Gazeta Wyborcza: Америкою правлять масони

Масони мають дивні ритуали і, мабуть, розлючені на мене за викриття. Та мусять радіти, що я пишу про них шанобливо – каже Ден Браун, автор книжки "Втрачений символ", яка вийшла нещодавно у Польщі у видавництвах Albatros/A. Kurylowicz і Sonia Draga.

Ви дійсно вірите у свої теорії змови чи ставитеся до них лише як до розваги?

Це розвага. До написаного у своїх романах ставлюся серйозно в тому сенсі, що їхню історичну частину намагаюся подати найретельніше, на підставі точних документів. Їх збирання триває довше, ніж саме писання. Мої романи служать розвазі, але стосуються дуже серйозних тем, про які я намагаюся писати шанобливо.

В останньому романі Ви пишете про масонів, і мені здається, що це перша змова, яку Ви описали із симпатією.

Власне, так і є. Перш ніж щось написав – узагалі, поки почав думати про фабулу, – ретельно вивчив історію масонства. Якби внаслідок цих досліджень я вирішив, що це якась темна, небезпечна сила, то придумав би інший роман. Але під час читання я захопився філософією масонства, їх концепцією універсальної віри, їх відданістю філантропії. Загалом, вони мають дивні ритуали, про які я багато пишу. З того, що знаю, вони розлючені на мене за викриття. Але мусять радіти, що я пишу про них шанобливо.

Масони відреагували? Ви отримали офіційний протест від Opus Dei з нагоди попереднього роману...

Були одиничні реакції окремих масонів, але я не пригадую офіційної позиції організації як такої. Найбільше пишаюся такими коментарями, як "Звідки він узяв цю інформацію?". Тому що я оприлюднюю багато подробиць, що стосуються самої організації.

Як це, власне, працює: вони, з одного боку, є таємною організацією, а з іншого – мають цілком певні штаб-квартири та певних представників?

Масонство приховує від суспільства багато секретів, але сам факт існування не належить до них. Наведу простий приклад. Напевно, Ви чули про компанію Apple Computer. Ця компанія має певну адресу, Ви можете поїхати до цього будинку, де Вас зустрінуть ввічливі адміністратори. Ви зможете купити сувеніри в місцевій крамничці і т.д.

Але чи впустять Вас на крок далі? Дозволять побачити проекти нових пристроїв? Немає й мови. Це не означає, проте, що, спостерігаючи зовні за діяльністю компанії, не можна з’ясувати певних речей на підставі раціональних передумов і достовірних джерел інформації. Чи дійсно за два тижні вони покажуть свій новий планшет – можемо сперечатися на підставі доступної інформації та спостережень.

Новий планшет – це секрет навіть для Дена Брауна?

О, так! Чекаю з нетерпінням на розв’язання загадки, так само як і решта світу. Маю надію, що плітки підтвердяться, оскільки вони обіцяють дуже цікавий пристрій.

Тобто штаб-квартиру масонів у США можна просто знайти в телефонному довіднику та відвідати її...

І знайдете Ви, напевно, цікавий з погляду архітектури будинок, у якому ніхто не відчинить Вам дверей. Або щонайбільше якийсь швейцар скаже, що доступ дозволено лише для членів.

У Вашому рідному місті Екзетері у штаті Нью-Гемпшир теж є масонська ложа?

Звісно! Я саме сиджу в найвищому будинку Екзетера, який має вісім поверхів, і через вікно бачу місцеву масонську ложу. Вона є на Вотер-стрит [Water Street], на березі річки Екзетер [Exeter].

А якщо я запитаю, чи Ви належите до неї, відповіддю буде красномовне мовчання?

Ні, можу дати просту відповідь: не належу і не міг би належати до масонів. Не тому, що є їхнім ідейним ворогом – як уже казав, ставлюся до масонської філософії з великою повагою, але просто не міг би належати до жодної таємної організації. Значно приємніше викривати секрети, ніж зберігати їх. Сама думка, що, вступаючи до таємної організації, я позбувався б можливості написати книжку про неї, змушує відкинути запрошення.

Я читав, що це батько виховав Вас як викривача таємниць?

Не знаю, чи таким був його намір, але це дійсно так сталося. Мій батько – математик, автор підручників. Шифри та коди були його пристрастю, і йому вдалося заразити нас ними. Уранці на Різдво, коли ми сходилися внизу подивитися на наші подарунки під ялинкою, замість коробок знаходили зашифровану вказівку. Ця вказівка могла привести до холодильника, а в ньому могла бути чергова зашифрована вказівка, що шукати варто в гаражі. Різдво означало для нас день великого шукання скарбів. Усім це подобалося.

Отже, це Ваш батько вигадав формулу, яку нині називаємо "роман у стилі Дена Брауна"?

Письменництво полягає в тому, що пишеш про те, що подобається, і сподіваєшся, що це сподобається й іншим людям. У моєму випадку це, на щастя, справдилося. Батькові завдячую одним: переконанням, що вчитель – це досконала професія для героя сенсаційного роману. Роберт Ленґдон – це суміш різних учителів, яких зустрічав на своєму шляху освіти, зокрема мого батька. Це професія, якій я засвідчую величезну повагу. Кілька років тому з найближчими родичами заснував фундацію, що підтримує значними сумами навчальний заклад, де, власне, сиджу зараз: Екзетерська академія ім. Джона Філіпса [Phillips Exeter Academy], де викладав і мій батько. Книжки приносять великі гроші, з чого, звісно, дуже тішуся, але оскільки мене не надто цікавлять яхти чи приватні літаки, з’ясував, що найбільша втіха – витрачати їх на розвиток освіти чи захист довкілля.

А звідки Ви взяли інший елемент типового роману Дена Брауна – стиснення дії так, щоб вона відбувалася протягом однієї доби чи навіть одного дня? Це не типовий прийом, дія романів Роберта Ладлама чи Стівена Кінґа часто розтягується на місяці, навіть роки.

У мене це спрацьовує, по-перше, тому, що змушує писати книжку ефективно. Коли я збираю документи, готуючись до писання, маю значно більше інформації, ніж уміститься в книжці. Мушу пильнувати, щоб не знудити читача надміром даних, отже, в підсумку у творі вміщується стільки, скільки мій герой може пояснити за такий короткий час. По-друге, завдяки цьому читач має більше почуття реальності дії, тому що час її тривання збігається з часом читання. Ці романи можна прочитати на одному подиху за 12-24 години. Це створює ілюзію, що історія відбувається власне зараз – i це робить її більш захопливою.

Але це обмежує вибір – скільки ще можна вигадати історій, у яких американський професор має закінчити щось за 24 години?

Такої проблеми немає взагалі! Розкіш романіста в тому, що завдяки ретроспективам можна вмістити будь-які спогади у 24-годинні межі. Дія "Втраченого символу" відбувається протягом 12 годин, але під час неї ми дізнаємося про минуле Молоха, a отже, довідуємося про давні події. Не кажучи вже про інформацію, що стосується давньої історії. Також з’являються пророцтва, що стосуються майбутнього.

Я думав, що Ви розміщуватимете дію кожного роману в якійсь туристично привабливій місцевості, як Париж чи Рим. Чому обрали Вашингтон, нудне місто бюрократів?

Я вважаю, що Вашингтон – це магічне місто, яке має цілу архітектурну інтригу і велич Парижа чи Рима. У нас тут є обеліски, пам’ятки класицизму, таємні переходи, крипти та катедри. Я хотів би віддати належну шану своїй країні та її історії, нашим загадкам минулого. На початку мого роману професор Ленґдон запитує у своїх студентів, хто з них був у Римі, і виростає ліс рук. Потім він запитує, хто був у Вашингтоні, і виявляється, що ніхто. Ленґдон звертає їм увагу, що тут теж є що побачити.

У Вашому романі з’являється ноетика, яку я особисто, як скептик, трактую як ще одну паранауку. У "Втраченому символі" Ви описуєте її дуже серйозно. Дійсно повірили в неї?

Як і Ви, вважаю себе скептиком. Підготовка до цього роману тривала так довго й тому, що я мав спочатку перевірити, як описувати ноетику. Я хотів впевнитися, чи всі експерименти, на які вони посилаються, було дійсно виконано, чи отримали вони такі результати. Сьогодні я впевнений, що ноетика – це справжня наука. І, на мою думку, про неї буде багато чути за кілька років, варто очікувати революційних змін у фізиці та психології. Коли кільканадцять років тому в "Цифровій фортеці" я написав, що уряд читає наші листи, я зіткнувся з реакцією, що це параноя, що це просто неможливо. Тепер ми всі знаємо, що електронна пошта – це не безпечний спосіб спілкування. Думаю, що так само буде з тими, хто ставить під сумнів цінність ноетики в цьому романі.

Чи трапляється, що, збираючи документи, Ви змінюєте погляди на якусь справу?

Звісно! Так було з історією християнства, яку показано в "Коді Леонардо да Вінчі". Не хвилює, чи інші люди вірять у те, що й я, але після всього, що я прочитав на цю тему, теорія з Марією Магдаленою видається мені більш переконливою, ніж те, чого вчать нас на уроках закону Божого в недільних школах.

Ви визначили, яким є вплив масонства у США – вони контролюють парламент, а може, й Білий дім?

Багато масонів є у конгресі, багато працюють у спецслужбах, але їхніх вплив не обмежується цим. Важливіше те, що масонська філософія, яка робить ставку на гуманістичний універсалізм й уникання дискримінації, стала неначе інтелектуальним ДНК багатьох політиків, які необов’язково є масонами. Масони найкращі в опосередкованому впливі. Не йдеться про те, що керівництво таємно роздає доручення своїм підлеглим, лише дуже авторитетна особа робить так, що інші добровільно йдуть за нею.

З Вашого роману я виніс враження, що філософія масонства тісно пов’язана з тим, що ми називаємо американським сном: міфом про створення ідеального суспільства на новій землі, суспільства, в якому все можливе, тому що ніхто не обмежує людської підприємливості...

Дуже тішуся, що Ви це так зрозуміли, тому що сам сприймаю так. Частою помилкою є звернення до християнських коренів Сполучених Штатів. Наші батьки-засновники були не християнами, а деїстами. Це віра в Бога, який створив світ, але не дбає про його справи, тому не можна вимолити в нього успіху. Це віра, близька масонству. Вона має християнські корені, але це не християнство. В Америці ми досі чуємо, що, поважаючи християнські цінності, шануємо коріння цього народу – а це просто неправда. Америка стала християнською країною набагато пізніше.

То ким були пуританці-колоністи з корабля Mayflower?

На цьому кораблі не всі були пуританами! Я не стверджую, що Америку заснували з ворожими намірами щодо християнства. Я стверджую, що її не засновували як християнську країну. Ідеалом батьків-засновників була відкритість до різних релігій і різних способів ушанування Творця, зокрема до християнства.

У нас є релігійні праві, які суто з політичних причин хочуть, щоб ми вірили, що Бен Франклін, Томас Джефферсон і Джордж Вашинґтон були християнами, які прагнули створити християнську державу. Це просто неправда. Джефферсон написав відому "Біблію Джефферсона", тобто Святе Письмо, з якого він усунув усі дива та надприродні явища, залишаючи лише моральні уроки.

Різниця між християнським теїзмом і сповідуваним нашими батьками-засновниками деїзмом полягає в цілком іншому філософському баченні. Християнин вірить, що Бог дбає про нас і його можна якось попросити або вблагати молитвою, щоб допоміг. Деїст скаже, що, загалом, цей світ створила якась вища істота, яку ми повинні шанувати. Але, поза тим, ми тут самі й маємо взятися до праці.

У Польщі сенсаційною видалася новина, що Алі Агджа запропонував Вам співпрацю в написанні нової книжки про таємниці Ватикану. Це правда?

Я теж почув про це на телебаченні, але листа від Агджі ніколи не бачив. Навіть якби він його надіслав, то сам лист ніколи не потрапив би до мене. Я наймаю людей, завданням яких є відкидати такі пропозиції від подібних людей. Я не знаю, чи він дійсно надіслав таку пропозицію і не зацікавлений у ній. Маю досить власних ідей для книжок.

Розмовляв: Войцех Орлінський [Wojciech Orliński]
Автор: Ден Браун [Dan Brown] (на фото) – автор романів-бестселерів, таких як "Код Леонардо да Вінчi", "Янголи та демони".
Назва оригіналу: Ameryką rządzą masoni
Джерело: Gazeta Wyborcza, 28.01.2010
Зреферував: Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі