друкувати


С.Волковецький: Життя нам кращим не зробить ніхто, окрім нас

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-02-04 12:29:07
На звітно-виборній конференції обласного об’єднання ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка керівником цієї поважної громадської організації обрано Степана Волковецького. Свого часу, до переходу на дипломатичну роботу, він уже обіймав цю посаду. Але чи можна двічі увійти у ту саму річку? З цього запитання і почалася наша розмова.

Справді, не можна, — сміється Степан Волковецький. — Але, як течія, так і діяльність, життя й завдання "Просвіти" змінюються, хоч завжди йдуть у річищі української національної ідеїѕ Мене часто запитують, чому я повернувся у "Просвіту". По-перше, це не рядова громадська структура, яких в Україні нині чимало, а найдавніша українська організація, яка виникла ще у ХIХ столітті і яка майже впродовж 150 років організовувала, об’єднувала, освічувала народ. Саме завдяки їй стала можливою українська революція 1918-1920 років, створення ЗУНР і УНР, національно-визвольна боротьба у 40-х і 50-х роках. По-друге, очолити таку організацію почесно, а місія її, я переконаний, не завершена й дуже потрібна суспільству. Адже нині в суспільстві йде пошук об’єднавчих структур, бо політичні партії не так згуртовують українську спільноту, як роз’єднують її. І такою потугою, на моє переконання, може стати "Просвіта".

— Отож як Ви окреслюєте нинішні завдання "Просвіти"?
— Це ті ж завдання, які ще ставили свого часу перший голова тодішнього Товариства української мови ім. Т. Шевченка Д. Павличко, перший голова львівської "Просвіти" Р. Іваничук, інші українські патріоти. Зрозуміло, що надважливою метою "Просвіти" є формування національної свідомості на засадах християнської моралі, любові до Батьківщини, її національних традицій у всіх сферах життя. Головним, я б сказав, історично важливим є відновлення осередків у селах, виробничих і невиробничих колективах. Хто, скажімо, займається державною ідеологією на селі? Селяни нині залишились сам на сам зі своїми життєвими проблемами. Із земельного наділу не проживеш, іншої праці немає, люди масово виїжджають на заробітки. Залишаються переважно старші і молодь. Народні доми здебільшого зачинені, бо не опалюються і молодь до них не йде, а знаходить розваги у пиятиках, сумнівних компаніях, деградує морально й духовно. У сільських рад, шкіл, як кажуть, руки не доходять...

— І тут ситуацію може врятувати "Просвіта"?
— Безперечно, її історичною традицією є згуртування найавторитетніших, активних, національно свідомих громадян. І нині сільський осередок здатний і повинен об’єднати освітян, духовенство, владу, працівників закладів культури, охорони здоров’я, господарських структур, підприємців.

Переконаний, якщо ядро первинного осередку становитимуть вчителі, священики, керівники влади, культурницьких, господарських установ, політичних партій, молодіжних організацій, то "Просвіта" зможе вирішити багато наболілих і актуальних проблем, бути цікавою для молоді, наповнити конкретним змістом давні гасла "Свій до свого по своє", "Допоможемо собі самі", відродити кредитівкиѕ Це завдання дуже важливе. Правда, дехто вважає, що коли є телевізор, то нічого більше і робити не потрібно. Отож маємо подбати про те, аби в селі співав хор, а краще — й кілька, діяли драматичний, хореографічний гуртки, грав оркестр...

— Пане Степане, ще пам’ятні часи, коли бригади лекторів виїжджали в села, трудові колективи. інша річ, що вони доносили до людей. Але, як на мене, це була не така вже й погана задумка. Бо у нас доносити до людей, пропагувати державницьку ідеологію нині просто нікому.
— Що правда, то правда, такого механізму, який би пронизував суспільство зверху донизу, так і не вироблено. Зрештою, не вироблено і зрозумілої державницької ідеології. Якщо вже політики трактують її по-різному, то що вже говорити про загал? Як людина, яка тривалий час пропрацювала в дипломатії, знаю, що кожна розвинена країна ідентифікує себе як національна держава і захищає себе державницькою ідеологією — чи то Польща, чи Німеччина, чи Японія... У нас такої ідеології, здається, немає, бо не завжди навіть посольські працівники самоусвідомлюють себе українцями, людьми української культури. Бо якби так було, то у нас були б і інший парламент, і інший уряд, і інший рівень життя. Та не потрібно розчаровуватись.

Я цілком підтримую ідею виїздів і зустрічей таких груп. А тем для розмов і бесід цілком достатньо: політика, економіка, соціальні проблеми життя громад — виховання молоді, боротьба з пияцтвом, утвердження моральності, захист довкілля. Такого душевного спілкування потребують усі люди...

— До речі, на початку розмови ми згадали про Вашу посольську місію. Ви так і залишаєтесь у званні посла?
— Так заведено у світі, навіть у відставці. Людина, яка представляла державу на рівні посла, має статус надзвичайного і повноважного посла.

— Оскільки Ви досить довго працювали в Грузії, як Ви там почувалися, що вдалося зробити?
— Варто нагадати, що нас, українців і грузинів, єднає давня приязнь, від цариці Тамари, Давида Будівничого і князя Ярослава Мудрого, спільність віри, спорідненість доль. На початку ХХ століття і Україна, і Грузія проголосили державність, яку втратили, увійшовши в СРСР. Ми, прагнучи волі, майже водночас проголосили незалежність у 90-х роках, яку нам так тяжко утвердитиѕ А що вдалося зробити?.. Окрім забезпечення на високому рівні відносин дипломатичних і міждержавних, організовано повноцінну українську, точніше українсько-грузинську школу в Тбілісі, подібної до якої нема в цілому СНД. Відновлено експозицію музею Лесі Українки в Сурамі і встановлено меморіальну дошку геніальній поетесі у Тбілісі, в престижному районі Тбілісі виділено земельну ділянку для будівництва нашого посольства, відкрито консульство в Поті (тепер перенесено в Батумі). Вдалося налагодити контакти регіонів двох країн. Скажімо, Івано-Франківська область поєднана договором про співробітництво з Кахетією. За моєї ініціативи українська діаспора згуртувалась в об’єднанні "КРУГ" (Координаційна рада українців Грузії), став виходити часопис "Український вісник". Істотно збільшився обсяг перевезень поромної переправи Поті — Батумі — Іллічівськ.

— А потім Вас направили у сусідній Азербайджан. Чому вибір впав на Вас?
— Думаю, тому, що знаю регіон, його особливості й проблеми.

— Здається, Ви і там займалися не лише суто посольськими справами...
— Повноваження посла достатньо широкі — сюди входить і підвищення позитивного іміджу України в країні перебування, і від нього залежить, як це робити. Мені ж ніхто не давав з Києва вказівок організовувати школу, діаспору і т. п. Приміром, ще до початку моєї місії в Азербайджані виникла ідея встановлення пам’ятника Т. Шевченку в Баку. Але як її реалізувати, коли коштів на те ніяких не було? Почав шукати спонсорів, а перед тим провів зустрічі й консультації з азербайджанською стороною. Вдалося знайти таку організацію, як "Укрспецекспорт", її керівника Сергія Боднарчука, який надав кошти на реалізацію проекту. Автором його і скульптором став відомий митець із Києва Ігор Гречаник. Я наполіг, щоб Шевченко постав молодим і натхненним генієм, із "Кобзарем" у руках, під божественним крилом. Пам’ятник відкрили президенти України та Азербайджану 2008 року.

Головним своїм завданням в Азербайджані я вважав забезпечення України енергоресурсами з альтернативних джерел. Йдеться про створення Кавказько-Балтійського нафтового коридору. Адже, залучивши до нього ще й Казахстан Європа й ми могли б одержувати десятки мільйонів тонн нафти щорічно, а в перспективі, коли врахувати щорічне збільшення видобутку нафти в Азербайджані приблизно на 10 мільйонів тонн, нафтовим ресурсом може бути забезпечена не тільки Україна, а й країни Західної Європи. Йдеться про трубопровід Баку — Тбілісі — Супса (поруч з Поті) і магістраль Одеса — Броди, яка має працювати за призначенням в прямому напрямі з Одеси до Брод, а не так, як тепер, — в реверсному режимі.

На жаль, я тут зіткнувся із прихованим і неприхованим спротивом. Уявляєте ситуацію, коли Президент і посол домовляються з керівництвом Азербайджану про реалізацію поставок каспійської нафти в Україну, а потім приїжджає міністр енергетики України від уряду Януковича і каже, що для України це є нецікаво. Здавалося б, очевидні, принципово важливі і корисні для України речі блокуються на рівні виконання. І поки в нас не буде єдиної думки у владних структурах щодо цього питання, доти цей проект не може бути реалізований.

Це саме стосується і такого важливого питання, як виділення земельної ділянки для будівництва посольства України в Баку. Склалася ситуація, коли Азербайджан отримав ділянку в історичній частині Києва розміром більше півтора гектара, а Україна в Баку мала ділянку неповні 10 сотих, і то не в центральній частині столиці Азербайджану. Це питання я порушив одразу після приїзду в Баку, при врученні вірчих грамот президентові Азербайджану. Рішення його проходило дуже складно, бо земля в центрі Баку дуже дорога. Але зусиллями обох президентів, моїм наполяганням вдалося його вирішити. Не обійшлося без дивних речей. Маю на увазі листа, якого я отримав з рідного міністерства, де доцільність отримання ділянки ставилася явно під сумнів. Вважаю це недержавним підходом. Але уряд Азербайджану все-таки прийняв позитивне для України рішення.

— До речі, як сприймають Україну в світі?
— Зовнішня політика — це відображення внутрішньої політики. На жаль, у ній всі наші проблеми. Наприклад, якщо на цих виборах посольства підтримали лідера опозиції, а не чинного Президента, то це свідчить про кадрову політику. Але ж послів призначає президент. Він же, так би мовити, наймає їх на роботу. Напевно, потрібні зміни. Україна повинна говорити на зовнішній арені одним голосом.

— А чи не думаєте повернутись у владу?
— Для мене влада — не самоціль. Я у ній був і попри абсурдні звинувачення працював для людей, розуміючи, що вони, обравши мене чи то головою області, чи народним депутатом, просто найняли на роботу. І на ній я працював чесно. Я ніколи не розглядав державну службу як засіб наживи. Не мав і не маю жодних приватних фірм, відмовив собі навіть у житлі, яке виділялося всім народним депутатам у Києві. Назвіть мені, будь ласка, ще когось із народних депутатів двох скликань, які не взяли житла? (Прим. редакції: нам відомо, що від квартири також відмовився С.Пушик). Я вважав, що, роздаючи квартири народним депутатам, Верховна Рада провокує корупцію. Не знаю, що я тим кому довів, але я залишився самим собою. Я не міняв партій (слава Богу, в КПРС не перебував), депутатських фракцій, служив і служу національній ідеї. Тому я тепер в "Просвіті", а не, наприклад, у Верховній Раді чи в бізнесі.

— Як на мене, Ваш політичний досвід міг би пригодитися чи то в області, чи в столиці.
— Думаю, що так...

— Ви намітили плани розбудови "Просвіти" в широкому розумінні. Але це потребує фінансової підтримки.
— Частково ми фінансуємось з обласного бюджету. Але коштів цих явно недостатньо. Ми не можемо допомогти низовим осередкам. Тому нам важлива підтримка місцевої влади всіх рівнів. Зрештою, це важливо з точки зору місцевого самоврядування, яке передбачає активність громад. Йдеться не про якісь зарплати, а про організацію і проведення громадських заходів.

— Питання, думаю, стоїть про співпрацю влади і "Просвіти"?
— І Церкви також, можливо, передусім. Пригадаймо настанови митрополита Андрея Шептицького, активність практично всіх священиків того часу в просвітянській діяльності, які найчастіше й очолювали осередки "Просвіти". Десятки років велася клопітлива, часто невдячна, але дуже потрібна людям діяльність.

Переконаний: якщо сформуємо в кожному населеному пункті активне просвітянське ядро, то і село відродиться. Маємо зрозуміти, що життя нам кращим не зробить ніхто, якщо ми самі собі його не організуємо. Подивіться, що робиться в наших селах: колективна господарка занепала, а нова складається важко. Селищний чи сільський голова — один, школа — сама по собі, як і Церква. А якщо їх об’єднати, то і влада була б іншою, і життя змістовнішим.

Просвітянський проект — це історично оправдана форма організації людей на основі національної традиції. Наше завдання — з розумом використати її.

— Ми стоїмо перед другим туром виборів. Виступаючи на мітингу в День злуки, Ви заявили таке, що викликало резонанс, повне схвалення в одних і осуд в інших. Ви сказали, що ті люди, які закликають не йти на вибори або піти й проголосувати проти всіх, таким чином підтримують Януковича. Ви готові це підтвердити?
— Для мене це абсолютно очевидно. Звісно, кожен може голосувати згідно зі своїм розумінням і сумлінням. Я лише хочу підкреслити нещирість і політичне фарисейство тих людей, які, подібно до римського прокуратора Пилата, "умивають руки" — нібито вони, не сприймаючи жодного з двох кандидатів, не підуть на голосування чи проголосують проти обох. Але ж таким чином розрив між кандидатами збережеться і президентом стане Янукович. Треба бути відвертим і послідовним у своїй політичній позиції. Я в першому турі голосував за чинного Президента Віктора Ющенка згідно з позицією, яку зайняла "Просвіта". В другому турі я голосуватиму за Тимошенко. Так чинити рекомендувала всім просвітянам краю рада ОО ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка.

Джерело: Газета "Галичина"
Обговорити на форумі