів’європи. Видавали по шість квитків і на кожного члена родини залізничника. Вони також отримували і знижки. Отож працювати на колії було дуже вигідно.
На початку 1940-их років через Тисменицю почало більше їздити пасажирських та військових ешелонів. Їздили радянські солдати. Тоді діти директора станції працювали тут звичайними робітниками, аби заробити трішки грошей. Пан Пелікан пригадує як він розвантажував сіль, аби отримати хоч якийсь заробіток. Не покинув Станіслав залізниці і в час німецької окупації.
У 1944 році родина Пеліканів виїхала до Польщі. Спочатку Тисменицю полишили Тадеуш з матір’ю, а Станіслав разом з батьком та бабцею (мамою батька) залишилися, бо німці не хотіли їх відпускати. Проте часи були непевні і Пелікан, на щастя, вдалося дістатися Польщі. Родина опинився у Лодзі, де у 1955 році помер батько Олександр, захворівши на туберкульоз. Тим часом в українській Тисмениці станцію зруйнували німці. До нині її ніхто не відбудував.
Автор: Галина ПЛУГАТОР, Тисмениця
Обговорити на форумі