друкувати
110-річниця прикарпатського довгожителя діда Михайла (фото)
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-01-28 03:01:42
У прикарпатському селі Помонята Рогатинського району проживає один із найстаріших жителів України — 110-річний Михайло Цюняк.
Село між Прикарпаттям та Львівщиною, біля залізничної колії, яке колись "поминули" татари. Звідсіля і назва пішла "Помонята". Волелюбне село, що здавна славилося мужніми розумними людьми, талановитими іконописцями, сьогодні оминає…смерть. Нині тут живуть двоє чоловіків, яким давно перейшли столітній поріг. Це 110-річний наш герой Михайло Цюняк та 108-річний Петро Петришин. Понад сорок мешканців Помонят мають за 95. Усі вони, як на диво, при доброму здоров’ї, пам’яті, мають щасливі родини, десятки дітей, внуків та правнуків. У селі довгожителів побувала кореспондент "Експресу".
…Сніг скрипить під ногами, мороз пробирає до кісток, але помонятські селяни жваво пораються на подвір’ях. Чимало з них вже поважного віку, але жваві й працьовиті і здоров’я мають нівроку. "Аби нам молодим до таких років дожити", - каже сільський голова Іван Стефанишин, показуючи дорогу до обійстя найстарішого жителя. На просторому подвір’ї дві невеличкі хатки. Одна стара перекособочена, а друга невеличка та ошатна. Тут і живе пан Цюняк. Навколо акуратно прогорнений сніг. Помонятський війт каже, що дід ще сам на обійсті раду дає (!!!!). Допомогу приймає неохоче. "Не любить дід, аби і про поважний вік йому часто згадували, сердиться, бо ж він ще душею о-го-го. І за молодиць любить розповідати, часом жартує, що ще й оженитися може", - весело мовить пан Стефанишин.
Неписьменний три мови знає. "Христос народився, любі мої гості!", — підтюпцем поспішає нас зустрічати до порога веселий жвавий дідок. В те, що йому аж 110, ніяк не можна йняти віри. За святковим столом уже зібралися невістка, внучка з чоловіком та кішка Нюра. "Ніхто не вірить, що наш батько народився у 1900-ому, — усміхається невістка Катерина та показує документи старенького. — Але це правда, якій ми і самі щодня дивуємося та Господу надякуватися не можемо за такий його довгий вік".
"Я народився у цьому селі, в багатодітній бідній родині. Нас десятеро було, — неспішно починає розмову ювіляр. — Батько й мати важко працювали, не доїдали, не досипали, все хотіли, аби нам добре жилося". Але не судилося їм побачити життя дітей, швидко відійшли у Вічність, а сироти розійшлися помежи люди в найми. Дід Михайло у різних панів та сільських багачів служив, по фільварках батрачив. Через злидні до школи не ходив і донині залишився неписьменним. На щастя, оминула Михайла Цюняка й військова служба. Бо хтозна чи розмовляли би ми нині з поважним чоловіком, якби він у мундир зодягнувся.
Зате дід добре пам’ятає десятки пісень та мелодій, бо ж за молодості самотужки навчився грати на цимбалах. Його запрошували на забави людей веселити. Не забуває пан Михайло окремі польські та німецькі слова, адже жив й за австро-угорського та польського панування, тому й спілкувався різними мовами. Про наймитську долю пан Цюняк говорить неохоче. На очі навертаються сльози. Невістка просить, аби про дідові біди не згадувати, бо старенький може розхвилюватися. Спогади нахлинуть. Тоді плач годі буде зупинити.
Яскравим промінчиком серед чорних буднів стала зустріч із такою ж бідною дівчиною з сусіднього села Орішківці, що на Львівщині. "Я гарним був парубком, та багачки мене не хотіли, — враз світлішає на обличчі дід Михайло, - а моя Катеринка таки пішла за мене, і не пожаліла. У мирі й злагоді десятки літ прожили, сина народили, оженили, внуків, правнуків дочекали. Але чомусь баба не хоче, аби я до поспішав у небо, молиться, щоб Господь віка продовжив, а я й не нарікаю", — жартує помонятський довгожитель. Сьогодні дідо тішиться сином з невісткою, трьома внуками, вісьмома правнуківами та праправнуком.
Бути "бабою в партизанці". Годинами Михайло Цюняк може розповідати про "партизанку". Тоді ще молодий чоловік, ризикуючи життям, передавав звістки у лісові криївки упівцям про чергові облави. У село часто приїздили різні "визволителі", тому й місцевих жителів не всіх знали, а маленького зросту Михайло переодягався на молодицю, сідав на підводу та їхав до лісу. Енкаведистам "молодиця", сміючись та підморгуючи, розповідала, що "йде по гриби". Одного разу пана Цюняка упізнав місцевий священик та дуже просив, аби той був обережним та пожалів дружину й сина. Селянин про це пам’ятав, але більше за родину любив Україну. Не раз і сам переховувався з вояками УПА в лісі. Бог і тут вберіг довгожителя, його не вивезли до Сибіру та не посадили у в’язницю.
Тюрмою стала радянська дійсність та каторжна праця в колгоспі. Дід Михайло найтяжчої роботи не цурався, аби тільки власну хатину звести. Він косив, молотив, будував, носив мішки, був конюхом, пастухом, різноробочим. "Ця родина знана й поважна в селі, — говорить невістка. — Покійна свекруха була дуже доброю людиною, а вже свекор — то жартівник. Таке важке життя прожити, а все з жартами, піснями й молитвами".
Молитви замість таблеток. Навіть страшна хвороба сина не зломила життєрадісного діда. Володимир Цюняк все життя пропрацював трактористом та отримав важку травму. Нині прикутий до ліжка. Про батька дбає невістка з внуками. Але й це горе дід пережив і сприймає як волю Божу. Пан Михайло живе нині сам. На вмовляння рідних перейти у їхню господу не піддається. Говорить, що ще сам здатен себе обслужити і не хочу бути нікому обузою.
Не пам’ятають рідні довгожителя, аби дід до лікарів звертався. Здається, що він ніколи не хворів. А якщо й недуга трішки підступить, то звечора чаїв з трав поп’є, молитву відмовить, а на ранок здоровий встає. Таємницю свого життя дід розкриває охоче. Каже, що його оберігають святі. "Щовечора ми бачимо, як він стає на коліна та молиться, - розповідають "Експресу" сусіди довгожителя. — Просить рідних, аби Біблію йому читали. Напевно, на таких тихих і скромних праведниках і наш світ тримається". Михайло Цюняк, мовить, що молиться за своїх рідних, бабу в небі, Президента і за… кішку. Остання найвірніший друг старенького.
Автор: Галина ПЛУГАТОР, Помонята
Джерело: "Експрес"
Фото Галини Плугатор
Обговорити на форумі
Село між Прикарпаттям та Львівщиною, біля залізничної колії, яке колись "поминули" татари. Звідсіля і назва пішла "Помонята". Волелюбне село, що здавна славилося мужніми розумними людьми, талановитими іконописцями, сьогодні оминає…смерть. Нині тут живуть двоє чоловіків, яким давно перейшли столітній поріг. Це 110-річний наш герой Михайло Цюняк та 108-річний Петро Петришин. Понад сорок мешканців Помонят мають за 95. Усі вони, як на диво, при доброму здоров’ї, пам’яті, мають щасливі родини, десятки дітей, внуків та правнуків. У селі довгожителів побувала кореспондент "Експресу".
…Сніг скрипить під ногами, мороз пробирає до кісток, але помонятські селяни жваво пораються на подвір’ях. Чимало з них вже поважного віку, але жваві й працьовиті і здоров’я мають нівроку. "Аби нам молодим до таких років дожити", - каже сільський голова Іван Стефанишин, показуючи дорогу до обійстя найстарішого жителя. На просторому подвір’ї дві невеличкі хатки. Одна стара перекособочена, а друга невеличка та ошатна. Тут і живе пан Цюняк. Навколо акуратно прогорнений сніг. Помонятський війт каже, що дід ще сам на обійсті раду дає (!!!!). Допомогу приймає неохоче. "Не любить дід, аби і про поважний вік йому часто згадували, сердиться, бо ж він ще душею о-го-го. І за молодиць любить розповідати, часом жартує, що ще й оженитися може", - весело мовить пан Стефанишин.
Неписьменний три мови знає. "Христос народився, любі мої гості!", — підтюпцем поспішає нас зустрічати до порога веселий жвавий дідок. В те, що йому аж 110, ніяк не можна йняти віри. За святковим столом уже зібралися невістка, внучка з чоловіком та кішка Нюра. "Ніхто не вірить, що наш батько народився у 1900-ому, — усміхається невістка Катерина та показує документи старенького. — Але це правда, якій ми і самі щодня дивуємося та Господу надякуватися не можемо за такий його довгий вік".
"Я народився у цьому селі, в багатодітній бідній родині. Нас десятеро було, — неспішно починає розмову ювіляр. — Батько й мати важко працювали, не доїдали, не досипали, все хотіли, аби нам добре жилося". Але не судилося їм побачити життя дітей, швидко відійшли у Вічність, а сироти розійшлися помежи люди в найми. Дід Михайло у різних панів та сільських багачів служив, по фільварках батрачив. Через злидні до школи не ходив і донині залишився неписьменним. На щастя, оминула Михайла Цюняка й військова служба. Бо хтозна чи розмовляли би ми нині з поважним чоловіком, якби він у мундир зодягнувся.
Зате дід добре пам’ятає десятки пісень та мелодій, бо ж за молодості самотужки навчився грати на цимбалах. Його запрошували на забави людей веселити. Не забуває пан Михайло окремі польські та німецькі слова, адже жив й за австро-угорського та польського панування, тому й спілкувався різними мовами. Про наймитську долю пан Цюняк говорить неохоче. На очі навертаються сльози. Невістка просить, аби про дідові біди не згадувати, бо старенький може розхвилюватися. Спогади нахлинуть. Тоді плач годі буде зупинити.
Яскравим промінчиком серед чорних буднів стала зустріч із такою ж бідною дівчиною з сусіднього села Орішківці, що на Львівщині. "Я гарним був парубком, та багачки мене не хотіли, — враз світлішає на обличчі дід Михайло, - а моя Катеринка таки пішла за мене, і не пожаліла. У мирі й злагоді десятки літ прожили, сина народили, оженили, внуків, правнуків дочекали. Але чомусь баба не хоче, аби я до поспішав у небо, молиться, щоб Господь віка продовжив, а я й не нарікаю", — жартує помонятський довгожитель. Сьогодні дідо тішиться сином з невісткою, трьома внуками, вісьмома правнуківами та праправнуком.
Бути "бабою в партизанці". Годинами Михайло Цюняк може розповідати про "партизанку". Тоді ще молодий чоловік, ризикуючи життям, передавав звістки у лісові криївки упівцям про чергові облави. У село часто приїздили різні "визволителі", тому й місцевих жителів не всіх знали, а маленького зросту Михайло переодягався на молодицю, сідав на підводу та їхав до лісу. Енкаведистам "молодиця", сміючись та підморгуючи, розповідала, що "йде по гриби". Одного разу пана Цюняка упізнав місцевий священик та дуже просив, аби той був обережним та пожалів дружину й сина. Селянин про це пам’ятав, але більше за родину любив Україну. Не раз і сам переховувався з вояками УПА в лісі. Бог і тут вберіг довгожителя, його не вивезли до Сибіру та не посадили у в’язницю.
Тюрмою стала радянська дійсність та каторжна праця в колгоспі. Дід Михайло найтяжчої роботи не цурався, аби тільки власну хатину звести. Він косив, молотив, будував, носив мішки, був конюхом, пастухом, різноробочим. "Ця родина знана й поважна в селі, — говорить невістка. — Покійна свекруха була дуже доброю людиною, а вже свекор — то жартівник. Таке важке життя прожити, а все з жартами, піснями й молитвами".
Молитви замість таблеток. Навіть страшна хвороба сина не зломила життєрадісного діда. Володимир Цюняк все життя пропрацював трактористом та отримав важку травму. Нині прикутий до ліжка. Про батька дбає невістка з внуками. Але й це горе дід пережив і сприймає як волю Божу. Пан Михайло живе нині сам. На вмовляння рідних перейти у їхню господу не піддається. Говорить, що ще сам здатен себе обслужити і не хочу бути нікому обузою.
Не пам’ятають рідні довгожителя, аби дід до лікарів звертався. Здається, що він ніколи не хворів. А якщо й недуга трішки підступить, то звечора чаїв з трав поп’є, молитву відмовить, а на ранок здоровий встає. Таємницю свого життя дід розкриває охоче. Каже, що його оберігають святі. "Щовечора ми бачимо, як він стає на коліна та молиться, - розповідають "Експресу" сусіди довгожителя. — Просить рідних, аби Біблію йому читали. Напевно, на таких тихих і скромних праведниках і наш світ тримається". Михайло Цюняк, мовить, що молиться за своїх рідних, бабу в небі, Президента і за… кішку. Остання найвірніший друг старенького.
Автор: Галина ПЛУГАТОР, Помонята
Джерело: "Експрес"
Фото Галини Плугатор
Обговорити на форумі