Життєва дорога – від афганської війни до пожежно-рятувальної служби
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-02-12 04:38:20
Кожна країна в своїй історії має дати, забувати про які не дозволяє історична пам’ять, бо саме вони є свідченнями мужності і героїзму її народу, досвідом, який по-новому сприймається кожним новим поколінням, уроком, з якого потрібно зробити належні і правильні висновки. Саме такою датою є 15 лютого, коли щорічно у відповідності до Указу Президента в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Особливе місце у цьому відзначенні займають учасники бойових дій в Афганістані, котрі сповна виконали свій інтернаціональний обов’язок – надання допомоги дружньому народові, з честю та гідністю пронісши через жах війни звання воїна-інтернаціоналіста.
А повернувшись до рідного дому, до мирного життя, вчилися жити, відвикаючи від звуків автоматних черг та авіаційних ударів, сприймаючи кожен день як нагороду. Багато з колишніх афганців обирали своєю професією службу, яка вимагала мужності, відваги, великої відповідальності, готовності в будь-яку мить пройти на допомогу людям. Саме до когорти колишніх воїнів-афганців належить прапорщик служби цивільного захисту Іван Миронович Петрів, який проходить службу в ЗДПО-1 по охороні Калуського ЗАТ "Лукор" на посаді водія пожежного автомобіля.
Уродженець села Підмихайля Калуського району, після закінчення школи обрав мирну професію тракториста у місцевому колгоспі. Служба в лавах Радянської Армії завжди вважалася почесною і потрібною, отож призовник Іван Петрів з гордістю йшов у військкомат, вже наперед приміряючи на свою ставну фігуру військову форму. Але, виявилося, що йому випав особливий жереб, набір у команду "28-А", тобто, про свою майбутню долю, він вже знав з самого початку, тільки ні батькам, ні сестрі про це не обмовився жодним словом.
Спочатку був курс молодого бійця в Орджонікідзе в автороті, після нього – звичний для всіх афганців маршрут – Ташкент-Кабул. Афганістан зустрів молодого бійця спекою і жовто-брунатними барвами – скелі, пісок, вицвіле східне небо. Як згадує свої ті перші враження Іван Миронович, його вразили дві речі: постарілі змарнілі, якісь набагато старші, обличчя солдат, які в принципі були його ровесниками і відсутність зелені. Йому, уродженцю Прикарпаття, було складно звикати до відсутності дерев та трави, але реальна військова дійсність швидко змушувала адаптуватися до всього нового і небезпечного.
Іван Петрів потрапив у Баграмську дивізію, під самий кордон з Пакистаном у роту матеріального забезпечення мотострілкового полку і вже у вересні 1987 року вирушив зі своєю першою колоною через сумнозвісну Паншерську ущелину. Як згадує Іван Миронович, один рейс колони, яка складалася від 20 до 50 машин, тривав тиждень-два і доводилося долати відстань у 600 кілометрів. Через кожні п’ять машин їхав бронетранспортер, а з повітря їх завжди супроводжували гелікоптери. Найнебезпечнішими були перші і останні тридцять кілометрів, саме на цих інтервалах завжди були наймасивніші обстріли, і хоча, на щастя, за півтора року, проведені в Афганістані, не було жодного загиблого під час обстрілів, неодноразово було багато поранених. Та й сама дорога була неймовірно складною: – з одного боку скелі, з іншого далеко внизу – ріка. До того ж ширина дороги дозволяла їхати тільки одній машині, а в разі її підбиття душманами, не залишалося нічого, окрім скидати пошкоджену машину в ріку. З часом прийшов досвід, страх вдалося сховати на саме денце власної душі, та й служба фактично не залишала вільного часу, адже доводилося ще й патрулювати територію розташування полку та брати участь у військових операціях – перехоплювати у пустелі каравани зі зброєю, що йшли з пакистанського кордону. А додому Іван писав спокійні листи, жодним словом не обмовляючись про ті операції, у яких бере участь. Та й найбільшою його радістю на ті півтора року стало отримання листа від рідних, з далекого Підмихайлля...
Під найсильніший обстріл під час чергового рейсу колони Іван Петрів потрапив у 1988 році у найнебезпечнішій ділянці Паншерської ущелини, так званої Гавакської петлі, але завдяки мужності та витримці їм вдалося довезти вантаж без людських та матеріальних втрат. Саме за цей рейс Іван Миколайович був представлений до державної нагороди – медалі "За відвагу". Пам’ятає він і дводенний масований обстріл реактивними та мінометними снарядами розташування полку у жовтні 1987 року, коли голови буквально не можна було підняти...
Його служба у зоні бойових дій тривала півтора року і закінчилася символічно – виведенням військ з Афганістану і переїзд колоною у лютому 1989 року через славнозвісний міст Дружби над рікою Амудар’я. І на запитання, про що думав, коли покидав цю негостинну і зболену війною країну, Іван Миронович відповідає, що дякував Господу Богу і своїм батькам, за те, що їхні молитви допомогли залишитися живим і йому, і його односельцям, у цьому афганському пеклі.
Дослужував свій армійський термін Іван Петрів у Нахічевані старшим сержантом і командиром відділення з дванадцяти машин, і вже звідти приїхав до рідного села. Повернувся працювати у колгосп трактористом, і так у мирній праці збігали роки, аж поки у 2001 році життєві обставини привели Івана Мироновича в пожежну охорону. І почалося інше життя, яке чимось було схоже на його колишні бойові будні, бо вимагало дисциплінованості та чіткого виконання поставлених завдань.
Згадує Іван Миронович і 1990 рік, саме тоді 15 лютого вже у Калуші йому було вручено ту медаль "За відвагу", до якої він був представлений ще 1988 року за мужність, про яку тепер, через роки, нагадують нагороди і грамоти і, звичайно, пам’ять, адже таке не забувається. До Івана Мироновича Петріва з великою повагою ставляться у підрозділі: адже він – колишній воїн-інтернаціоналіст, котрий на собі відчув весь нелегкий воєнний тягар і не раз дивився в обличчя смерті. Хорошої думки про Івана Мироновича і начальник ЗДПО-1 по охороні Калуського ЗАТ "Лукор" підполковник служби цивільного захисту Ігор Михайлович Шевчук. За його словами Іван Петрів – дисциплінований і сумлінний працівник, який служить прикладом для своїх молодих колег. Сам Іван Мирославович не бачить нічого особливого в тому, що життєва стежина привела його саме в пожежно-рятувальну службу. Каже, на все воля Божа, і значить так мало статися. Щоб знову відчувати себе потрібним, щоб знову найвищим покликання життя стала допомога людям, які потрапили в біду.
Джерело: Центр пропаганди ГУ МНС в Івано-Франківській області
Обговорити на форумі
А повернувшись до рідного дому, до мирного життя, вчилися жити, відвикаючи від звуків автоматних черг та авіаційних ударів, сприймаючи кожен день як нагороду. Багато з колишніх афганців обирали своєю професією службу, яка вимагала мужності, відваги, великої відповідальності, готовності в будь-яку мить пройти на допомогу людям. Саме до когорти колишніх воїнів-афганців належить прапорщик служби цивільного захисту Іван Миронович Петрів, який проходить службу в ЗДПО-1 по охороні Калуського ЗАТ "Лукор" на посаді водія пожежного автомобіля.
Уродженець села Підмихайля Калуського району, після закінчення школи обрав мирну професію тракториста у місцевому колгоспі. Служба в лавах Радянської Армії завжди вважалася почесною і потрібною, отож призовник Іван Петрів з гордістю йшов у військкомат, вже наперед приміряючи на свою ставну фігуру військову форму. Але, виявилося, що йому випав особливий жереб, набір у команду "28-А", тобто, про свою майбутню долю, він вже знав з самого початку, тільки ні батькам, ні сестрі про це не обмовився жодним словом.
Спочатку був курс молодого бійця в Орджонікідзе в автороті, після нього – звичний для всіх афганців маршрут – Ташкент-Кабул. Афганістан зустрів молодого бійця спекою і жовто-брунатними барвами – скелі, пісок, вицвіле східне небо. Як згадує свої ті перші враження Іван Миронович, його вразили дві речі: постарілі змарнілі, якісь набагато старші, обличчя солдат, які в принципі були його ровесниками і відсутність зелені. Йому, уродженцю Прикарпаття, було складно звикати до відсутності дерев та трави, але реальна військова дійсність швидко змушувала адаптуватися до всього нового і небезпечного.
Іван Петрів потрапив у Баграмську дивізію, під самий кордон з Пакистаном у роту матеріального забезпечення мотострілкового полку і вже у вересні 1987 року вирушив зі своєю першою колоною через сумнозвісну Паншерську ущелину. Як згадує Іван Миронович, один рейс колони, яка складалася від 20 до 50 машин, тривав тиждень-два і доводилося долати відстань у 600 кілометрів. Через кожні п’ять машин їхав бронетранспортер, а з повітря їх завжди супроводжували гелікоптери. Найнебезпечнішими були перші і останні тридцять кілометрів, саме на цих інтервалах завжди були наймасивніші обстріли, і хоча, на щастя, за півтора року, проведені в Афганістані, не було жодного загиблого під час обстрілів, неодноразово було багато поранених. Та й сама дорога була неймовірно складною: – з одного боку скелі, з іншого далеко внизу – ріка. До того ж ширина дороги дозволяла їхати тільки одній машині, а в разі її підбиття душманами, не залишалося нічого, окрім скидати пошкоджену машину в ріку. З часом прийшов досвід, страх вдалося сховати на саме денце власної душі, та й служба фактично не залишала вільного часу, адже доводилося ще й патрулювати територію розташування полку та брати участь у військових операціях – перехоплювати у пустелі каравани зі зброєю, що йшли з пакистанського кордону. А додому Іван писав спокійні листи, жодним словом не обмовляючись про ті операції, у яких бере участь. Та й найбільшою його радістю на ті півтора року стало отримання листа від рідних, з далекого Підмихайлля...
Під найсильніший обстріл під час чергового рейсу колони Іван Петрів потрапив у 1988 році у найнебезпечнішій ділянці Паншерської ущелини, так званої Гавакської петлі, але завдяки мужності та витримці їм вдалося довезти вантаж без людських та матеріальних втрат. Саме за цей рейс Іван Миколайович був представлений до державної нагороди – медалі "За відвагу". Пам’ятає він і дводенний масований обстріл реактивними та мінометними снарядами розташування полку у жовтні 1987 року, коли голови буквально не можна було підняти...
Його служба у зоні бойових дій тривала півтора року і закінчилася символічно – виведенням військ з Афганістану і переїзд колоною у лютому 1989 року через славнозвісний міст Дружби над рікою Амудар’я. І на запитання, про що думав, коли покидав цю негостинну і зболену війною країну, Іван Миронович відповідає, що дякував Господу Богу і своїм батькам, за те, що їхні молитви допомогли залишитися живим і йому, і його односельцям, у цьому афганському пеклі.
Дослужував свій армійський термін Іван Петрів у Нахічевані старшим сержантом і командиром відділення з дванадцяти машин, і вже звідти приїхав до рідного села. Повернувся працювати у колгосп трактористом, і так у мирній праці збігали роки, аж поки у 2001 році життєві обставини привели Івана Мироновича в пожежну охорону. І почалося інше життя, яке чимось було схоже на його колишні бойові будні, бо вимагало дисциплінованості та чіткого виконання поставлених завдань.
Згадує Іван Миронович і 1990 рік, саме тоді 15 лютого вже у Калуші йому було вручено ту медаль "За відвагу", до якої він був представлений ще 1988 року за мужність, про яку тепер, через роки, нагадують нагороди і грамоти і, звичайно, пам’ять, адже таке не забувається. До Івана Мироновича Петріва з великою повагою ставляться у підрозділі: адже він – колишній воїн-інтернаціоналіст, котрий на собі відчув весь нелегкий воєнний тягар і не раз дивився в обличчя смерті. Хорошої думки про Івана Мироновича і начальник ЗДПО-1 по охороні Калуського ЗАТ "Лукор" підполковник служби цивільного захисту Ігор Михайлович Шевчук. За його словами Іван Петрів – дисциплінований і сумлінний працівник, який служить прикладом для своїх молодих колег. Сам Іван Мирославович не бачить нічого особливого в тому, що життєва стежина привела його саме в пожежно-рятувальну службу. Каже, на все воля Божа, і значить так мало статися. Щоб знову відчувати себе потрібним, щоб знову найвищим покликання життя стала допомога людям, які потрапили в біду.
Джерело: Центр пропаганди ГУ МНС в Івано-Франківській області
Обговорити на форумі