Громадськість Прикарпаття вшанувала адмірала Ярослава Окуневського

На початку березня в гуцульському селі Яворові громадськість Прикарпаття вшанувала адмірала Ярослава Окуневського (1860-1929) — засновника медичної служби військово-морських сил Австро-Угорщини, діяча ЗУНР та УНР, автора двотомника "Листи з чужини". Народився на Буковині, дитинство провів у Яворові, а похований у Городенці.

Нині багато говорять, що Гуцульщина відіграла особливу роль в Австро-Угорській імперії, котру можна назвати прототипом нинішнього Євросоюзу. Освіченим вихідцям з цього краю відкривався світ, вони також творили його історію, як-от адмірал Ярослав Окуневський, котрий за 30 років служби на флоті відвідав усі куточки земної кулі, дослужився до чину адмірала військово-морських сил Австро-Угорщини, а на старості літ кинув усі розкоші і прихилився до рідного неба — повернувся на малу батьківщину, аби прислужитися Україні.

Парохом Яворова з 1869 до 1902 року був о. іполит Окуневський, зять о. Івана Кобринського. В Іполита і Теклі Окуневських було шестеро дітей — Теофіл, Іполит, Ярослав, Емілія, Наталія та Ольга. На подвір’ї сільської Троїцької церкви, пам’ятки архітектури, в затінку предковічних модрин спочивають о. іван Кобринський, о. Іполит Окуневський та його дружина й донька Ольга.

У день 150-річчя Я.Окуневського настоятель Яворівського храму о. Василь відправив заупокійну панахиду, в якій взяли участь вчителі місцевої школи, голова Косівської РДА Ярослав Шинкарук, гості з Городенки, Снятина, Косова, Івано-Франківська та Севастополя, зокрема керівник прес-служби військово-морських сил України капітан 1-го рангу Мирослав Мамчак.

Парафіяльний будинок родини Окуневських, на жаль, згорів, а от школа, зведена з ініціативи о. іполита Окуневського, слугувала за призначенням 100 років, стоїть вона і нині, однак у приміщенні — склад. Петро Арсенич ініціює збереження споруди і встановлення на будинку пам’ятної дошки.

В яворівській домівці Окуневських охоче гостювали Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Гнат Хоткевич.

Директор школи Петро Лосюк, голова регіональної громадської організації "Гражда", член-кореспондент АПН України, народний вчитель України презентував гостям перший номер часопису "Гуцульська рражда", газету "Шкільний голос", що її видає учнівська рада очолюваної ним школи, провів екскурсію по навчальному закладу, котрий має статус гуцульської авторської школи. Меморіальний музей Лесі Українки, відкритий 1991 року до 120-річчя письменниці, майстерня обробки дерева і металу, музей народного мистецтва Гуцульщини, кабінет Гуцульщинознавства, меморіальний куток, присвячений третьому президентові України Вікторові Ющенку, котрий працював у Яворові, експозиція, що розповідає про родину Окуневських. Тут є що побачити і чому здивуватися, бо, погодьтеся, рідко в якій школі дівчата вміють зробити ліжник, а хлопці — інкрустовану дерев’яну шкатулку та ще й так цікаво розказати про видатних українців, котрі відвідували їхнє село.

Того подієво-насиченого дня гості Яворова взяли участь у науково-практичній конференції, присвяченій 150-й річниці від дня народження Ярослава Окуневського.

Усі доповідачі висловилися за те, аби об’єднати зусилля дослідників і видати книжку про життя адмірала, котра була б за обсягом не меншою, аніж видана торік (Київ, "Темпора") книга його подорожніх нотаток "Листи з чужини", визнана, до речі, "Книгою року".

У часи, коли про родину Окуневських не згадували, ми знали тільки про Софію Окуневську-Морачевську, двоюрідну сестру Ярослава, першу жінку-лікаря на Галичині, про яку Стефаник писав, що він не знав розумнішої жінки. інформація про неї є і в Радянській енциклопедії.

Старший брат Ярослава — Теофіл — юрист, громадський і політичний діяч, посол австрійського парламенту та галицького сойму від радикальної партії, мужній захисник інтересів українського народу був йому і добрим товаришем та наставником. Цікаво, що, навчаючись у Відні, обидва брати закохалися у Соломію Крушельницьку. Вона, кажуть, жодному не надавала переваги, а тримала суто дружній тон. Тому запальний Ярослав згодом викликав польського залицяльника Соломії на дуель на шаблях іѕ відрубав адвокату Заводовському вухо.

Теофіл домігся в австрійського уряду виділення коштів на побудову дороги Косів — Жаб’є, яку тут досі називають цісарською.

Наймолодша сестра Ярослава, Ольга (1875 р.н.), стала знаною в Україні та в світі піаністкою, акомпанувала Соломії Крушельницькій, приятелювала з нею. В її репертуарі були твори В.Барвінського, В.Косенка, Л.Бетховена, Ф.Ліста, П.Чайковського. Вчилася Ольга спершу у Відні, а згодом у Києві в основоположника української класичної музики Миколи Лисенка. Там вона познайомилася з Лесею Українкою і в липні 1901 року приймала її у своєму родинному домі, коли письменниця їхала на лікування до Буркута.

Наталія Окуневська (1864 р.н.) хворіла на серце, тому не виходила заміж і померла на присілку "Широкий", де її батько іполит звів добротний будинок, що зберігся донині. Не зважаючи на погане здоров’я, вона стала активісткою жіночого руху в Галичині та співредакторкою альманаху "Наша доля", який заснувала Н.Кобринська, родичка Окуневських по матері, а рецензентом був Іван Франко.

Ще одна сестра, Емілія (1862 р. н.), померла у віці 18 років.

Ярослав навчався в сільській парафіяльній школі, опісля — в Коломийській гімназії, тій самій, що її згодом відвідуватимуть Лесь Мартович і Василь Стефаник.

1877-го він став студентом Віденського університету. Українець, родом із карпатського села, досконало опанував не лише медичні та військові науки. Він володів більшістю європейських мов, знав історію, географію, навігацію, мав фотоапарат, що було рідкістю для того часу. Саме йому належить розробка першого статуту медичної служби військово-морського флоту. Згодом цей статут візьмуть за основу багато держав світу. Його нариси, подорожні нотатки, що вирізняються глибокою спостережливістю, аналітичною думкою, елегантним літературним стилем та іскрометним гумором, друкували в українській періодиці Галичини, а згодом (1898 року) за сприяння В’ячеслава Будзиновського та Дениса Лукіяновича вийшли окремою книжкою "Листи з чужини".

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки 58-річний адмірал Окуневський стає організатором і керівником Державної медичної місії ЗУНР у Відні, з усіх сил допомагає військово-медичному забезпеченню Української Галицької Армії, організовує збирання коштів і скеровує чотири санітарні ешелони для українського війська. Завдяки його старанням Україні передано цілковито устаткований персоналом і ліками шпиталь Міжнародного Червоного Хреста для боротьби з епідемією тифу, що скосила Українську Галицьку Армію.

Ярослав Окуневський організував та очолив Українську санітарну місію УНР у Відні, а від 1919-го до 1922 року виконував обов’язки головнокомандувача в санітарних справах Державного секретаріату ЗУНР, перебравшись жити до Городенки, де працював його старший брат.

Поразка Української Народної Республіки стала важким ударом для старіючого адмірала, який вклав у боротьбу за українську державність стільки сил і пожертвував для цієї мети все, що зберігав для забезпечення власного існування в старості.

Ярослав Окуневський відійшов у вічність 24 жовтня 1929 року в Городенці, де його брат Теофіл працював адвокатом. Деякі джерела подають, що це було самогубство, інші обережно говорять про "трагічну загибель". Можливо, до цього його підштовхнули відчай, безнадія, втрата родини, котра не погодилася перебратися в Україну, бо дружина Отилія Мілєр і доньки Дора та Ольга звикли до столичного життя і не розуміли його любові до карпатської глуші. Окрім того, на схилі літ адмірал потерпав від матеріальної скрути, бо польський уряд відмовився виплачувати австрійському адміралові військову пенсію, а всі свої заощадження він не вагаючись віддав на справу відродження української державності.

Яворівські старожили розповідають, що в останні тижні життя селяни бачили адмірала на могилі батьків — він довго молився на самоті...

P.S. Голова Косівської РДА Ярослав Шинкарук під час урочистостей запевнив присутніх, що влада Косівщини підтримуватиме видання книг про Я.Окуневського, "і коли буде вимога громади, долучимось до побудови пам’ятника видатному землякові".

Мирослав Мамчак подякував прикарпатцям, котрі 1991 року, коли створювались військово-морські сили України, першими надали фінансову та моральну підтримку флотові, який тоді налічував 35 осіб. "Нам у Севастополі ще досі кажуть, що нема відомих українських моряків. Не може держава, котра має вихід до моря, не мати могутнього морського флоту. Між країнами, як і між людьми, поважають сильних. Ми мусимо зміцнювати українські морські сили, повертати такі імена, як Ярослав Окуневський".

Мирослав Мамчак вручив засновану командуванням флоту премію ім. адмірала Я. Окуневського і відзнаку лауреата Петрові Лосюку та Володимирові Никифоруку з Городенки, котрий першим написав про Окуневського в журналі "Ямгорів" 1990 року.

Автор: Леся ТУГАЙ, Газета "Галичина"
Обговорити на форумі