Трудові мігранти: зрадники чи герої?

Чимало публікацій в українській пресі присвячується трудовим мігрантам — представникам четвертої хвилі еміграції, яка триває ось уже 20 років.

Пишуть переважно про плачевні наслідки цього феномену. Один з них - це розбиті сім’ї і залишені вдома діти.

Ще більше негативу до співвітчизників-мігрантів знайдеш на інтернет-форумах і почуєш від земляків в Україні.

Мовляв, такі-сякі зрадники, люди без почуття власної гідності погналися прислужувати італійським синьйорам, а звідти ще й наважуються критикувати, а то й повчати Україну.

І це, мовляв, у такий нелегкий час, коли неньку-батьківщину треба рятувати, розбудовувати вдома, а не із-за кордону.

Таку зневагу виявляють не лише пересічні обивателі.

Згадую закарпатську робітницю з півдня Італії, яка зі сльозами на очах розповіла про зневажливе ставлення до неї з боку українського працівника італійського консульства у Києві.

Стосовно українок, які працюють за кордоном, то в Італії розповідають, ще один з колишніх керівників держави назвав їх повіями. Щоправда, інший за це вибачався.

Чужі серед своїх? Мігранти дуже гірко сприймають подібні закиди та образи.

Можливо, тому багато хто і не наважується остаточно повертатися додому, бо бояться почуватися там "чужими серед своїх".

Самі іммігранти кажуть, що інтегруючись в італійське суспільство, вони не просто зберігають традиції своєї нації в країні перебування, а є нині чи не найактивнішими захисниками та пропагандистами України на Заході.

Більшість культурно-громадських заходів вони влаштовують з власної ініціативи за сприяння УГКЦ, українського посольства, місцевих адміністрацій, намагаючись популяризувати знання про Україну в загалом налаштованій про-російськи Італії.

Італійці ставляться до власних емігрантів інакше. Італія у 1950-70 роках минулого століття також зазнала масової еміграції.

Понад 20 мільйонів італійців залишили бідну повоєнну країну у пошуках роботи і кращої долі.

Але як тоді, так і нині ставлення до земляків-емігрантів у самій Італії кардинально інше.

Їх тут вважають мало не героями. Сприймають, як сильних духом людей, які не побоялися покинути рідний дім і в Америці, Швейцарії чи Австралії наважилися почати життя практично з нуля.

Прикметно, що першопрохідцями були переважно чоловіки, дружини з дітьми залишалися вдома, а вже згодом перебиралися до чоловіків. Для італійця почуття родини і домівки — понад усе.

Тоді на Апеннінах також порожніли міста і села, але бюджети комун поповнювалися грошовими переказами від заробітчан.

Про цю допомогу досі пам’ятають і дякують в Італії усі - від комунального чиновника до президента країни.

В емігрантів, які залишилися за кордоном, два громадянства: італійське за місцем народження та іншої держави за місцем проживання.

Зараз чисельна італійська громада за кордоном має чотири виборчих округи, де обирають представників емігрантів до парламенту Італії.

Під опікою уряду діють Центри італійської культури у різних країнах і розроблені програми розвитку італійської мови.

Італійська трудова міграція змінила своє обличчя і перспективи.

Чи дочекаються українські мігранти шани та уваги з боку співвітчизників і рідної влади? Вони на це сподіваються.

Одна іммігрантка у своєму вірші написала: "Нам колись нащадки наші пам’ятник поставлять, нас героїв-нелегалів на весь світ прославлять. Бо боротися роками із злиднями в двобої, можуть тільки сильні люди, можуть лиш герої!"

Автор: Наталія Ґатуччо, Бі-Бі-Сі
Обговорити на форумі